Падіння аворитарних режимів

Португалія.

«Революція гвоздик» у Португалії. Португальський авторитарний режим, встановлений ще в 1926 р., фактично був найстаршим у Західній Європі, зазнавши впродовж усього часу незначних модифікацій. Повоєнні лідери держави Антоніо Салазар (1932-1968) та Марчело Каетано (1968-1974) у побудові «нової держави» не могли відмовитись від ідеї самодостатньої замкненої національної держави, що компенсувала власну економічну й культурну відсталість за рахунок широких колоніальних володінь. Кредо режиму містилось у твердженні: «Без Африки ми маленька країна, з Африкою – впливова держава».

Гарантією єдності імперії слугувала жорстка авторитарна структура влади, що на практиці означала одноосібне правління. До середини 1970-х рр. протиріччя всередині португальського суспільства назагал і всередині правлячої коаліції зокрема досягли небаченої гостроти, що викликало зміцнення опозиції. Найактивніше про себе заявила заснована молодими офіцерами лівих поглядів організація «Рух збройних сил» (MFA).

Скориставшись невдоволенням в армійських лавах, яке виникло внаслідок тривалих і неефективних колоніальних воєн в Анголі, Мозамбіку, на Східному Тиморі, 25 квітня 1974 р. військові підрозділи, очолювані Сальґуейро де Майя, Антоніо де Спінолою та Франціско де Кошта Гомешом, зайняли найважливіші адміністративні установи в столиці країни – Лісабоні. Трансляція пісні «Грандола» була сигналом до початку революції. Символом революції стали червоні гвоздики в дулах стрілецької зброї солдатів, які масово переходили на бік повстанців (звідси і назва – «революція гвоздик»). Збройний опір намагалась чинити лише таємна поліція (ПІДЕ), проте вже увечері 25 квітня було оголошено про повалення авторитарного режиму. Влада перейшла до уряду національного порятунку, було розпущено колишні органи влади та правлячу партію, проголошено свободу слова та об’єднань тощо.

Упродовж 1974-1976 рр. у Португалії точилася гостра боротьба між прихильниками демократичного і соціалістичного шляхів розвитку держави. Врешті-решт, після відсторонення від контролю над владою військових, у країні було встановлено режим ліберальної демократії, закріплений за президентства Ромальйо Еаніша (1976-1986).

[На вулицях Лісабона]

Іспанія.

Перехід до демократії в Іспанії після смерті генерала Ф. Франко. Провісником змін у франкістській Іспанії можна вважати відкриття в 1959 р. меморіального комплексу неподалік королівського замку Ескоріал на знак пошани до всіх полеглих у роки Громадянської війни 1936-1939 рр. (напис на пам’ятнику: «Полеглим за Бога та Іспанію»). Наступним кроком стало поступове усунення з провідних ролей у державі радикальних «фалангістів» та вимушене пристосування до викликів тогочасного світу. Однак подальші спроби суспільної модернізації та пошуки національної злагоди мали надто обмежений характер. Економічні успіхи країни протягом 1960-х рр. не привели до очікуваного національного консенсусу. Спроби ж Іспанії у 1971 р. приєднатися до ЄЕС зазнали невдачі, головно через антидемократичний характер влади. Водночас, аби заручитись більшою підтримкою іспанців і заразом оновити діючий режим, генерал Франсіско Франко (1939-1975) вдався до відновлення у країні монархії. Улітку 1969 р. він визнав своїм наступником Хуана Карлоса Бурбона, онука Альфонса XIII, і за три тижні до своєї смерті – 30 жовтня 1975 р. – передав йому владу.

Із часу смерті генерала розпочинається процес демонтажу франкістського режиму й утвердження в країні демократичних інституцій. Під час референдуму 15 грудня 1976 р. абсолютна більшість іспанців виступили за відхід від старих порядків. У липні 1977 р. відбулися демократичні вибори та було укладено угоду між урядом і політичними партіями («пакт Монклоа»), яка передбачала проведення політичних реформ і стабілізацію економіки. Ухвалена у грудні 1978 р. після мирного перехідного періоду конституція визначила Іспанію як парламентську монархію, правову соціальну і демократичну державу, що будується на засадах політичного плюралізму.

[Каудильйо Ф. Франко]

Греція.

Ліквідація режиму «чорних полковників» у Грецїї. 21 квітня 1967 р. у Греції відбувся державний переворот, у результаті якого в країні було встановлено військову диктатуру на чолі з Георгосом Пападопулосом (режим «чорних полковників» – назва за кольором уніформи). Самі військові назвали переворот «Революцією 21 квітня, покликаною вивести країну із стану хаосу і розрухи». Протягом семи років правління військових в Греції не функціонувала жодна демократична інституція, були заборонені партії, арештовані опозиційні політики, король Константан засланий в Італію, засоби масової інформації контролювала цензура, спроби інакодумства жорстко придушувались.

Ідейною основою нового режиму стали:

антикомунізм;
ідеологія «грецького християнства» («Греція – країна християн»);
теза про спадкоємність Візантійської імперії.
Якщо перші три роки населення країни сподівалось, що режим «чорних полковників» реально посприяє виходу Греції з хаосу, то з часом переконання в тому, що влада рухається правильним шляхом, зникало. Виконання обіцянки передати владу цивільним раз у раз відкладалося. Попри критику дій нової влади, опозиція довгий час не могла об’єднатися, позаяк особисті амбіції брали гору. Каталізатором боротьби з антидемократичним режимом стала молодь, котра виявляла дедалі більше невдоволення репресивними діями президента Г. Пападопулоса і його оточення. Перші масові виступи проти режиму зафіксовано 21—22 квітня 1971 р. в Афінах, де відбулись нечисленні демонстрації студентів. Чашу терпіння переповнило розігнання танками в листопаді 1973 р. студентів Політехнічного університету столиці, після чого довіра до режиму різко впала.

Намагаючись реалізувати ідею приєднання Кіпру, значну частину населення якого складали греки, уряд спровокував воєнний конфлікт із Туреччиною. У результаті невдалих військових дій грецька армія була змушена покинути острів. Саме провал військової авантюри на Кіпрі в липні 1974 р. призвів до передачі влади демократичному урядові. У серпні 1974 р., на зміну режиму «чорних полковників», до влади прийшов цивільний уряд на чолі з Константиносом Караманлісом, котрий повернувся із заслання. Колишні керівники Греції були заарештовані і засуджені, зокрема Г. Пападопулос, С. Паттакос, Н. Макарезос та Д. Іоанідіс – до смертної кари (пізніше замінена на довічне ув’язнення).

[Керівники військової хунти. Крайній зліва – Пападопулос]

Висновок.

Отже, у країнах Південної Європи в повоєнний час відбувся перехід від авторитарних політичних режимів до демократичних. Для демократичного суспільства характерна наявність багатопартійної системи та формування громадянського суспільства.