Українські казки

by Kristina

Joined May 2020
Published Books 2

Як вовк хотів бути війтом

Одного разу вигнав господар осла на пашу на поле і пішов собі додому. Але лісом бігав вовк голодний, як змія. Нараз виходить на полянку, дивиться, а там пасе осел. «Но, слава Богу, — каже вовк, — уже не буду голодувати». Але осел як його уздрів та й таке гадає: як би то йому утечи з зубів? Приходить вовк д нему, а осел каже: «Стій, я на тебе уже три дні чекаю». Вовк здивувався та й каже: «А тобі нащо мене?» — «Ой, — каже, — у нас в селі вибори, вибираємо раду і не можуть ся погодити, кого класти на війта. Але один іменував вовка на війта, та й усі ся згодили, та й мене вислали, аби я тебе привів до коронації». — «Но, — каже вовк, — щастя, що-с на мене трафив». — «О, я дуже радий! Сідай, — каже осел, — на мене та й їдь у село».
Прийшов осел у село та й як зареве, а то усі люди повибігали з хатів та й дивляться. А то на ослі вовк! Як того уздріли та й далі бити! Так били, що вовк ледве поволочився на поле.
Але на полі чоловік складав сіно у копицю; та й як уздрів вовка, то сховався борзо під копицю.
Але вовк іде просто на копицю та й гадає: «Коби мені долізти до тої копиці, я би троха припочив!» Та й як приліз, та й висадився на копицю, та й ліг і лежить. Каже вовк сам до себе: «От забаглося мені бути війтом! Мій дід не був, тато не був, аж мені захотілося бути! Нема ще кого, аби хоть раз ще урвав по плечах, аби я знав, як війтом бути!»
А тот ґазда слухає з-під копиці і акурат вила підоймає і як скроїть вовка вилами, а вовк лиш протягся і скінчив життя.

Як лисичка Івана-баштанника зробила царевичем

У якомусь-то царстві, в якомусь государстві жив собі багатий пан. От треба тому панові наймита — нікому свиней пасти. Посилає пан прикажчика шукать свинаря.

— Тільки, — каже, — з такою умовою, що, як вибуде рік, то дам йому шмат поля на рік, а не вибуде, то нічого не плачу.
Пішов прикажчик по селу, розпитує:
— Чи нема де якого нетяги?
— А там і там, — кажуть, — живе дуже убогий парубок, — він піде.
Ото й найняли того парубка. Вибув він рік і дали йому день поля на рік.
Іде парубок від пана та й думає: «Служив я, — думає, – рік, вислужив день[2] поля на рік, — що мені з ним робить?» Думав-думав: «Посію баштан… чи не розбагатію?» Думав-думав: «А чим же я, — каже, — те поле виорю, що в мене ні волів, ні плуга?…» А далі й надумавсь: «Піду до пана». Приходить:
— Пане, — каже, — любий, пане, — каже, — милий! Служив я у вас рік, вислужив день поля на рік, та нічим мені зорать його. Чи не зорали б ви мені? Я б уже вам відробив.
2 День — міра площі, приблизно 7000 м2.
Пан зглянувсь на нього:
— Добре, — каже, — виорю!
Зорали ту нивку, посіяв він баштан. І як уродив же той баштан! Кавуняччя — от таке! А дині — от такі!
Поставив собі парубок курінь серед баштана, там і живе — баштан стереже. Тільки як стали пристигати дині, помічає він, що оце вдень лежала така гарна динька, а на ранок устане: сама шкаралущина! «Ну, — думає, – я ж таки пристережу, хто мої дині переводить, — я йому дам!» От настала ніч. Сів він у курені, стереже. Коли чує — хрум-хрум! Він потихесеньку туди, — аж там лисичка; він підкрався та — хап її за хвіст! Та й піймав.
— Ага! — каже. — Я тобі дам динь!
Та як замахнеться…
— Ой чоловіче-голубчику, — каже лисичка, — не бий мене, я тобі у пригоді стану.
— А дині їстимеш? — каже.
Та її ціпком… А вона проситься:
— Хоч живу, — каже, — пусти мене, я й то тобі у великій пригоді стану!
Бив-бив, а далі питає:
— У якій же ти мені пригоді станеш?
— Я, — каже, — тобі висватаю царівну!
— Ну гляди!
Та й пустив: «Ото хитра! — думає. — За царівну сватає…»
Побігла лисичка до царя. Там її не пускають, виганяють.
— Треба мені самій царя бачити, — пустіть! Я щось йому скажу.
Її гонять, а вона у дворець преться. Цар і пустив.
— Що там за лемент? — питає.
— Та тут, — кажуть, — волоцюга припленталась.
— Впустіть, — каже цар.
Її й пропустили. Вона цареві в ноги:
— Царю-государю, — каже, — змилуйся, що я до тебе з недоброю вістю прийшла!
— З якою недоброю вістю? — питає цар.
— Так і так, — каже, — була я у змія, хвалився він мені, що буде твоє царство воювати — дочку твою візьме за себе. Так я оце прийшла тобі розказати…
— Ох, мені лихо! — ухопився цар за голову. — А в мене ж і військо не готове!
Та на царедворців:
— Га, сякі-такі!.. Мене хочуть воювати, а ви нічого не знаєте! Лаяв їх, лаяв…
— Кличте раду! — гукнув.
Тут де не взялись генерали, сенатори, панства усякого поназбігалось, — радяться: як їм того змія повоювати? Радились-радились — нічого не врадять: нема війська! А лисичка знов цареві в ноги:
— Царю-государю! Змилуйся, — каже. — Що я тобі пораджу: є в мене цар курінний, — як віддаси за нього дочку, він того змія звоює!
Цар і сюди кинувсь, і туди кинувсь — нічого робити:
— Як звоює, – каже, — то вже віддам!
Прибігає лисичка до куреня:
— Здоров, курінний царю!
— Здорова була, лисичко-сестричко!
— Я тобі добру вість принесла.
— Кажи.
— Була я в царя, за тебе царівну сватала; так цар сказав: як звоює, – каже, — змія, то віддам. Ходім воювати!
— Тю-тю, дурна! — каже парубок. — Як же мені його звоювати?…
— Нічого, звоюєш: мене слухай, все гаразд буде! Одягайся, ходім.
— А баштан, — каже, — на кого покину? Вона як почала його вмовляти, — пішли.
Ідуть та йдуть: лисичка попереду біжить, парубок позаду йде. Коли назустріч їде змій: так і сипле іскри, так і сяє!
— То, — каже лисичка, — змій їде. Ти, — каже, — постій тут під копицею (на луці були), а я побіжу вперед до нього.
Став той парубок під копицею, думає: «Пропав же я!» А лисичка побігла до змія.
— Здоров, зміїку-братику!
— Здорова, лисичко-сестричко!
— Що я тобі скажу, зміїку-братику! — каже лисичка. — Біжу я оце до тебе з недоброю вістю: іде на тебе цар війною; хоче тебе звоювати і все твоє багатство відняти!
— Де ж він? Далеко? — питає змій.
— Якби, — каже, — далеко, а то близько!
— Що ж мені тепер робити? — питає.
— А що робити? — каже лисичка. — Он, під копицею, стоїть чоловік, віддай йому все своє — і коні, і коляску, й одежу, а сам уберись у його одежу та й іди собі додому: цар тебе не пізнає… А то пропав!
Змій мерщій одежу з себе, а свиту на себе — та бігом звідти!
«Спасибі лисичці, від смерті врятувала!» — думає.
Тоді той баштанник убрався в золоту одежу, — і такий став гарний, що хоч не схочеш, то полюбиш! Сів у коляску, поїхали з лисичкою.
— Бач, — каже вона, — а ти боявся!
Приїхали до царя. Лисичка цареві в ноги:
— Царю-государю, — каже, — кланяється тобі цар курінний і шле подарунки: він звоював змія, просить дочку твою за себе!
Цар зрадів, цариця зраділа, царівна теж. Повискакували, беруть його, ведуть. А через тиждень і весілля справили. І я там був, мед-вино пив; у роті не було, а по бороді текло.
Як миша віддячила левові
Дрімав собі лев спокійно під деревом у лісі. Нараз надбігла миш і побігла по нім. Збудився лев і рикнув страшно із злости, що єго збудила миш, зловив ю в лаби і держить.
— Як ти сміла мене будити? — гукнув громовим голосом на перестрашену миш. — Заплатиш мені за тоє життям твоїм!
— Ах, пане мій і царю, — сказала покірненько перестрашена миш, — даруй мені тую провину… Що тобі прийде з моєї смерти?… Будь милостив, даруй мені життя, а я тобі за то колись відплачуся!
Засміявся страшний лев на таку бесіду миші і сказав:
— Ти дрібна, дурна… І як же ти мені можеш відслужитись?… Іди до своєї діри! Марш!
І пустив ю на волю.
Незадовго потім попався лев в сіти з реміння і шнурів, котрі люди на него були наставили. Лев шарпався, злостився, но сітей порвати не міг. Заричав із злости сильно…
Рик той зачула миш, — тая сама. Пізнала голос льва. Біжить і каже:
— Чекай, царю мій і пане мій, я тебе виратую!
Побігла, закликала з п’ятдесят других мишей, самих свояків своїх, дітей і внуків, і каже:
— Гризіть сіти, і я буду гризти!
Кинулись миші з острими зубами на сіти і давай гризти! Гризуть, аж хрупотить. Не минула годинка — сіти були розгризені, і лев став знов свобідний, подяковав мишці і пішов поважно в ліс.
А наука для нас з того яка?… Не горди ніким, хоть би найслабшим і найбіднішим, бо і найслабший, і найбідніший може тобі в пригоді велику услугу зробити.

Чорногуз

В однім селі загорілось кілька хат. Хати були пошиті соломою і загорілись скоро одна за другою. Ніяк було вже рятувати. Люди забирали дітей і утікали на поле.
Загорілась також одна клуня, на котрій було гніздо чорногузів. Бідний чорногуз хотів урятувати своїх дітей і перенести їх десь на друге місце, але чорногузенята були вже затяжкі для нього, хоч самі ще не уміли злетіти. Тим часом вогонь вже дібрався до самого гнізда…
Що ж тоді робить чорногуз? Бачить, що дітей не вирятує, упав, бідний, на гніздо, прикрив дітей крилами та й згорів враз з ними.
Отак-то кожне створіння любить своїх дітей, що й смерті задля них не боїться.
Шлюб горобця з мишею, що довів до війни між звірями
От горобець собі літав, — як-то зимової пори, — по дорогах, от де кінь ся випас, оже горобець собі там лізає і порпає, і збирає там, де що є… Оже миш вилізла з діри та й приближується до того горобця і каже: «Може б, ми ся побрали?» Та й каже до него: «Знаєш ти що? Що ти тут ходиш по дорогах! Іди-но ти за мною, подивишся на мої добра», — миш так. Оже горобець трохи ся сторонить у діру лізти (бо він собі так десь попід стріхами; то він має звичай). Але далі собі роздумав: «Піду». Але миш у діру, горобець за мишою, і вона привела його до своїх добрів. Є пшениця, є говес, є гречка — що хочеш, то всьо миш має. Горобець собі роздивився, же є всього много, оже вони собі ся побрали. Оже горобець каже так: «Маєм що їсти задосить, іно нема що пити… Знай ти, жінко, що — ти маєш збіжа много — ставлю бровар, будем робити горілку, будем пити собі і будем ся любити».
Поставили вони той бровар, наробили горілки, понапивалися — так горобець напився і бере миш і йде спати, хоче лягти з нею трохи. Оже миш не приймає горобця. «Ти, смердюху, — каже, — ти такий, ти сякий, я годна з тобою спати лягти?» Оже горобець без пару ночів сам лягав спати і розізлостився: «Що то миші за то зробити злого?» Взяв запалив її бровар.
Той бровар зачав горіти. Горобець сюди-туди, якось з діри викрутився; а мишачі добра погоріли, миш ся попекла досить — біда. Ну, що робити? Іде миш горобця позивати. Але дали взнаки до круля… Так присудили, же становитися бити на пляц. Каже горобців цар: «Горобець не винен ніц. Як вони ся побрали, то повинні лягти собі обидвоє спати». А мишачий цар каже: «Ні, неправда так. Чи лягали спати, чи не лягали — не повинні такої шкоди робити».
Оже на пляц, становити ся бити. Але зібрала миш своє войсько, горобець своє, і пішли на пляц і зачали ся бити. Так ся вони били, що вибилися чисто, іно зостався лев і гриф, обидва царі. Оже так ся б’ють обидва, що мають сили. Уже ж гриф лева так збив, жо лев не здужає ходити. Але лев розмислив собі, що з тим робити. Як гриф спускався згори на лева, лев перевернувся догори ногами і лапи наставив догори […] Як злапав грифа за крило, і вломив йому. Як уломив, так уже гриф не міг летіти. І лев забрався, пішов. «Видиш, — каже, — таки я виграв, а ти тепер гинь тут!..»

Хитрий їжак

Одного разу бігла лисиця до саду і здибала по дорозі їжака:

— Добрий день, їжаче!
Каже їжак:
— Добре здоровля!
— Ходи зо мною у товаристві у виноград.
А він каже:
— Ой страшно, лисичко, бо там господар накладав усе сильце; можем упасти в біду.
— О, я, — каже, — не боюся, я маю школи покінчені, то дам си раду!
І пішли.
Наїлися вони винограду і вертаються, та й лисичка ймилася у сильце.
— Ей, — каже, — їжачку, братчику, рятуй!
— Ой ні, не поможу, бо я казав, що не знаю; таж ти мені казала, що маєш школи покінчені.
— Ой, — каже, — я уже зі страху забула геть усе.
Уздрів їжак, що біда, і зачав їй радити.
— Ніц, — каже, — не роби, лиш як ґазда прийде, а ти ся зроби неживою — опусти голову, ноги, так як би-с була мертва, і, може, си ця штука удасть.
Акурат входить господар. Став над лисицею і каже:
— От, — каже, — шкода, що я не був штири дні у саді, яж си прочутила…
Узявся одною рукою за ніс, а другою імив лисичку за хвіст та й викинув її через пліт.
Але лисиці лиш цього було треба. Схопилася та й пішла додому. Щось четвертої днини іде лисичка знов у виноград. Іде попри їжакову нору і знов кличе його у товаристві у виноград.
— Та ти забула уже, що з тобою було?
— Ходи, ходи.
Но, наїлися вони знов винограду та й лиш зачали іти, а то їжак упав у сильце.
— Ей, — каже, — сестричко-лисичко! Рятував я тебе, порятуй і ти мене.
— Но, що я тобі поможу? Я тобі не поможу нічо!
Та й іде геть.
— Рятуй, бійся Бога!
Але лисичка і не чує. Їжак заплакав:
— Сестричко! Дуже-сми жили файно, ходи хоть розпрощайся зо мною.
Но, вернулася лисичка, та й ся обіймили обоє.
— Ой, — каже їжак, — поцілуймося обоє, бо знаєш, що ми смерть зараз.

І лисиця вивалила язик, хоче їжака цілувати. Тогди їжак зловив лисицю зубами за язик і моцно тримає. Зачала лисиця пищати не своїми голосами так, що учув господар та й убіг до саду. Є що видіти! Но, узяв він борзо та й лисицю вбив, а їжака поволеньки вибрав із сильця і пустив у сад, та й від того часу дуже їжаків шанував, бо видів користь.

Кіт, кріт, курочка та лисиця

Жили собі разом кіт та кріт, та курочка. Кіт та кріт ходили на заробітки, а курочка залишалася дома. Вони як ідуть на заробітки та й наказують:
— Не виглядай, курочко, в віконце, а то тебе лисичка украде.
Пішли раз кіт та кріт на заробітки, а лисичка прибігла під віконце та й каже:
— Курочко, курочко,
Масляна головочко,
Одсунь віконечко
Та глянь на сонечко:
Он бояри йдуть –
В красному, в зеленому,
голубому
Та й на конику вороному.
Курочка одсунула віконце та й виглянула, а лисичка хап її за голівку та й понесла у свою хатку. А курочка дорогою і співає:
— Коте, коте, і ти, кроте!
Несе мене лиска
На лисому хвості
По липовому мості,
З гірки на долинку
Та й у свою хатинку!
Кіт та кріт почули, прибігли та й одняли курочку:
— Ми ж тобі казали, щоб ти не виглядала, а ти не послухала нас! Так дивись, не виглядай же! Ми тепер підем далеко і не почуєм, як ти нас кликатимеш.
На другий день кіт та кріт пішли, а лисичка знов прибігла, сіла під віконце та й:
— Курочко, курочко,
Масляна головочко,
Одсунь віконечко
Та глянь на сонечко:
Он бояри йдуть –
В красному, в зеленому,
голубому
Та й на конику вороному.
А курочка притаїлася та й мовчить. Тоді лисичка каже:
— О, яка ж бо ти, курочко, спесива!.. Уже розсердилась… Я тільки пожартувала.
Курочка виглянула, а та хап її за голівку та й понесла у свою хатку. А курочка дорогою співає:
— Коте, коте, і ти, кроте!
Несе мене лиска
На лисому хвості
По липовому мості,
З гірки на долинку
Та й в свою хатинку!
Кіт і кріт почули, прибігли і одняли курочку:
— Ми ж тобі казали, щоб ти не одчиняла віконця! Тепер ми підем ще далі, так хоч як будеш звати — не почуєм.
На третій день вони пішли на заробітки, а лисичка зараз і прибігла, сіла під віконце:
— Курочко, курочко,
Масляна головочко,
Одсунь віконечко
Та глянь на сонечко:
Он бояри йдуть –
В красному, в зеленому,
голубому
Та й на конику вороному.
Курочка мовчить. Вона тоді вдруге заспівала та й каже:
— О, курочко, яка ж ти сердита! Я тільки пожартувала з тобою, а ти і розсердилася!.. Я зовсім не хотіла тебе їсти! Тепер тебе не буду й зачіпать…
Курочка виглянула, а вона її хап за голівку та й понесла у свою хатинку. Курочка дорогою і співає:
— Коте, коте, і ти, кроте!
Несе мене лиска
На лисому хвості
По липовому мості,
З гірки на долинку
Та й у свою хатинку!
Не чуть. Вона вдруге заспівала:
— Коте, коте, і ти, кроте!
Несе мене лиска
На лисому хвості
По липовому мості,
З гірки на долинку
Та й у свою хатинку!
Не чуть. Вона втрете заспівала:
— Коте, коте, і ти, кроте!
Несе мене лиска
На лисому хвості
По липовому мості,
З гірки на долинку
Та й у свою хатинку!
Не чуть.
Лисичка принесла її додому та й заставила своїх дочок піч топить та воду гріть, а курочку посадила на пічку.
Кіт та кріт прийшли додому — аж курочки нема, лисичка вкрала. Вони пішли в ліс, зробили скрипочку і дудочку, пошили шкіряний мішок та й пішли на лисиччин двір, сіли та грають:
— Ду-ду, ду-ду в дудочку,
Скрипу, скрипу в скрипочку!
А в лисички новий двір,
Чотири дочки на вибір,
П’ята вона, вийди сюда!
А лисиччині дочки почули та й кажуть:
— Що се, мамо, грає? Ми підем послухаємо.
А лисичка каже найменшій:
— Піди подивись, та не барись, а то пора курочку різать.
Та вийшла.
— Музиканти мої, музиканти мої, заграйте мені.
А вони питають:
— А чи будеш танцювати?
— Буду.
— Ду-ду, ду-ду в дудочку,
Скрипу, скрипу в скрипочку!
А в лисички новий двір,
Чотири дочки на вибір,
П’ята вона, вийди сюда!
Цок та й в лобок,
Та й у шкіряний мішок.
А лисичка чекає-чекає — не йде дочка. Вона і посила другу:
— Оце як забарилась!.. Піди поклич. Пора курочку різать.
Та вийшла та й каже:
— Музиканти мої, музиканти мої, заграйте мені!
— А будеш танцювати?
— Буду.
— Ду-ду, ду-ду в дудочку,
Скрипу, скрипу в скрипочку!
А в лисички новий двір,
Чотири дочки на вибір,
П’ята вона, вийди сюда!
Цок та й в лобок,
Та й у шкіряний мішок.
Лисичка посила третю дочку:
— Піди подивись, що вони там так забарились! Нехай ідуть скоріш. Пора курочку різать.
Та вийшла та й просить:
— Музиканти мої, музиканти мої, заграйте мені!
— Будеш танцювати?
— Буду.
— Ду-ду, ду-ду в дудочку,
Скрипу, скрипу в скрипочку!
А в лисички новий двір,
Чотири дочки на вибір,
П’ята вона, вийди сюда!
Цок та й в лобок,
Та й у шкіряний мішок.
А лисичка, почекавши, бачить, що нема третьої дочки, посила четверту:
— Піди поклич їх. Що вони там роблять?
Та вийшла та й каже:
— Музиканти мої, музиканти мої, заграйте мені!
— А будеш танцювати?
— Буду.
— Ду-ду, ду-ду в дудочку,
Скрипу, скрипу в скрипочку!
А в лисички новий двір,
Чотири дочки на вибір,
П’ята вона, вийди сюда!
Цок та й в лобок,
Та й у шкіряний мішок.
А лисичка чекала-чекала та й каже:
— Що це вони там забарились? Піду сама покличу.
Вийшла:
— Музиканти мої, музиканти мої, заграйте мені!
— А ти будеш танцювати?
— Буду.
— Ду-ду, ду-ду в дудочку,
Скрипу, скрипу в скрипочку!
А в лисички новий двір,
Чотири дочки на вибір,
П’ята вона, вийди сюда!
Цок та й в лобок,
Та й у шкіряний мішок.

Ввійшли у хатку, взяли курочку, принесли додому і тепер разом поживають та добро наживають.

Коза-дереза

Були собі дід та баба. Поїхав дід у ярмарок та й купив собі козу.
Привіз її додому, а рано, на другий день, посилає дід старшого сина ту козу пасти.
Пас, пас хлопець її аж до вечора та й став гнати додому. Тільки до воріт став догонити, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:
— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку, — тільки пила, тільки й їла!
От дід розсердився на сина, що він погано худоби доглядає, та й прогнав його.
На другий день посилає другого сина — меншого. Пас, пас хлопець козу аж до вечора та й став гонити додому.
Тільки став до воріт догонити, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:
— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
— Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку, — тільки пила, тільки й їла!
От дід і того сина прогнав.
На третій день посилає вже жінку.
От вона погнала козу, пасла весь день; ввечері стала догонити до двору, а дід уже стоїть на воротях у червоних чоботях та й питається:
— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
— Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок, ухопила кленовий листочок, бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку, — тільки пила, тільки й їла!
От той дід так уже розсердився, прогнав і бабу.
На четвертий день погнав він уже сам козу, пас увесь день, а ввечері погнав додому і тільки надігнав на дорогу, а сам навпростець пішов; став на воротях у червоних чоботях та й питається:
— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
— Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку, — тільки пила, тільки й їла!
От тоді дід розсердився, пішов до коваля, висталив ніж, став козу різати, а вона вирвалася та й утекла в ліс. У лісі бачить коза зайчикову хатку, — вона туди вбігла та й заховалась на печі.
От прибігає зайчик, коли чує — хтось є в хатці. Зайчик і питається:
— А хто, хто в моїй хатці?
А коза сидить на печі та й каже:
Я коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена.
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету, –
Тут тобі й смерть!
От зайчик злякавсь, вибіг з хатки, сів під дубком. Сидить та й плаче. Коли йде ведмідь та й питається:
— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
— Як же мені, ведмедику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить?
А ведмідь:
— От я його вижену!
Побіг до хатки:
— А хто, хто в зайчиковій хатці?
А коза з печі:
Я коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена.
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету, –
Тут тобі й смерть!
Ведмідь ізлякався.
— Ні, – каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.
От ізнов пішов зайчик, сів під дубком та й плаче. Коли йде вовк і питається:
— А чого це ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
— Як же мені, вовчику-братику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить?
А вовк:
— От я його вижену!
— Де тобі його вигнати? Тут і ведмідь гнав, та не вигнав.
— Отже, вижену!
Побіг вовк до хатки та й питається:
— А хто, хто в зайчиковій хатці?
А коза з печі:
Я коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена.
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету, –
Тут тобі й смерть!
Вовк ізлякався.
— Ні, – каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.
Зайчик ізнов пішов, сів під дубком та й плаче. Коли біжить лисичка, побачила зайчика та й питається:
— А чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
— Як же мені, лисичко-сестричко, не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить?
А лисичка:
— От я його вижену!
— Де тобі, лисичко, його вигнати! Тут і ведмідь гнав — не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, а то ти!
— Отже, вижену!
Побігла лисичка до хатки та й питається:
— А хто, хто в зайчиковій хатці?
А коза з печі:
Я коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена.
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету, –
Тут тобі й смерть!
От лисичка теж злякалася.
— Ні, – каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.
Пішов зайчик, сів під дубком та й знову плаче. Коли це лізе рак-неборак та й питається:
— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
— Як же мені не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить?
А рак:
— От я його вижену!
— Де тобі його вигнати! Тут ведмідь гнав, та не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, і лисиця гнала, та не вигнала, а то ти!
— Отже, вижену!
От поліз рак у хатку та й питається:
— А хто, хто в зайчиковій хатці?
А коза з печі:
Я коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена.
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету, –
Тут тобі й смерть!
А рак усе лізе та лізе, виліз на піч та й каже:
А я рак-неборак,
Як ущипну — буде знак!
Та як ущипне козу клешнями!.. Коза як замекає, та з печі, та з хати — побігла, тільки видно!
От зайчик радий, прийшов у хатку та так уже ракові дякує! Та й став жити у своїй хатці.

Кіт, цап і баран

Жили-були в одного господаря цап і баран. Жили в згоді-злагоді: сіна в’язочку — і ту між собою ділили. А як кого били, то тільки кота Мурлику; він такий злодій і розбійник, все тільки світом шляється та краде, що попало.
Сидять собі раз цап і баран та й балакають. Аж тут де не взявся сірий кіт Мурлика, йде та так жалісно плаче, що аж засумували цап і баран, та й питають:
— А чого це ти, Мурлико, так тяжко плачеш, на трьох ніжках скачеш?
— Як мені не плакати? — відповідає кіт Мурлика. — Била мене стара баба, била, била, за вуса крутила, ноги мені поломила!
— А за яку ж то провину?
— Що я сам себе не познав та й бабину сметану злизав!
І знову заплакав кіт Мурлика.
— Чого ж ти далі плачеш?
— А того плачу, що як баба мене била, то все говорила: «А до мене їде зять, то що мені замість сметани їсти подать? Хіба, — каже, — цапа і барана заріжу!»
Заревіли, зарепетували цап і баран:
— Ех, ти, проклятий котище! Ми тебе на смерть заколемо! Через тебе ж нам погинути прийдеться!
Та котик вину свою признавав і прощення прохав. Цап і баран йому простили і всі три рада в раду: що робити, що чинити?
— Ах, брате баранчику, чи тверда у тебе голова? — питає кіт Мурлика. — Ану попробуй у ворота вдарити!
Баран з розгоном кинувся та буц рогами у ворота. Ворота похилилися, та не відчинилися. Піднявся цап рогатий, бородатий та як туцнув у ворота, а ворота відчинилися. Порох стовпом піднімається, трава до землі згинається, біжать цап і баран, а за ними скаче на трьох ніжках сірий Мурлика. Змучився він скоро, не встигає та й за цапом і бараном покликає:
— Не оставляйте мене, братчики, на поталу диким звірам! Я вам за те в пригоді стану!
Взяв цап посадив кота на себе, і знов понеслися вони горами, долинами, травами, пісками. Бігли день, бігли ніч, аж сил не стало, мусили відпочити. А тут саме натрапили на скошене поле, а на полі стоги сіна, як палати стоять. А ніч була осіння, холодна.
— Де тут огня добути? — радяться цап з бараном. А кіт каже:
— Вдартеся рогами!
Ой, як розбіглися цап з бараном та як вдарили на себе рогами, аж іскри скочили та й на сіно впали! Загорілася ватра, тепло, гарно.
Гріються цап, баран і котик біля вогнища; аж дивляться — непрошений гість іде: вуйко Медведенко.
— Пустіть, — каже, — зігрітися! Щось мене студить…
— Просимо, просимо! Погрійтеся, вуйку Медведенку! А звідки Бог провадить?
— Ет, ходив на пасіку та з мужиками посварився, аж боки болять, нездужаю… Іду до лисиці лікуватися.
Ну, стали разом темну нічку ночувати. Ведмідь під стогом, кіт на стогу, а цап з бараном біля ватри.
Тільки що задрімали, аж тут іде сім вовків сірих, а восьмий білий — та просто до стога!
— Фу-фу! — каже білий вовк. — Щось тут нечистим духом пахне! Що тут за народ? Ану попробуймо, хто міцніший!..
Заблеяли цап і баран з перестраху, а Мурлика так відізвався:
— Ой ти, білий вовче, князю над вовками, сірими братами! Не сердь нашого старшину-князя, бо він дуже сердитий; як розсердиться, то — Боже борони — ніхто його не вдобрухає!.. Он, не бачиш у нього бороди? В ній то і сила його; бородою він звірів побиває, а рогами лише шкуру здіймає! Краще ви спокійно і чесно підійдіте та попросіте: ми, мовляв, хочемо тільки з вашим молодшим братчиком, що під стогом лежить, побавитись, щоб не нудно було!
Тоді вовки бородатому цапові тільки здалека вклонилися, а самі обступили ведмедя і почали його зачіпати. А він як набрав сили та як вхопить вовків по два в одну лапу, а вони як заридали та застогнали… А далі якось вирвалися та давай ногам знати, аж закурилося за ними!

Так-то хитрий кіт став цапові й баранові в пригоді.

Лисичка, звірі та якілко

Пішла лисичка-сестричка на богоміллячко. Іде день, іде два, біжить зайчик-Степанчик.
— Лисичко-сестричко, куди ти йдеш?
— На богоміллячко.
— Візьми й мене!
— Так багато буде.
— Дарма!
От пішли уже вдвох. Ідуть день, ідуть два, іде вовчик-братік.
— Лисичко-сестричко, куди ти йдеш?
— На богоміллячко.
— Візьми й мене!
— Так багато буде.
— Дарма!
Пішли втрьох. Ідуть день, ідуть два — йде ведмідь.
— Лисичко-сестричко, куди ти йдеш?
— На богоміллячко.
— Візьми й мене!
— Так багато буде.
— Дарма!
От ідуть день, ідуть два, аж чоловік яму копав.
— Чоловіче, ми тебе з’їмо.
— Підождіть же, — каже, — поки я яму докопаю, хмизом затрушу; поперескакуєте до мене, тоді й з’їсте.
— Копай же, та швидше!
Докопав той чоловік яму, хмизом затрусив; стали вони скакати та й попадали всі в яму. Сидять день, сидять два, схотілося їм їсти. Лисичка й каже:
— Давайте з’їмо того, у кого погане ім’я. Лисичка-сестричка — добре, зайчик-Степанчик — добре, вовчик-братік — добре, ведмідь — погане.
Узяли ведмедя й розірвали. А лисичка-сестричка тушку з’їла, а кишечки під себе поховала, та як не стало вже у тих чого їсти, вона витягає ті кишечки спід себе та їсть.
— Що це ти, лисичко-сестричко, їси?
— Та це я кишечки з себе тягну та й їм.
Ті дурні пороздирали собі животи, вона і їх поїла. Сидить день, сидить два, аж прилетів якіл, сів на дуба та й клюкав.
— Якілку-братіку, визволь мене з цієї неволеньки!
Якіл зараз що клюк, то й дрюк; наворочав ій повну яму дуб’я, вона й вилізла.
— Спасибі тобі, якілку-братіку, що визволив з цієї неволеньки; тепер якби ще нагодував!
Якіл зараз полетів у степ, а там дівчина саме косарям обід несла. Він і давай перед нею битися, наче підбитий. Дівчина ту страву поставила та за ним, а лисичка підібрала той борщик, і кашку, і молочко, та ще і глечики побила.
— Спасибі тобі, якілку-братіку! Визволив ти мене з неволеньки, нагодував; якби ще й напоїв!
Якіл полетів, аж ось везе чоловік барило на степ. Він сів на воронці та й клюкає. Чоловік як розсердиться, як вихватить притику, як учеше по барилі, – потрощив його, вода розлилась, а лисичка й напилась.
— Спасибі тобі, якілку-братіку! Визволив ти мене з неволеньки, нагодував і напоїв, якби ще насмішив!
Якіл полетів у слободу, а там на току молотив чоловік з сином та такий лисий, як коліно. Якілко й сів йому на лисину. Старий хотів зігнати, а син:
— Стійте, тату, я його вб’ю!
Та як учеше ціпом батька по лисині!
— Спасибі тобі, якілку-братіку! Визволив ти мене з неволеньки, нагодував, напоїв і насмішив; якби ще настрахав!
Якіл знов у степ, полетів, сів у чабана на гарбі та й клюкає. Чабан як розсердився, як учеше ґирлигою по драбині, – розбив гарбу! А собаки почули та за якілком, а той туди, де лисичка. Побачили її собаки, та за нею! Гнались, гнались аж поки в скоту загнали. Сидить вона там, сама себе питає, сама відповідає:
— Очиці мої, очиці, що ви робили, як тікали?
— А ми все дивились через кряж та через долину, через кряж та через долину.
— Я вам за це окуляри покуплю. Ніжки мої, ніжки, що ви робили, як утікали?
— Ми бігли швидко та рідко, швидко та рідко.
— Я вам панчішки покуплю. А ти, хвосте, що робив?
— А я через пень та через колоду, через пень та через колоду, щоб тебе Сірко-Білко з’їв!
— А, так ти такий! Нате вам його, собаки!
Та вистромила хвоста з скоти, а собаки витягли її та й розірвали.

This free e-book was created with

Create your own amazing e-book!
It's simple and free.

Start now