В.ПІДМОГТИЛЬНИЙ

Походив з бідної селянської родини. Батько Валер’яна Підмогильного завідував маєтком місцевого поміщика, помер рано. «Так мало батьківських пестощів випало на мою долю», –  писав Валер’ян Підмогильний. Його односельчани згадують переважно про матір письменника. Вона була звичайною селянкою, без освіти, яка працювала в економії графа Воронцова-Дашкова і виділялася надзвичайною природною інтелігентністю.

Навчався юнак спочатку в церковно-приходській школі. Згодом, до 1918-го року у Катеринославському реальному училищі. «Валеріан був надзвичайно здібним хлопцем. – згадувала  мешканка села Чаплі Ярушевська, – Було, послухає уважно урок і вже вдома не повторює. А натомість набере в учителів і знайомих стоси книг і просиджує над ними цілу ніч. Він дружив з моїм братом Степаном. Був тихий, сором’язливий. Любив ходити на сінокіс, на рибалку до Дніпра. І вже тоді мій брат хвалився, що Валеріан пише вірші і оповідання».

Він вивчав іноземні мови й переклав на українську твори Дені Дідро, Клода Гельвеція, Оноре де Бальзака, Анатоля Франса.

Він був одним із організаторів літературного угруповання «Ланка», яке 1926-го переіменоване в «Марс». Сюди входили талановиті письменники Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Тодось Осьмачка, Євген Плужник, Дмитро Фальківський.

Потужна літературна та видавнича діяльність сприяли популярності та авторитету Валер’яна Підмогильного. 8 грудня 1934-го НКВДисти заарештували письменника за начебто «участь у терористичній організації, яка мала на меті  терор проти керівників партії».

Слідство сфабрикувало приналежність до «організації» Євгена Плужника, Миколу Куліша, Валер’яна Поліщука, Григорія Епіка, Миколу Любченка (Кость Котко) –  загалом 18 людей. На допитах Підмогильний не визнавав себе винним.

Виїзною сесією Військової колегії Верховного Суду СРСР у березні 1935-го його засудили на десять років позбавлення волі. Покарання відбував у Соловецькому таборі особливого призначення, продовжував писати. 3 листопада 1937-го Валер’яна Підмогильного разом з понад тисячею інших українських політичних в’язнів розстріляли в урочищі Сандармох.

Ідея: зображення й розкриття характеру молодої людини з села, яка хоче «вийти в люди,.. завоювати і зробити своїм зрусифіковане українське місто» 

Тема: «підкорення» міста селянською молоддю в 1920-ті роки; протистояння тілесного й духовного начала в людині; народження й становлення автора – письменника.

В. Підмогильний про свій задум написати перший урбаністичний роман в українській літературі «Місто»:

«Написав «Місто», бо люблю місто і не мислю поза ним ні себе, ні своєї роботи. Написав ще й тому, щоб наблизити в міру змоги, місто до української психіки, щоб сконцентрувати його в ній, і коли мені частина критики закидає «хуторянську ворожість до міста», то я собі можу закинути тільки невдячність проти села. Але занадто вже довго жили ми під стріхами, щоб лишатись романтиками їх».

Персонажі: 

• Степан Радченко – головний герой роману; «Його вибаганки були невичерпні, фантазія невтомна, самозакохання непереможне. Він тримав у руках чарівний камінь, що, міняючись і палаючи, показує всі дива землі, і той камінь був він сам».
• Надійка – дівчина з його села, перше кохання Степана; «…Вона завжди присутня була в його душі, і в інших він любив тільки її, а в ній любив щось безмежно далеке… Він почував тепер, що не забував її ніколи, що шукав її весь час у нетрях міста, і вона була тим вогнем, що горів у нім, пориваючи вдалеч…».
• Левко – односелець Степана; «Студент-сільськогосподарник з їхнього ж села… Він був лагідний і грубший, ніж дозволяв його зріст, отже, з нього був би колись ідеальний панотець, а тепер – зразковий агроном. Сам з діда-прадіда селюк, він чудово вмів би допомогти селянинові чи то казанню, чи науковими порадами. Учився він дуже акуратно, ходив завсігди в чумарці й над усе любив полювання».
• Лука Димитрич Гнідий – крамар (хазяїн рибної крамниці), у якого жив Степан; «…Щось погноблене було в його очах».
• Тамара Василівна (Мусінька) – коханка Степана, жінка середнього віку нещаслива в подружньому житті з крамарем, в домі якого він жив.
• Максим – син Тамари Василівни (Мусіньки) та крамаря; «… лагідний на вдачу, мрійливий, спокійний, мав тихий голос і якусь глибоку сердечну усмішку». В кінці твору пияк і цинік.
• Борис – студент, товариш Степана, у кінці твору – чоловік Надійки; «… в мові його почувалась зверхність людини ділової, що не звикла слів своїх марнувати й свідома ціни їх».
• Зоська – міська дівчина, кохана Степана; «Вона була вередлива, і чудні, несвітські бажання її охоплювали».
• Рита – балерина; «… очі її жили, ворушились і сміялись за все обличчя,– великі облудні очі, що блищали в мороці, як у кицьки».
• Вигорський – поет, товариш Степана. Прототипом для цього образу став письменник Євген Плужник;
• Світозаров – відомий літературний критик. Прототипом героя був відомий поет Микола Зеров. «З його вуст сипались цитати всіма мовами, літературні факти, півфакти та анекдоти, його обличчя виявляло гнів ображеного велетня».