Відтінки Душі, або Сторінки щоденника

А Мудрість приходить з роками .
Не купиш її , не знайдеш .
Посієш важкими думками –
врожай досить ситний збереш .
А Мудрість спішити не хоче .
Гартує в словах відчуття .
Помилками Душу лоскоче…
Помилками оре життя .
І сіє добро в борозенки .
Якщо гідний ґрунт , то зійде .
А ні – то всихають зернинки:
нелегко зрости їм будь-де .
А Мудрість не кориться злому .
І хитрість – не подруга їй .
І підлість , і лінь – невідомі…
Жадобі і заздрості – бій !
Так , Мудрість з роками приходить .
Із Совістю дружить вона…
І той лише щастя знаходить ,
хто п’є з Їх джерельного дна… (О.Леонтієва)

Веселково й калиново
Ти тривож мене уперто.
Доторкнись до мене Словом
Щирим, щедрим та відвертим.
Подаруй мені обійми,
Що й на відстані гарячі…
Ніжні добезтями й вільні,
За якими серце плаче.
Подихом зігрій, зітханням,
Сміхом-жартом влучно-гострим.
Запали в мені бажання,
Щоб до втоми, а не просто…
Знов і знов вростай у мене,
Щоб назавжди, щоб довіку,
Щоб єством всім, полоненим,
Марила дар-Чоловіком!
Хай мелодія цілунків
Й рук цвітіння – юний трепет…
Найдорожчий з подарунків…
Німота… дитячий лепет…
Хай Твої Душа і Тіло
Ваблять і зривають мозок!
До всесильності й безсилля…
Ти – смертельно-вічна доза…
Доза щастя… доза щему…
Доза злетів і падіння…
Ти – Зоря і Діадема…
Нагорода…Вир… Прозріння…(Оксана Леонтієва)

Межа «До і Після»… Як дивно!!!
Чекала. Чекаю. Чекатиму…
А все-таки мрія всесильна!
Я буду Твоїм провокатором…
Я буду Твоїм, Ти – взаємно.
І стрімко у вічність летітимем.
Так, явним стає все таємне:
Ми зорями в небі світитимем!
Навічно. Спонтанно й сплановано.
Навпроти …у власній галактиці…
Бо, хочемо ми чи не хочемо,
Зрослися симпатії-матриці…(Оксана Леонтієва)

Пасіонарна особистість…
У «всьому плюс і мінус є»?
Ідея понад все на світі…
Собі й всім жити не дає…
Услід лиш верби золотії…
Ні мудрим… й дурнем не назвеш…
У чому ж тут плюси святії?
В науці й висновках без меж??? (О. Леонтієва)

Краще недовчить, ніж перевчити…
Й цноту дурня важко розірвати…
В кожного свої є самоцвіти…
Лиш можливість дай їх розкривати.
Не нав’язуй іншим бачень власних…
Не давай готовий плід науки…
Щастям повним буде (не негласним!)
Дарувати мозок свій і руки…(2016. Оксана Леонтієва

Два світи – дві особистості… РапОрт.
Динамічний витвір часу і діяння.
Чи кохання, а чи музика, чи спорт –
Не статичні… Амплітудне коливання.
Час летить – серця співають в унісон:
Ні конфліктів, ні відчужень, ні напружень…
Жести, міміка і побут, їжа й сон
Симпатичні у такі моменти дуже…
Мов у танці, злагоджені думи й па…
Цвіт і плід дають довіра й розуміння.
Пам’ятай, рапОрт – це не любов сліпа,
Це – зусилля, труд щоденний і творіння. (06.02.2016. Оксана Леонтієва)

Вчасно й правильно поставлене питання –
Оптимальне подолання перешкод.
Старт для розв’язку найважчого завдання
І отримання найвищих нагород…
Хто і що? Коли? Чому? Для чого?
Як і де? Навіщо і допоки?…
В кожну суть є правильна дорога…
Синтезу й аналізу то кроки…
На питання не скупися, друже!
Відповідь приходить лиш до того,
Хто до розвитку і праці не байдужий,
Стука в двері й оббива пороги…(28.01.2016. Оксана Леонтієва)

Лайливість – хвороблива злісна вада…
І хамство вироста у субкультуру.
Енергія тих слів – не лиш бравада,
А постріли в природу, у натуру…
«…Спочатку було Слово…»… Боже Слово!
А сатана нам лайок наплодив…
Від світлих слів і доля веселкова.
Матюк й жаргон ведуть нас до біди…
Не дивляться на статус чи освіту…
Малюк, юнак, дідусь (вік – «від» і «до») –
Представники всіх прошарків, й цвіт світу,
Й музики шлють: «До-ре-мі-до-ре-до…»…
Вроста будяччя в ґрунт людської долі.
Росте запас – багатші ж не стаєм…
Семантика не кане в Лету – воля
Її і добра, й зла плоди дає…
Листи «парканні», часті сленг-розваги,
Мережі безконтрольний топ-ресурс…
До Слова ми втрачаємо повагу.
Куди йде взятий тьмою лайки курс?
Усім відомі наслідки руйнацій,
Із потойбіччям, із гріхом зв’язок…
Чому ж з-під влади темних провокацій
Не зробим чистоті назустріч крок?
Якщо в крові те матюкання, звісно,
Тут допоможе лиш переливання…
Стійке, довготривале і незлісне
Моління із любов’ю та навчання…
Не даймо лайці стати атрибутом
У коді генетичнім мови-феї!
Не кровна нам, не рідна, а набута…
Дай, Бог, без лайки етноепопею…(07.02.2016. Оксана Леонтієва)

Чи пролог, чи заспів року
Снігом-інієм сріблястим
Білим і святковим кроком
Йде, щоб нести дітям щастя.
Сяйвом від гірлянд гілкових
Аж п’яніє радо око…
Просинь змінює раптово
Морозець у сліз потоки…
Січень начебто жартує:
Вітер, дощ, мороз, відлига…
Всіх рум’янцями цілує…
Й буть байдужим не до шмиги.
Акварельний парубійко,
Непостійний в вподобаннях:
То морозить з ночі стійко,
То дощем сміється зрання…
Місяць свят сувоєм білим
Зиму навпіл розсікає.
Щедруванням щиро-смілим
Всіх віншує, всіх вітає.
Януаріус… В нас – сніжень,
Просинець чи ранок року,
Маківка зими чи студень…
Йде веселим срібним кроком…(26.01.2016.Оксана Леонтієва)

Колись, за царя, не приймались заяви,
Чи скарги, чи будь-які інші прохання,
Якщо нерозбірливо, чи неохайно,
Чи писані просто із помилками.
Тому шанували пророка Наума
І всіх, кому він покровителем щирим.
Тому до навчання – пошанна задума,
Тому поважали освічених миром.
Іван Богослов із Кузьмою й Дем’яном
З потреб каліграфа прохання сприймали…
А хто не хотів для людей буть «туманом»,
Молились святим цим й науку приймали.
Учених людей цінували віками,
Їх труд поважали багаті і бідні.
Купівлю дипломів сприйняли б штиками,
Але до пори… поки стали «свобідні».
Наш вік працю розуму кинув під ноги.
Багато є звань, але мало – «на місці».
Шукаєм, купуєм легенькі дороги…
Й дивуємось вміннями «спеціалістів»…
Батьки у любові сліпій в ногу з часом
Дітей не за покликом, швидше з вигОди
Освітою балують, як викрутасом…
Собі і хабарникам всім на догоду.
А лікар так часто діагноз не бачить…
Бухгалтер не може підбити рахунки…
Учитель ненавидить діток… Партачить…
Не судить юрист… Всі чекають на «клунки»…
То як же ми, люди, отримаєм світло,
Коли у життя стільки пітьми впускаєм?
Щоб щастям і радістю доля розквітла,
Засіяти треба тим «царським врожаєм»…
Науме, Іване, Кузьмо і Дем’яне,
Навчіть, як усім цінувать «сродну» працю.
Хай цвіт, що від Бога дається, не в’яне,
Хай кожен підносить в житті свою тацю…
Від цього – усім нам і користь, і втіха.
Ніхто не займатиме місця чужого.
Тоді ми позбудемось більшості лиха.
Тоді і нащадкам – до щастя дорога!(18.12.2015. Оксана Леонтієва)

Язиче, язиче, ну хто тебе смиче?!
Чи є хтось у світі за тебе вредніший?
От ніби, говорячи, зла і не зичеш…
Чи просять тебе? – Просто так найчастіше!
Словами даруєш, словами грабуєш…
І просто безцільно собі спочиваєш.
Словами ти долею, серцем керуєш,
Себе нагороджуєш або караєш…
А Слоо ж сповчатку! А Слово ж від Бога!

Бо Слово – це дія, це суть, це молитва…
Воно вирушає завжди у дорогу.
Пішло, як вже вимовив, – й марна з ним битва.
Воно не вмирає, живе аж до Суду –
Зустрінешся з кожним уже перед Богом.
Його енергетика й значення будуть
Вирішувать судну подальшу дорогу.
Якби рот та очі слова фільтрували
І смак та забарвлення слів розрізняли,
Частіше б тримали, злітать не давали
Із уст… Ні, ще в серці б гасили-спиняли!
І лікар… І меч… І олива… Й полова…
І раб, й повелитель… Дорога Христова…
Твій вибір життєвий так часто від Слова
Залежить… А далі – свобода? Окови?
Сказав – народив… відпустив – і не верне!
Злітає і створює світ, що довкола.
То думай, чи квіти ростимуть, чи терни,
Чи доля нестерпна, а чи веселкова…
Зі слів оправдають, словами засудять.
І марні, пусті не спрацюють на користь.
Словами присплять і словами розбудять…
Від тебе залежить, заплаче чи Совість…
Всі зайві слова, що суть – гріх пустослів’я,
Від себе і в себе старайсь не впустити.
Добірне викохуй в собі малослів΄я.
Лише при потребі старайсь говорити!
Плітки, балакучість і осуд – шкідливі…
Хай родиться Слово лише із любові!
Не буде зрадливим, лихим чи лайливим…
Хай буде скупим та вагомо-чудовим!
Хай служить на користь, це кожному личить.
А ні, то мовчанням умій дорожити.
Язиче, язиче, як Бог тебе смиче,
То з Совістю й Мудрістю будеш дружити!(11.12.2015. О.Леонтієва)

Центральний ринок квітів у Парижі.
Краса із Ніцци, Грасса і Ліона…
І погляд тішать барви дивовижі,
В них переливами і блюз, і дойна
Із жартівливим вибриком мелодій.
Аж подих забиває, вабить очі.
І думаєш: це – злодій чи добродій?
Що ця краса серцям людським пророчить?
В легендах долі квітів – людські долі.
І кожна квітка в дар з собою щось несе..
В сюжетах радості й біди доволі…
І неповторним є у кожної есе.
Немов живі… Одне болить питання:
Їх енергетика – буття чи небуття?
Чи біль? Чи радість? Втіха чи страждання?
Без ніг, коріння – що несуть в життя?
Таки для ока – справжня насолода.
Хоч думаєш: невже їх стільки треба?
Чи кожному в дарунок – нагорода?…
Та, попри все, – є запит і потреба…(24.11.2015. О.Леонтієва)

Якщо ти вмієш над собою посміятись,
І завжди мінуси свої лікуєш цим…
Коли сповна ти щастю вмієш віддаватись
Ще й поділитися умінням цим з будь-ким…
Якщо завжди всьому радієш, що довкола…
Та ще й любов’ю повниться твій день та вік…
Якщо душа у тебе світла, веселкова,
Ти найбагатший в цілім в світі чоловік… (02.11.2015. О.Леонтієва)

Так, лінощі – лихому всьому мати…
Не просто вада, а ціла біда…
Суть – спати… відкладати… й нарікати
На все, із чим сьогодні не в ладах…
Ще від усього треба відпочити.
Аякже! Сам собі – понад усе!
Ще вспіється трудитись… Треба жити!
І головне заняття – мрій есе.
Іти вперед? Та що ви?! А для чого?!
Любити труд? Хай коні тягнуть віз…
А тут підходить і така дорога,
Що не виводить, а заводить в ліс…
Комусь заважко? То його проблеми!
Завжди влаштує те, що є, життя.
Й не треба піднімати цю дилему:
Робить чи ні… однак нема пуття…
Сьогодні присвяток, а завтра свято…
Сьогодні ще для себе, завтра – всі…
І так на завтра в планах заповзято
Малюється робота в всій красі…
А завтра, мабуть, вже і не настане…
В якімсь витку спіралі – біль, надрив…
У мріях навіть все за мить зів’яне,
Бо лінь – найбільший недруг з ворогів… (02.11.2015. О.Леонтієва)

А я люблю життя !
Таким , яке вже є .
Нехай мені ввесь час
чогось недостає .
Нехай колись і злюсь…
Нехай чогось боюсь…
Проте люблю… ЛЮБЛЮ !
В любові цій топлюсь !
А я люблю життя !
А я людей люблю !
О Боже , ці чуття
не відбери , молю…
Не відбери тепла ,
що в Серці проросло…
Любов і доброта –
найкраще ремесло…(О.Леонтієва)

Це так, в опущені долоні
і навіть дощ не хоче впасти .
Напруга й втома білять скроні…
Легким же не буває щастя !
Щоб досягти висот , що в мріях ,
забудь про лінь та жаль до себе .
Гони думки про них й зневіру !
І знай : ти зможеш все , що треба ! (Оксана Леонтієва)

В запереченні знов заперечення…
Крайність сумнівом так обпіка!
Рибка клюнула – і самозречення
у Душі і в Думках Поплавка :
– Я корисний ? …Як втіха Рибалці?
І я – зрадник для Рибки в біді…
І не Серце – роздерті окрайці…
знак питання… напруга в житті … (О.Леонтієва

Подрібнюю мелісу у долоні… 
Вдихаю в саме серце дух землі…
І зупиняюсь , наче на припоні ,
на перехресті… Але – у селі !
Я чую клич доріг … Приходить сумнів .
На мить ( у мрії ) мчу в широкий світ :
Живу у місті… – …суєта і шуми …
І враз вертаюсь до своїх воріт .
За ними – пахнуть руки мозолясті
і хлібом , й лободою , й молоком…
Нехай не так тендітні , як круглясті .
Із сапою , з лопатою , з серпом…
Нехай недоспані збігають ночі ,
а дня однак ніяк недостає…
Зате у втомі ще мудріші очі .
І серце щастям більш яскраво б’є .
Зате радієш веснам , сонцю , цвіту ,
цінуєш птаха щебет , спів дощу …
Душа села наповнена привіту ,
у саму глиб її стежки мощу .
І з кожним днем ясніше розумію :
моя земля – колиска доброти .
Краса її від всіх незгод зігріє…
Любов до неї зможе все пройти ! (О.Леонтієва)

Хвалилася Люцерна Лободі:
– Корисна і потрібна я в житті.
Не те, що ти… Культурна я рослина.
Це скаже і тварина, і людина.
За рік Господар тричі врожаї
Збере із мене на своїй землі.
А цвіт який у мене – ніжно-звабний!
Для бджіл та корівок привабний.
Й кабанчики вшановують мене,
Й багато птиці не мине – скубне…
Та що там говорити, я – культура,
А не якась бур’яняча натура!
Мовчала Лобода. В думках – вагання,
І спогади, і роздуми, й питання:
– І я, й Люцерна – привід до здуття
Корівки людської… …Що за життя?!
Невже насправді я – така нікчема?
Родилась Лободою… Й це – проблема?
І тут згадалась людська їй біда –
Голодні роки… В їжу – лобода…
З полегшенням зітхнула, посміхнулась
І до Люцерни впевнено звернулась:
– Бог дав життя Тобі й мені для чогось…
Ти заперечуєш творіння Бога?

Мораль коротка тут, проте різка:
Призначення є Боже й в будяка.
Судити не Люцерні Лободу.
Підвласне все лиш Божому суду. (Оксана Леонтієва)

Хвилинко-зіронько, мене прости, 
Що інколи в погоні за химерним
Не чую й не ціную Твій мотив,
Що сонцем сяє крізь життєві терни.
Ти – дар безцінний, що без вороття…
Ти б”єшся серцем в кожному синхронно…
Ти – терези, що важать смерть й життя…
Твоя Величність на найвищім троні.
Бог – Слово – Час… Три істини святі,
Всесильні у єдинстві й незбагненні,
Поблажливі на праведнім путі
І водночас – в очищенні – вогненні.
Хвилино, із святих Твоїх краплин
Секундно мчиться вир в невороття.
Не пошкодуй же мудрості перлин,
Як правильно роздати дар життя.
Диктуй, вели, навчаючи веди
Твоє Єство безцінне дарувати,
Як бджоли нам дають свої меди,
Щоб душу лікувати й розвивати…
Я щиро прошу, Ти мене прости,
Твоя Величність Час, я на колінах..
Прозрінням й світлом Дух мій просвіти
І чуть навчи Твій поклик і веління. (О.Леонтієва)

Дурман думок і тіло карає моє, і Душу…
Та жити прямо і жити сміло таки я мушу !
Чиїсь осуди та пересуди – не перепони !
Совість – мірило . Совість диктує свої закони .
Не за чужими стою плечима . Хай вітер в груди !
На все ясними дивлюсь очима . Хай хтось осудить!
Лякає заздрість , лякає втома …Я не боюся !
Усім тривогам , усім погрозам в лице сміюся !
Я вільна думкою , вільна мріями , вільна в діях…
Ця воля щастям моїм , життям моїм володіє .
Я незалежна ! Й не нарікаю на Долю-волю .
Я сильна Серцем ! Я сильна Словом ! А ще – Любов”ю… (Оксана Леонтієва)

Хочеш зрозуміти – зрозумієш.
Виростуть плоди у тім саду,
де господар не лінується, леліє
те, із чим він хоче бути у ладу.
Квітнуть квіти, що дають насіння,
не у кожній долі, так і знай.
Ти спитай себе, свого сумління,
де його межа, що зветься “край”?
І якщо постійно контролюєш,
щоб не переходити межі,
то, повір, що ти завжди відчуєш,
що корисним є твоїй Душі.
Все тобі дозволено в навчанні,
та не все – на радість для єства.
Ти фільтруй себе в своїм бажанні
й не розгубиш світла божества.
Хай завжди мірилом совість буде,
а зорею – дуже ясна ціль,
що вестиме повсякчас і всюди –
і пізнання йтиме звідусіль.
Не лінуйся – й все ти зрозумієш.
Мудрість тут у правилі однім:
розумом тоді лише дозрієш,
як Душа яснітиме усім…(01.10.2015. О.Леонтієва)

Сміливе кохання звільняє,
залякане – завжди в кайданах.
Сміливе в біді оживляє,
а злякане -слабне і в”яне.
Сміливе дає волю іншим,
не змушує жити в напрузі.
А злякане дума про гірше
і тліє в образах і тузі.
Сміливе кохання – дарунок,
ним іншому радість пророчиш.
Залякане – це порятунок,
в якому сховатися хочеш.
Сміливе кохання дається
родинною диво-любов”ю.
Залякане родиться в серці,
як люблять тебе, та несповна…(01.10.2015. О.Леонтієва)

Не поспішай. Розмірена хода
у рівновазі серце потішає.
І, наче спраглому жива вода,
життя дарує, силу воскрешає.
Не поспішай у поступі вперед.
Йди, дивлячись наліво і направо,
аби якийсь підступний ожеред
не заступив у чомусь Божу славу.
Ясне і чисте в себе ти вбирай.
Як похапцем, то можеш пропустити.
У леті спостережливості край…
Тоді і збити легше, й спокусити.
Спішити можна тільки у біді,
коли комусь потрібна допомога…
А рівновага пійметься тоді,
Як буде скрізь неспішною дорога…(01.10.2015. О.Леонтієва)

Йдуть хорошій думці вслід правильні діяння.
А хорошим вчинкам вслід – крила у Душі.
Хай тебе не втомлює довге коливання,
Чи черпати істинне, чи й в думках грішить.
Як до тебе стукає те, в чім сумніваєшся,
Через сито совісті швидко все просій.
Так бува, що навіть ти і не сподіваєшся,
Що раптово помислом вийдеш на двобій.
На двобій із мріями, на двобій з вимогами,
На двобій із прагненням слави й правоти…
І не зможеш в герці цім диво-перемогами
Спокою, і радості, й щастя досягти.
Різними химерами думку не засмічуй ти,
Гріх не виправдовує навіть незнання…
Завжди в собі мудрості чашу накопичуй ти.
Бо в нікуди шлях веде той, що навмання. (02.10.2015. О.Леонтієва)

Духовний зріст – це не збирання знань,
А проживання й відчуття усього,
Що на вершині щастя і страждань
Кує у мудрість з розуму дорогу.
Полюбиш ближнього – то ницість й бруд
Знайдуть і виправдання, й розуміння…
І не допустиш в думку свою суд.
Оціниш силу волі й покаяння.
Духовний зріст – не відкуп і не дар.
Це труд, що є основою основ.
Це пошук серця, у якому жар.
Це стягнення любові… це – любов.(02.10.2015. О.Леонтієва)

Ти сам собі лікар, якщо розумієш,
Де схибив, де думав не так.
Якщо чорнобривці у мріях посієш,
Ніколи не вродить будяк.
Навчись розуміть й виправляти помилки –
І ввесь негатив відійде.
А посмішка гратиме у кожній жилці.
І щастя, як сонце, гряде…
Твій біль чи хвороба – найкращий учитель,
Послухай учіння його.
Лиш совість в біді – і мудрець, й повелитель,
І є фільтр здоров’я твого… (03.10.2015. О.Леонтієва)

У ліфт комашина чомусь залетіла,
Я їй дарувать допомогу хотіла,
Та мудра людина мене зупинила:
«Ти в планах комашки? Вона запросила?
Не тоне вона, навіть не в павутинні,
Прямує тихенько кудись по стежині,
І їй лиш відомо мету того ходу…
Чому ти вважаєш втручання в нагоду?»… (23.04.2015. О.Леонтієва)

Важливо знати, що тобі потрібно,
Та більш важливо, що тобі не треба.
Широко б’ється серце, а не дрібно,
Коли ясні всі цілі та потреби.
Даються крила, і натхнення, й сили
Тоді, коли мета у тебе чиста.
І хоч важкі зусилля, але милі.
І мить досягнення – така врочиста.
Але коли ти рвешся вліво, вправо…
Коли твій час крадуть безцільні дні,
Це значить, на “запрошення лукаве”
Ти не навчивсь казати твердо «Ні!»… (05.10.2015. О.Леонтієва)

А що таке поезія? Натхнення?
Словесна гра як дар? Як небуття?
Чи, може, із небес благословення?
Родзинки думки, висновки з життя…
Поезія… Душі раптові крики?
Чи стогін болю, а чи щирий сміх?…
Чи крила, що з малих ростуть великі…
Чи гостре відчуття всього й усіх?
Чи Божий дар… Чи, може, покарання,
Що все горить, неспокоєм ятрить?
Чи це плодів збирання й віддавання
Душі, яка любов’ю майорить?
Поезія – це згусток дива в світі…
Хвороба від загострених чуттів…
Це все навколо в сяєві й зеніті…
Це філософія усіх світів… (09.10.2015. О.Леонтієва)

Коли владарює довір’я в стосунках,
Коли біля тебе співчутливі очі,
То кращого в світі нема порятунку
Від будь-яких бід, і нещасть, і зурочень…
Коли слова зайві, а щире мовчання
Пульс серця скорочує, в норму приводить…
Ніякі нападки, ніякі втручання –
Ніхто і ніщо вже тоді не зашкодить…(07.10.2015. О.Леонтієва)