Група №33
This free e-book was created with
Ourboox.com

Create your own amazing e-book!
It's simple and free.

Start now

Зарубіжна література

  • Joined Jan 2021
  • Published Books 1

 

невизначений Бертольд Брехт. Матінка Кураж та її діти (2007) [mp3] - Аудіокниги українською

Урок №1 від 05.11.2020 (дистанційно)

Тема уроку: Епічний театр Б.Брехта: теоретичні засади й художня практика.  Бертольд Брехт – драматург-новатор

Завдання:

  1. Прочитайте статтю та зробіть конспект: https://www.ukrlib.com.ua/referats-zl/printit.php?tid=7670

 

Німецький письменник Бертольд Брехт (1898 — 1956) був сміливим новатором у галузі драматургії. Свої погляди на театральне мистецтво він виклав у численних статтях і трактатах: “Про оперу” (1930), “Короткий опис нової техніки акторського мистецтва” (1940), “Маленький Органон.” (1948) та ін. Брехт створив теорію “епічного театру”, яка стала результатом його естетичних пошуків і художньої практики.

Драматург розрізняв два види театру: драматичний (арістотелівський) та епічний. Він підкреслював свою приналежність до другого. Письменника не задовольняли традиційні принципи античної трагедії, висунуті Арістотелем. Він називав арістотелівський театр фаталістичним, оскільки драматурги висвітлювали нездоланну владу обставин над людиною. Брехт прагнув до іншого театру — дієвого, активно-Письменник вважав, що людина завжди зберігає здатність до вільного вибору і відповідального рішення за найскладніших ситуацій. Він писав: “Завдання “епічного театру” — змусити глядачів відмовитися… від ілюзії, начебто кожний на місці героя діяв би так само” І Брехт виступав проти того, щоб герої були “рупорами ідей” автора: “На сцені реалістичного театру місце лише живим людям, з усіма їх суперечностями, пристрастями і вчинками”.

В “епічному театрі” Брехта змінюється художня організація п’єс Фабула, історія дійових осіб перериваються авторськими коментарями, ліричними відступами, зонгами (піснями) тощо. Драматург намагається позбавити п’єси неперервного розвитку подій. На його думку, театр — завжди творчість, яка відрізняється від правдоподібності сьогодні недостатньо лише природної поведінки героїв за певний обставин. Брехт зазначав, що правдиве відтворення дійсності не пояснити обмежуватися зображенням суспільних обставин, якими не можна пояснити загальнолюдські категорії. Тому невипадково автор вдається до міфу, символу, до жанру притчі або п’єси-параболи. Ці форми давали змогу “подолати зовнішнє, зазирнути в глибинну сутність речей”.

Новаторство письменника виявляється і в тому, що він зумів поєднати традиційні методи розкриття естетичного змісту (характери, конфлікти, фабула) з відокремленим  началом. Метод “відчуження” у Брехта — принцип філософського пізнання світу, мета якого — викликати у глядачів аналітичне, критичне ставлення до зображених подій”. Він вважав, що драматургія і театр покликані впливати передусім не на почуття, а на інтелект людини (“глядач повинен не співпереживати, а сперечатися”), що найважливішим у п’єсі є не змальовані події, а висновки та узагальнення, які випливають з них.

Теорія “епічного театру” була узагальнена Брехтом у деяких запропонованих ним зіставленнях:

ДРАМАТИЧНА ФОРМА ТЕАТРУ

Сцена “втілює” дію, залучає глядача до подій

Виснажує його активність, збуджує емоції

Переносить глядача в інше оточення, ставить його в центр подій та змушує співпереживати.

Збуджує інтерес до розв’язки, звертається до почуттів. ЕПІЧНА ФОРМА ТЕАТРУ

Сцена розповідає про дію, ставить глядача в позицію спостерігача

Стимулює його активність, змушує приймати рішення

Показує глядачеві інше оточення, протиставляє його обставинам та змушує вивчати

Збуджує інтерес до розвитку подій, звертається до розуму

Основні конфлікти у п’єсі “Життя Галілея”.

За жанром “Життя Галілея” (1938-1951) — філософська драма, вона може мати різні тлумачення, спонукати до перегляду власної позиції й світобачення. Дія у творі відбувається протягом 1609-1642 р.р. в Італії, яка була колискою епохи Відродження. Образ Галілея став символом перевороту не лише в науці, а й у сфері людського духу. Його відкриття мали велике значення як для науки, так і для пробудження свідомості народу, звільнення його від влади церковних забобонів-і прагнення до свободи.

Галілей показаний передусім як творець. Подібно до Бога, він бачить те, про що інші й не здогадуються, знаходить не лише модель Сонячної системи, а й точку опори, що може перетворити весь світ. У п’єсі показано величезну роль “світла знань”, яке може подолати морок реальності, змінивши життя людства. У багатьох сценах детально показано наукову діяльність Галілея, його пояснення своїх досліджень (спостереження за рухом Сонця, відкриття телескопа, створення моделі всесвіту тощо). Ці епізоди мають не лише науковий, а й філософський зміст. Коментарі Галілея суттєво впливають на переоцінку системи цінностей. “Я вірю в людину, а отже — і в її розумі” — проголошує вчений. Усім своїм життям він доводить, що людина здатна творити, тобто змінювати навколишню дійсність. Головний конфлікт п’єси не релігійного, а світоглядного плану. Не заперечуючи Бога як моральний ідеал, герой виступає проти схоластичного розуміння церковних істин, які стримують прогрес і виправдовують насильницьку політику щодо народу.

Брехт змальовує життя Галілея як постійну боротьбу: з владою, яка не здатна належно оцінити його відкриття, з церквою, що сприймає його діяльність як “замах на святих”, а насправді боїться втратити вплив на людей, з відсталістю й нерозумінням (так, для багатого Людовіка, який удає з себе освічену людину, має значення не телескоп, а футляр до нього). Це боротьба із злиденним існуванням вчений живе на мізерну платню, не в змозі забезпечити собі нормальні умови для роботи), боротьба із самим собою за кожне наукове відкриття, яке народжується в муках і протиріччях розуму. Галілей боїться за перемогу істини: “Істина — дитя часу, а не авторитету. Наше неуцтво безмежне”.

У п’єсі показано еволюцію головного героя. Його конфлікт з кардиналом та інквізицією загострюється. Теорії Галілея поширюються в народі, його славлять у піснях бідні люди, які прагнуть скинути із себе тягар насильства й приниження. Церква була занепокоєна “духом бунту і сумнівів”. Кульмінацією твору є суд над Галілеєм і зречення ним свого вчення. Церковні дзвони сповіщають про перемогу інквізиції.

Коли Галілей, стомлений і постарілий, повертається додому, учні зрікаються його. При зустрічі його улюблений учень Андреа звинувачує вчителя у зраді: “Нещасна та країна, яка не має героїв”. Але Галілей зауважує: “Ні! Нещасна та країна, що потребує героїв”. Останні картини п’єси пояснюють його позицію. Галілей під наглядом інквізиції мусить продовжувати наукову діяльність і віддавати рукописи в руки можновладців. Він мучиться докорами совісті, але істина вища за нього. Він — творець, і головне його призначення — працювати далі, робити відкриття, якщо не для сучасників, то хоча б для нащадків. Він уважає, що “наукова діяльність потребує особливої мужності”. Дуже легко померти у боротьбі й стати героєм, але народу потрібні не герої, а полегшення важкого існування. У цьому полягає мета науки.

Поетика п’єси відзначається поєднанням наукового, соціального і морально-філософського аспектів. Розмова про творчі відкриття поступово переходить у дискусію про долю людини й суспільства. Це драма ідей. Кожний з героїв має свою думку і позицію, що створює особливу поліфонію твору. “Життя Галілея” — це п’єса не про життя церковного святого, а про людину, яка захищає священні ідеали — право на знання, свободу, творчість.

Проблематика і поетика п’єси “Матінка Кураж та її діти”. П’єса була написана у 1939 р., напередодні Другої світової війни як пересторога про небезпеку. Літературним джерелом її стала повість німецького письменника XVII от. Г. Грімельсгаузена “Дивовижний життєпис бувалої шахрайки  Кураж”, в якій йшлося про  пригоди маркітантки. Використавши окремі мотиви повісті, Брехт створив свій оригінальний твір про трагедію та провину матері, про драматичну долю народу взагалі.

За жанром — це історично-алегорична драма. У ній автор утверджує відповідальність кожної людини за участь (активну чи пасивну) у війні, за долю всього людства. Філософська сторона п’єси розкривається в особливостях її ідейного змісту. Брехт використовував принцип параболи (оповідь віддаляється від сучасного авторові світу, іноді взагалі від конкретного часу, а потім знову повертається до залишеної теми і дає їй філософську та епічну оцінку). Таким чином, п’єса-парабола має два плани. Перший — роздуми Брехта про сучасну дійсність. З цього боку п’єса “Матінка Кураж…” — застереження, вона звертається не до минулого, а до найближчого майбутнього. Історична хроніка становить другий параболічний план — блукання маркітантки Кураж у роки Тридцятилітньої війни, її ставлення до війни. Загальна ідея п’єси — несумісність материнства (ширше — життя, щастя) з війною і насильством.

У п’єсі можна виділити такі риси епічного театру: викладення змісту і на початку кожної картини; запровадження зонгів, які коментують дію; широке використання розповіді (наприклад, третя картина — торг за життя Швейцеркаса); монтаж, тобто поєднання частин, епізодів без їхнього злиття, що спричиняє потік асоціацій у глядача; параболічність; ефект “відчуження”.

Змальовуючи події XVII ст., Брехт звертав увагу на небезпеку егоїзму, згубність інертності людей. Він писав: “Завдання автора п’єси в тому, щоб примусити прозріти у кінці матінку Кураж… Авторові потрібно, щоб глядач прозрів. Прозріння Кураж суперечило б не тільки її характеру, а й перебігу подій у Німеччині 30-х років XX ст. Так трактування образу могло б замаскувати небезпеку “звичайного фашизму”, проти якого насамперед і спрямована п’єса. На думку Брехта глядачі мали дійти висновку, що сучасне їм суспільство забезпечує успіх лише підлості, а доброчесність приречена на загибель.

Письменник розглядав своє мистецтво як “бойове”, що силою прозріння і оцінок може протистояти жорстокому світові. Але “бій” він розумів по-своєму — це боротьба за душу людини, за правду, за “прекрасні паростки добра”, які є в кожному. Драматург бачив своє завдання в тому, щоб пробудити свідомість глядача і змусити його замислитись над “клятими питаннями епохи”. “Від літератури до дії!” — таке гасло висунув автор епічного театру, сподіваючись на щасливе завершення своїх п’єс у житті.

2. Запитання і завдання.

1)Які принципи аристотелівського театру заперечував Б. Брехт?

2)У чому полягало призначення “епічного театру” письменника?

3)Чому Брехт називав своє мистецтво “бойовим”, “дієвим”?

4)Які конфлікти визначають розвиток дії у п’єсі “Життя Галілея”?

5)Зробіть характеристику образу Галілея за п’єсою Бертольда Брехта. Як він пов’язаний із концепцією героя в теорії “епічного театру”.

6)Визначте особливості п’єси “Матінка Кураж та її діти” як твору-параболи.

7)Назвіть риси “епічного театру” в п’єсі “Матінка Кураж та її діти”.

Домашнє завдання:

Прочитати твір «Матінка Кураж та її діти» за посиланням: https://www.ukrlib.com.ua/styslo-zl/printit.php?tid=5512 

Хроніка з часів Тридцятирічної війни

Весна 1624 року. Командувач Уксеншерна вербує в Даларне військо для походу на Польщу. Вербувальник і фельдфебель розмовляють на шляху біля мосту про те, що “мир — це безладдя. Тільки війна творить лад. Мирного часу людство переводиться нінащо. І люди, і худоба розбещуються вкрай. …Всяке добре діло починати тяжко, отак і війну. Зате вже коли розбуяє, не стримаєш. Тоді люди починають боятися миру, як гравці кінця гри, бо ж доведеться підрахувати, скільки вони програли”.

З’являється фургон, який тягнуть два парубки, а на ньому сидять матінка Кураж та її німа дочка Катрін. Матінка Кураж співає пісню про те, що вони крамарі і без їхніх товарів солдати не зможуть воювати. З’ясовується, що справжнє ім’я цієї жінки Анна Фірлінг, а матінкою Кураж її прозвали після того, як вона, “боячись розорення, під гарматним вогнем виїхала з Риги з півсотнею хлібин у фургоні. Хліб уже почав цвісти…”, тому жінці треба було поспішати.

Крім Катрін, матінка Кураж має і двох синів. І всі її діти — від різних чоловіків. Цей, наприклад, Ейліф Койоцький. Його батько завжди твердив, що він Койоцький чи то Мойоцький… кмітливий, весь у таточка; той було так спритно стягне штани з селянина, що бідолаха нічого й не помітить”. Менший син зветься Швейцеркасом, бо батько у нього був швейцарцем. А ось прізвище парубка Фейош, але від зовсім іншого чоловіка, угорця. А донька має прізвище Гаупт, бо наполовину німкеня.

Фельдфебель натякає, що обидва сини Кураж якнайкраще підходять для військової служби. Та заперечує, що вони не придатні для воєнного ремесла, і вдається навіть до ворожіння на папері, щоб фельдфебеля пошити в дурні, але все марно. Вербувальник забирає Ейліфа, до того ж хлопець і сам не проти піти з ним, поки матінка Кураж торгується з фельдфебелем за якісь пряжки.

У 1625—1626 роках матінка Кураж мандрує дорогами Польщі в обозі шведського війська. Біля фортеці Вальгоф вона зустрічає Ейліфа. Командувач вітає Ейліфа з подвигом: той, щоб не платити селянам за волів, яких солдати вирішили забити для свого обіду, порубав чотирьох селян на шматки. Командувач цілком схвалює таку поведінку свого вояка: “Отже, ти їх порубав. Що ж, добре зробив, моїм бравим воякам буде що під’їсти. Хіба в Святому Письмі не сказано: “Що заподіяв ти наймізернішому з братів моїх, те заподіяв ти мені”? Ти забезпечив їм добрий м’ясний обід…”

Матінка Кураж чує цю розмову і гнівається: “Цей командувач, мабуть, дуже поганий, бо йому потрібні відважні солдати… І взагалі, де вже вдаються до високих чеснот, там щось не гаразд. …У добрій країні непотрібні ніякі чесноти, всі можуть бути простими собі людьми, не дуже розумними…”

Ейліф затягує пісню про жінку й солдата, мати її підхоплює, вони з радістю впізнають одне одного. Але потім Кураж дає синові дзвінкого ляпаса, не за те, що він захопив волів, а за те, що “не здався в полон, коли на тебе напали четверо і хотіли посікти на капусту! Хіба я не вчила тебе берегтись! Фінський чортяко!”

3

Через три роки матінка Кураж разом з рештками Другого Фінляндського полку потрапляє в полон. Швейцеркас служить у цьому полку військовим скарбником, бо він “чесний і не такий хоробрий”, як Ейліф. Матінка Кураж розмовляє з вродливою дівчиною Іветтою Потьє, яка розповідає історію свого кохання. Дівчині було сімнадцять років, коли вона покохала полкового кухаря Пітера-з-люлькою, ворога. Півроку вони кохалися, потім вороги пішли геть, Іветта поїхала слідом за своїм кухарем, але більше вже ніколи його не бачила. Матінка Кураж не хоче, щоб цю історію слухала її дочка, бо Катрін — дівчина “не така мила, як порядна”.

Матінка Кураж розмовляє зі священиком і кухарем про політику. Кураж переконана, що “великі пани кажуть, ніби вони ведуть війну лише заради страху Божого, тільки за добрі та гарні діла. А як придивишся ближче — і вони зовсім не такі йолопи, а воюють заради свого зиску. Якби не зиск, то й маленькі люди, такі як я, також не хотіли б знати війни”.

Раптом лунають гарматні та рушничні постріли. На полк напали католики. Матінка Кураж маже попелом обличчя Катрін, щоб зробити її непривабливою для солдат ворога, і допомагає священику перевдягтися, щоб католики не впізнали в ньому пастора.

Прибігає Швейцеркас зі скринькою, в якій знаходиться полкова каса. Мати радить йому викинути скриньку, бо “скінчилось твоє скарбникувания”. Він хоче сховати гроші у фургоні матері, але та кричить: “Не дав тобі Бог розуму! Вони ж повісять нас усіх трьох!” Але врешті-решт ховає гроші у фургоні.

Через декілька днів занепокоєний Швейцеркас вирішує переховати скриньку у кротячій норі біля річки. Але його бачать фельдфебель та одноокий шпигун з війська католиків. Вони затримують Швейцеркаса і починають допитуватися, де той сховав гроші. Щоб врятувати своїх рідних, Швейцеркас говорить, що не знає ні матінки Кураж, ні Катрін. Його виводять. Мати дізнається, що сина хочуть стратити через ті гроші, і намагається придумати, де їх взяти, щоб врятувати Швейцеркаса.

З’являється Іветта з новим коханцем, полковником. Вона згодна купити фургон Кураж, але та згодна тільки віддати його в заставу. Врешті-решт жінки домовляються, і Іветта хоче оглянути фургон, що взяла в заставу. Кураж хвилюється: “Тепер не час оглядати фургон, хоча він і твій. Ти обіцяла мені поговорити з фельдфебелем про мого Швейцеркаса. Не можна гаяти й хвилини. Я чула, що за годину він стане перед польовим судом. …Біжи і не торгуйся, адже йдеться про життя”.

Іветта повертається зі звісткою, що “вони погоджуються тільки на двісті. І це треба зробити негайно. Найкраще піти мені зараз же з однооким до мого полковника. Він признався, що скринька була у нього… Але він кинув її в річку, коли помітив переслідувачів”.

Але матінка Кураж ладна заплатити тільки 120 гульденів, бо їй же треба самій на щось жити і тягнути Катрін.

Католики не погодились на таку пропозицію, і ось-ось повинен пролунати барабанний бій, який означає, що Швейцеркаса страчено. Схвильована Кураж знову відправляє Іветту домовлятися: вона вже згодна заплатити за сина 200 гульденів. Але пізно, Швейцеркаса розстріляли. Іветта каже, що католики не вірять, що каса справді в річці: “Вони мають підозру, що вона тут і взагалі, що ви його спільниця. Вони хочуть принести його сюди,— а може, ви, побачивши його, викажете себе”.

Католики заносять труп Швейцеркаса, але Кураж хитає головою на знак того, що не знає цього чоловіка. Матінка Кураж приходить до офіцерського намету скаржитися, бо солдати порубали “своїми шаблями все, що було в моєму фургоні, і ні за що ні про що зажадали від мене п’ять гульденів штрафу”. Писар говорить їй, що знає, що вона ховала скарбника протестантів, тому їй краще не скаржитись, тим більше, що маркітантів у війську мало, і Кураж дозволять торгувати. Але Кураж хоче поскаржитись.

До офіцерського намету підходять молодий і старий солдати. Молодий кричить, що ротмістр “украв його нагороду”, старий намагається його втихомирити. Матінка Кураж теж радить молодому солдату поберегти голос, бо прийде ротмістр, візьме його в диби, хай тоді галасує. З’являється писар і наказує всім сісти, бо йде ротмістр. Кураж каже: “Бачте, що я казала? Ви вже сидите. Авжеж, вони знають нас і вміють з нами поводитись. …Хто сидить, не бунтує. …Я нічим не краща за вас. Вони у всіх нас гуртом скупили відвагу. Ще б пак, я ж зашкодила б своїй торгівлі, якби втратила послух. Я розповім вам щось про велику капітуляцію”. Матінка Кураж співає пісню про “Велику капітуляцію”, смисл якої в тім, що “треба жити в злагоді з людьми, рука руку миє, муру лобом не проб’єш. По своєму ліжку простягай ніжку!” І після цього вона говорить, що передумала скаржитися.

5

Минуло два роки. Війна все поширюється, і фургон матінки Кураж колесить землями Польщі, Моравії, Баварії, Італії. 1631 рік. Фургон матінки Кураж стоїть у розбитому морами баварському селі. Священик приводить пораненого селянина, щоб перев’язати йому рани полотном з фургона. Матінка Кураж твердить, що нічого не дасть, бо має дбати тільки про себе. Катрін замахується на матір дошкою, але чує з хати дитячий голос, біжить туди і повертається з немовлям. А священик тим часом дістає сорочки з фургона і рве їх на смужки. Кураж віднімає у дочки дитину, бо вже прийшла до тями після втрати сорочок, і скаржиться, що перемога війська завдала їй лише збитків.

6

1632 року біля баварського міста Інгольштадт ховають імператорського командувача Тіллі. У маркітантському наметі матінка Кураж і Катрін переписують товари. Матінка Кураж каже, що їй шкода полководців та імператорів: “Вони, мабуть, гадають, що роблять велике діло і що колись люди будуть їх прославляти і ставити їм пам’ятники”, але все йде “нанівець через отой простолюд, що прагне лише кухля пива та веселої компанійки і не має ніяких високих поривань”.

Кураж питає священика, чи не скінчиться зі смертю командувача війна, бо їй потрібно знати, робити чи ні запас товарів, адже зараз усе можна купити дешево. Священик запевняє її, що війна скоро не скінчиться, бо вона “задовольняє всі потреби, у тому числі й мирні, про це вже подбали…” Почувши ці слова, Катрін кидає на землю кошика з пляшками і тікає з намету, бо їй уже хочеться миру: мати пообіцяла дівчині, що коли настане мир, та знайде собі чоловіка. Матінка Кураж повертає доньку і наказує йти до міста, щоб ще прикупити товару: “Не будь дурною, хай війна трохи затягнеться, ми ще заробимо трошки грошей, і від цього мир буде ще кращий”. Катрін повертається з крамом і раною під оком: їй довелося захищати крам від солдатів. Матінка Кураж жалкує, що вчила доньку захищати товар, навіть ціною власного здоров’я: “Тепер вона напів пропаща. Заміж тепер не вийде, а вона ж так любить дітей. Вона й оніміла через війну, ще малою якийсь солдат напхав їй чимось рот. Швейцеркаса я вже ніколи не побачу, а де тепер Ейліф, Бог зна. Бодай вона запалась, ця війна!”

Матінка Кураж на вершині своєї торгової кар’єри. Утрьох — священик, Кураж та Катрін — тягнуть шляхом новий фургон, обвішаний новим же крамом. Матінка Кураж говорить: “Не ганьте війни, я не дозволю. Кажуть, вона знищує кволих, але вони і в мирний час гинуть.

Зате своїх людей вона годує краще”,— і на підтвердження своєї думки співає пісню про те, що “як для війни не маєш сили, то перемоги не побачиш ти”.

8

У битві під Лютценом гине шведський король Густав Адольф, і начебто війна повинна скінчитися. Матінку Кураж ця звістка застає у бівуаку, жінка схвильована: “Бракувало мені тільки, щоб вибухнув мир, коли я саме накупила нового краму”.

Приходить кухар, матінка Кураж розпитує про свого старшого сина Ейліфа. Кухар відповідає, що Ейліф має незабаром прийти, а самій Кураж радить бігти на базар і швидко розпродувати накуплений крам.

З’являється Іветта. Тепер вона — полковниця Штаргемберг. Дівчина впізнає в кухареві свого колишнього коханця, Пітера-з-люлькою. Іветта стурбована такою зустріччю, вона каже матінці Кураж, що Пітер “найгірший з усіх гультяїв, які шалалися фламандським узбережжям. Скільки у нього пальців на руках, стількох жінок він зробив нещасними. …Аж диво бере, як такий нікчема міг колись збити мене з пуття! Тільки завдяки моїй щасливій зірці я зуміла знову підвестися”. Разом з Кураж вони йдуть на базар.

Озброєні солдати вводять Ейліфа, він блідий як крейда, а на руках у нього кайдани. З’ясовується, що хлопця ведуть на страту, бо він вдерся в селянську хату і замордував господиню. Священик зауважує, що “під час війни його за це звеличали, …тоді це вважали за геройство”. Ейліф хоче дочекатися матір, щоб побачитися з нею, але солдати женуть його далі.

Вбігає задихана матінка Кураж і кричить, що мир закінчився, знову йде війна, і треба втікати. Кухар розповідає їй, що приходив Ейліф, але приховує, що його повели на страту. Матінка Кураж просить кухаря допомогти їй тягнути фургон, бо розповідь Іветти не змінила її ставлення до Пітера-з-люлькою. А ще вона мріє, що скоро їй пощастить побачити Ейліфа, “він мені найлюбший з усіх”.

“Уже шістнадцять років триває велика війна за віру. Німеччина втратила більше половини жителів. У колись квітучих місцевостях лютує голод”. Навесні 1634 року коло напівзруйнованої церкви кухар розповідає матінці Кураж, що одержав у спадок шинок, і пропонує їй їхати разом з ним і зробитися шинкаркою. Але кухар не хоче брати з собою Катрін, бо “хіба гостям буде приємно дивитися весь час на таку потвору”.

Кухар і Кураж співають пісню про людські чесноти, мудрість, хоробрість, чесність, доброту. З пісні виходить, що ті чесноти лише заважають людині, отже, краще взагалі їх не мати.

Кураж говорить кухареві, що без Катрін нікуди не поїде. Катрін вішає на колесо фургона старі кухареві штани і материну спідницю і збирається податися геть. Матінка Кураж затримує її і каже, що відмовила кухареві не через дочку, а через свій фургон, без якого вже не уявляє свого життя. Кураж і Катрін впрягаються у фургон і везуть його геть.

10

Протягом 1635 року матінка Кураж і Катрін їздять шляхами Середньої Німеччини за обдертим військом. Проїжджаючи повз одну селянську хату, вони чують пісню:

“Була троянда гарна

У нас в садку малім.

Авжеж, той квіт прекрасний

Садили ми недарма.

Як добре мати власний,

Хоч невеликий, дім”.

Матінка Кураж і Катрін, зупинившись, слухають цю пісню, а потім тягнуть свого фургона далі.

11

У січні 1636 року імператорське військо загрожує протестантському місту Галле. Обдертий фургон матінки Кураж стоїть коло селянської хати з величезною солом’яною стріхою.

З гаю до хати заходять троє солдатів та прапорщик. Їм потрібен провідник, щоб показав стежку до міста. Селяни відповідають, що не знають стежки, але солдати погрожують порубати худобу родини. Тоді молодий селянин погоджується провести ворогів до міста. А його батьки обговорюють, що станеться в місті, коли туди вдеруться солдати. З-за фургона виходить Катрін, селянка каже їй, що тепер їм лишилося тільки молитися: “Молися, бідна худобинко, молись! Ми ніяк не можемо відвернути кровопролиття. Хоч ти не можеш говорити, та можеш молитись. …Отче наш, що єси на небесі, почуй молитву нашу, не дай загинути місту, не губи тих, що зараз сплять і нічого не відають. Збуди їх, хай підведуться вони, хай залізуть на мури і побачать солдатів, що ото сунуть на них серед ночі з гарматами і списами… Отче наш, почуй нас, лише Ти можеш допомогти… ми безсилі. І у нас немає списів та іншої зброї, ми не можемо зважитись…”

Виявляється, що у цих селян у місті живе дочка з зятем та чотирма дітьми, і молодшому ще немає двох років. Розгублена і розчулена почутим, Катрін забирає з фургона барабан і лізе по драбині на дах хати. Там вона починає бити в барабан. Селяни жахаються і починають кричати Катрін, щоб вона припинила барабанити, бо прийдуть католики і переколють усіх списами. Але Катрін продовжує барабанити. З’являються прапорщик із солдатами і молодим селянином. Католики намагаються втихомирити Катрін то ласкою, то погрозами, а старий селянин починає рубати дрова, щоб відволікти увагу мешканців міста. Селянка пропонує трощити фургон, хлопець несильно вдаряє по фургону. Але раптом кричить: “Барабань ще. А то всі загинуть! Барабань ще… барабань ще…” Солдат б’є хлопця списом. Катрін продовжує барабанити, і врешті-решт солдати стріляють у дівчину з рушниці. Катрін робить кілька останніх ударів і падає. Але тут лунає гуркіт міських гармат. Німа Катрін домоглася свого — розбудила місто.

12

Матінка Кураж сидить біля фургона над своєю вбитою дочкою. Селянин намагається прогнати її. Кураж співає мертвій Катрін колискову пісню:

“Люлі-люлі, ти не знай Горя і наруги.

В Польщі перший син поліг, Хто зна, де мій другий?”

Селянин запитує, чи є ще в матінки Кураж рідні. Та відповідає, що є син Ейліф. Селянин радить їй розшукати сина, а Катрін вони поховають самі як слід. Матінка Кураж дає їм гроші на похорон. Селяни з поклоном тиснуть їй руку і виносять Катрін. З барабанним боєм проходить полк. Матінка Кураж впрягається у фургон і кричить солдатам, щоб вони взяли її з собою, бо їй треба торгувати далі. Лунає пісня:

“Гей, християни! Тане сніг! Мерці вкушають супокій. І кожен, хто ще не поліг, Встає, щоб вирушити в бій”.

1

Урок №2 від 05.11.2020 (дистанційно)

Тема уроку: Бертольд Брехт. Зображення війни як засобу збагачення в драмі «Матінка Кураж та її діти». Ідея попередження та риси «епічного театру» в п’єсі

Завдання:

1.Перегляньте відео: https://youtu.be/_8bjTfZ2xmU   

2. 

Літературне лото.

Розкрийте зміст понять: «метод “очуження”», «зонґ», «драма-притча», «композиція», «конфлікт», «символ», «алегорія», «дія», «епічний театр».

 

3. Записати у зошити відмінності епічного від драматичного театру 

ВІДМІННОСТІ ЕПІЧНОГО ТЕАТРУ ВІД ДРАМАТИЧНОГО (ТРАДИЦІЙНОГО)

Драматичний театр Епічний театр Б. Брехта
1. В основі п’єси — дія. 1. В основі п’єси — розповідь про дію.
2. Зображує життєві події, явища та конфлікти. 2. Зображує саме буття, загальні закономірності, загальнолюдські категорії.
3. Залучає глядачів (читачів) до події, конфлікту. 3. Глядачі (читачі) стають спостерігачами, замислюються про події та конфлікти.
4. Звертається до почуттів глядачів (читачів), змушує співпереживати (емоційно-експресивне начало). 4. Звертається до розуму глядачів (читачів), спонукає робити висновки, узагальнення (інтелектуально-аналітичне начало).
5. Традиційна поетика та жанри (трагедія, комедія та ін.). 5. Нетрадиційна поетика (притчевість, прийом «очуження») і нові жанри (драма-притча та ін.).
6. Викликає інтерес до розв’язки. 6. Викликає інтерес до перебігу подій, нерозв’язаних конфліктів, суперечливих думок та ідей.

Домашнє завдання:

Переглянути виставу: https://youtu.be/VqVoEEeUa3s

 

 

 

 

2

Урок № 3 від 11.11.2020 (дистанційно)

Тема уроку: Генріх Белль (1917 – 1985). «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…». Життєвий і творчий шлях письменника. Засудження антигуманної сутності Другої світової війни, її руйнівних наслідків для людства в оповіданні «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…». Образ школи як художня модель нацистської Німеччини

Завдання:

1. Підготувати конспект: https://ua.kinorium.com/name/97386/info/ 

Генріх Белль – німецький письменник. Учасник Другої світової війни, обер-єфрейтор вермахту.

Автор антинацистських та соціально-критичних романів «Де ти був, Адаме?» (1951), «Більярд о пів на десяту» (1959), «Очима клоуна» (1963), « з дамою» (1971), що вирізняються глибиною психологічного аналізу, гостротою етичної проблематики та гуманізмом. Оповідання, автобіографічна повість «Що станеться з хлопчиком…» (1981), театральні, телевізійні, та радіоп’єси, літературна критика. Нобелівська премія (1972).

Біографія

Генріх Теодор Белль, німецький прозаїк і новеліст, народився 21 грудня 1917 року в Кельні, одному з найбільших міст Рейнської долини, у багатодітній родині майстра з виготовлення художніх виробів з дерева Віктора Белля й Марі (Германнс) Белль. Предки Белля по батьковій лінії втекли з Англії при Генріхові VIII: як і всі католики, вони піддавалися гонінням з боку англіканської церкви. Предки по материній лінії були селянами і пивоварами з Рейнської долини.

Генріх почав писати вірші й оповідання з раннього дитинства. Юнак виявився одним з небагатьох учнів у класі, які не вступили Гітлер’югенд. Проте через рік після закінчення школи юнак був притягнутий до примусових трудових робіт, а в 1939 році призваний на військову службу. Белль служив капралом на Східному й Західному фронтах, кілька разів був поранений і зрештою в 1945 році потрапив у полон до американців, після чого просидів кілька місяців у таборі для військовополонених на півдні Франції.

Після повернення у своє рідне місто, Белль недовгий час навчався у Кельнському університеті, потім працював у майстерні батька, потім у міському бюро демографічної статистики й при цьому не переставав писати.

Нобелівську премію Белль отримав у 1972 році «за творчість, у якій сполучається широке охоплення дійсності з високим мистецтвом створення характерів і яка стала вагомим внеском у відродження німецької літератури».

У 1942 році Белль одружився з Анною Марі Чех, яка народила йому двох синів. Разом із дружиною Белль перекладав твори на німецьку мову таких американських письменників, як Бернарда Маламуда і Джерома Селінджера.

На той час, коли Белль отримав Нобелівську премію, його книги стали широко відомі не тільки в Західній, але й у Східній Німеччині і навіть у Радянському Союзі, де було продано кілька мільйонів екземплярів його творів. Разом з тим Белль зіграв помітну роль у діяльності Пен-клубу, міжнародної письменницької організації, за допомогою якої він надавав підтримку письменникам, що піддавалися утискам у країнах комуністичного режиму. Після того як Олександр Солженіцин в 1974 році був висланий з Радянського Союзу, він до від’їзду в Парижі жив у Белля.

Помер Белль у віці 67 років, перебуваючи під Бонном, у гостях в одного зі своїх синів 16 липня 1985 року.

Ранні оповідання Белля за характером схожі з оповіданнями багатьох німецьких авторів кінця 1940-х років; вони являють собою стилістично прості, нещадно реалістичні портрети «маленьких людей», що живуть у руїнах розбомблених міст.

У 1949 році вийшла у світ й одержала позитивний відгук критики перша повість Белля «Поїзд точно за розкладом». Це історія про молодого солдата, якого чекає повернення на фронт і швидка смерть. «Поїзд прийшов вчасно» — це перший твір Белля із серії книг, у яких описується безглуздість війни й труднощі післявоєнних років; так і «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…» (1950), «Де ти був, Адаме?»(1951) і «Хліб ранніх років»(1955). Всі ці книги звучать палкими обвинуваченнями жахам і хаосу війни. Авторська манера Белля, що писав просто і ясно, була орієнтована на відродження німецької мови після пихатого стилю нацистського режиму.

Відійшовши у своєму першому романі «Більярд о пів на десяту» (нім. «Billiard um halbzehn», 1959) від манери «літератури руїн» (Trummer literatur), Белль розповідає про сім’ю відомих кельнських архітекторів. Хоча дія роману обмежена всього одним днем, завдяки ремінісценціям і відступам у романі розповідається про три покоління — панорама роману охоплює період від останніх років правління кайзера Вільгельма до процвітаючої «нової» Німеччини 1950-х років «Більярд о пів на десяту» значно відрізняється від більше ранніх творів Белля — і не тільки масштабом подачі матеріалу, але й формальною ускладненістю. «Ця книга, — писав німецький критик Генрі Плард, — доставляє величезну розраду читачеві, тому що показує цілющість людської любові».

У 1960-х роках твори Белля стають композиційно ще складнішими. Дія повісті «Очима клоуна» («Ansichten eines Clowns», 1963) відбувається також протягом одного дня; у центрі оповідання перебуває парубок, який говорить по телефону й від імені якого ведеться оповідання; герой воліє грати роль блазня, аби тільки не підкоритися лицемірству післявоєнного суспільства. «Тут ми знову зіштовхуємося з головними темами Белля: нацистське минуле представників нової влади й роль католицької церкви в післявоєнній Німеччині», — писав німецький критик Дітер Геніке.

Темою «Самовільної відлучки» («Entfernung von der Truppe», 1964) і «Кінця одного відрядження» («Das Ende einer Dienstfahrt», 1966) також є протидія офіційній владі. Більш об’ємний і набагато більше складний, порівняно з попередніми творами, роман « з дамою» («Gruppenbild mit Dame», 1971) написаний у формі репортажу, що складається з інтерв’ю й документів про Лені Пфайффер, завдяки чому розкриваються долі ще шістдесятьох людей. «Простежуючи протягом півстоліття німецької історії життя Лені Пфайффер, — писав американський критик Ричард Локк, Белль створив роман, що оспівує загальнолюдські цінності».

«Груповий портрет з дамою» був згаданий під час присудження Беллю Нобелівської премії (1972), отриманої письменником «за творчість, у якій сполучається широке охоплення дійсності з високим мистецтвом створення характерів і яке стало вагомим внеском у відродження німецької літератури». «Це відродження, — сказав у своїй промові представник Шведської академії Карл Раґнар Ґіров, — порівняне з воскресінням повсталої з попелу культури, яка, здавалося, була приречена на повну загибель, проте, на нашу загальну радість і користь, дала нові паростки».

У тому ж році, коли Белль надав допомогу Солженіцину, він написав публіцистичну повість «Втрачена честь Катаріни Блюм» («Die verlorene Ehre der Katharina Blum»), у якій виступив з різкою критикою продажної журналістики. Це оповідання про несправедливо звинувачену жінку, яка зрештою вбиває репортера, що оббрехав її. В 1972 році, коли преса була переповнена матеріалами про терористичну групу Баадера Майнгофа, Белль пише роман «Дбайлива облога» («Fürsorgliche Belagerung», 1979), у якому описуються руйнівні соціальні наслідки, що виникають через необхідність підсилювати засоби безпеки під час масового насильства. Спогади про ранню юність у Кельні «Ким виросте хлопчина, або Щось про книжки» («Was soll aus dem Jungen bloss werden? oder: Irgendwas mit Büchern») вийшли у 1981 році.

У рік смерті Белля (1985) був виданий найперший роман письменника «Солдатська спадщина» («Das Vermachtnis»), який був написаний в 1947 році, однак публікувався вперше. «Солдатська спадщина» оповідає про криваві події, що відбувалися під час війни в районі Атлантики й Східного фронту. Попри те, що в романі відчувається деякий надрив, відзначає американський письменник Вільям Бойд, «Солдатська спадщина» є добутком зрілим і досить значним: «від нього віє вистражданими ясністю й мудрістю».

Його іменем названо Фонд Гайнріха Белля у Німеччині.

2.Переглянути відео: https://youtu.be/2qa1HAPUdxU  

3.Зробити аналіз твору: https://dovidka.biz.ua/podorozhniy-koli-ti-priyshov-u-spa-analiz/   

«Подорожній, коли ти прийшов у Спа…» аналіз

Рік написання – 1950 р.

Жанр – оповідання

Тема – опис пораненого юнака, який потрапляє у власну гімназію, перетворену на шпиталь.

Ідея – війна антигуманна і протиприродна.

Проблеми твору – проблема майбутнього покоління Німеччини; засудження жахів війни; лжепатріотизм тих, хто посилає людей на війну. Оповідання впливає на серце і розум читача, сприймається немов «один суцільний крик, волання про даремно загублене життя». Воно сповнене антивоєнного пафосу і закликає не допускати більше того, що трапилося з його головним героєм. Місце подій – школа, де вчився головний герой Сюжет будується на поступовому впізнаванні головним героєм, молодим пораненим солдатом, гімназії, в якій він навчався протягом восьми років і яку залишив лише три місяці тому, коли його було відправлено одразу зі шкільної парти на фронт. Головний герой – типовий представник воєнного покоління. Форма розповіді – від першої особи підлітка, німецького солдата Художній засіб розкриття психологічного стану героя – внутрішній монолог Подорож головного героя коридорами гімназії – дає автору можливість показати через особисту долю одного з учнів систему навчання і виховання у Німеччині, результатом, якої стає смерть.

(1. Таблички з написами класів.

2. Картина художника Фейєрбаха «Медея».

3. Скульптура «Хлопчик виймає терня».

4. Гопліт.

5. Погруддя Цезаря, Цицерона, Марка Аврелія.

6. Гермесова колона.

7. Зображення Зевса.

8. Макет Парфенону.

9. Краєвид Того.

10. Портрет Ніцше.

11. Портрети «взірцевих арійців»: Фрідріх ІІ Великий, Бісмарк, Гітлер.

12.Хрест на стіні.

13. Зала малювання.

14. Власний напис на дошці)

Домашнє завдання: Прочитати твір «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…»:

https://www.ukrlib.com.ua/styslo-zl/printit.php?tid=5503 

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Машина зупинилася, але мотор ще гурчав; десь відчинилася велика брама. По тому мотор замовк, і знадвору добувся чийсь голос:

— Мерців сюди, чув? А решту сходами нагору, до зали малювання, зрозумів?

— Так, так, зрозумів.

Та я не був ще мертвий, я належав до решти, і мене понесли сходами нагору.

Спочатку йшли довгим, тьмяно освітленим коридором, із зеленими, пофарбованими олійною фарбою стінами.

Ось з темряви коридору виринули двері з табличками 6-А і 6-Б, між тими дверима висіла Фейєрбахова “Медея”. Далі пішли двері з іншими табличками, між ними — “Хлопчик, що виймає терня” — рожеве з червонястим полиском фото в брунатній рамі. А на сходовій клітці, на стіні, пофарбованій у жовтий колір, пишалися всі вони — від великого курфюрста до Гітлера.

Повз мене проплив портрет старого Фріца в небесно-блакитному Мундирі, взірець арійської породи. Потім виринуло все інше: погруддя Цезаря, Цицерона і Марка Аврелія, Гермесові колона з рогом, ліворуч у золотій рамі — вуса й кінчик носа Ніцше (решту портрета було заліплено написом “Легка хірургія”)… “І перш ніж санітари стали сходити на третій поверх, я встиг побачити і її — перевиту камінним лавровим вінком таблицю з іменами полеглих, з великим золотим Залізним хрестом угорі”.

Якщо зараз, майнуло в мене в голові, якщо зараз… Та ось і він, я його вже побачив — краєвид Того, великий і яскравий, плаский, як старовинна гравюра… на першому плані змальована велика в’язка бананів, на середньому з них було щось надряпано; я розгледів той напис, бо, здається, сам його й надряпав…

Мене занесли в залу малювання, над дверима якої висіло зображення Зевса, там тхнуло йодом, калом, марлею й тютюном і стояв гомін. Усе це, думалося мені, ще не доказ. Кінець кінцем, у кожній гімназії є зали малювання, коридори із зеленими й жовтими стінами, кінець кінцем, те, що “Медея” висить межи 6-А й 6-Б, — ще не доказ, що я у своїй школі. “…Жодне чуття не говорить тобі, що ти в рідній школі, яку всього три місяці тому покинув… Серце в мені не озивалося”.

Я виплюнув сигарету й закричав; коли кричиш, легшає, треба тільки кричати дужче, кричати було так добре, я кричав, як навіжений. Я попросив пити і ще сигарету, у кишені, вгорі. Мені принесли води, тільки тоді я розплющив очі й побачив старече втомлене обличчя, пожежну форму, на мене війнуло духом цибулі і тютюну…

— Де ми? — спитав я.

— У Бендорфі.

— Дякую, — сказав я й затягся.

Мабуть, я таки в Бендорфі, себто вдома.

У Бендорфі три класичні гімназії: гімназія Фрідріха Великого, гімназія Альберта та (може, краще було б цього й не казати), але остання, третя, — гімназія Адольфа Гітлера.

Тепер я чув, як десь били важкі гармати. Гармати били впевнено й розмірено, наче врочиста органна музика. Достоту як у тій війні, про яку пишуть у книжках із малюнками… Раптом мені спало на думку, що й моє ім’я стоятиме на таблиці полеглих, укарбоване в камінь, а в шкільному календарі проти мого прізвища буде написано “Пішов зі школи на фронт і поліг за…” Та я ще не знав, за що, й не знав ще напевне, чи я у своїй школі, я хотів тепер про це дізнатися будь-що.

Я виплюнув другу сигарету в прохід між солом’яниками й спробував посовати руками, але відчув такий біль, що знову закричав.

Нарешті переді мною виріс лікар, що мовчки дивився на мене, він дивився на мене аж так довго, що я відвів очі. Позад нього стояв пожежник, що давав мені пити. Він щось зашепотів на вухо лікареві…

— Хвилиночку, уже скоро ваша черга…

Я знов заплющив очі й подумав: ти мусиш, мусиш дізнатися, що в тебе за рана й чи ти справді у своїй школі. Усе тут було таке далеке мені та байдуже, неначе мене принесли до якогось музею міста мертвих, у світ, глибоко чужий для мене й нецікавий. Ні, не могло бути, що лише три місяці минуло, як я малював тут вази й писав шрифти, а на перервах спроквола сходив униз — повз Ніцше, Гермеса, Того, повз Цезаря, Цицерона, Марка Аврелія і простував до сторожа Біргелера пити молоко — в малу тьмяну комірчину.

Аж ось санітари підняли мене й понесли за дошку, і я нагледів ще одну прикмету: тут, над дверима, висів колись хрест, як гімназія звалася ще школою Святого Хоми; хреста потім зняли, але на стіні лишився свіжий темно-жовтий слід, такий виразний, що його було, мабуть, ще краще видно, ніж сам той старий, маленький, благенький хрест. Тоді спересердя вони перефарбували всю стіну, та маляр не зумів дібрати фарби, і хрест знов виступив. Вони лаялися, та нічого не зарадили. Хреста було видно, було видно навіть слід від букової галузки, яку чіпляв сторож Біргелер, коли ще дозволяли чіпляти по школах хрести…

Аж ось мене поклали на операційний стіл і я побачив своє відображення в світлі лампочки. Обважнілий пожежник стояв навпроти дошки й усміхався мені; він усміхався втомлено й скорботно. І раптом за його плечима на не стертому другому боці дошки я побачив щось таке, від чого закалатало серце в мене в грудях — на дошці був напис моєю рукою. Усе інше не було ще доказом: ані “Медея”, ні Ніцше, ні динарський профіль верховинця з кінофільму, ні банани з Того, ні навіть слід хреста над дверима, усе це могло бути й по всіх інших школах. Та навряд щоб по інших школах писали на дошках моєю рукою. Он він, ще й досі там, той вислів, який нам звеліли тоді написати, у тому безнадійному житті, яке скінчилося лише три місяці тому: “Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…” О, я пам’ятаю, як взяв завеликі літери і вчитель малювання розкричався. Сім разів було там написано — моїм письмом, латинським шрифтом, готичним, курсивом, римським, італійським і рондо “Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…”

Я сіпнувся, відчувши укол у ліве стегно, хотів був підвестися на лікті й не зміг, проте встиг поглянути на себе й побачив — мене вже розмотали, — що в мене немає обох рук, немає правої ноги, тим-то я одразу впав на спину, бо не мав тепер на що спертися; я закричав; та лікар тільки знизав плечима; я хотів ще раз подивитися на дошку, але пожежник стояв тепер зовсім близько біля мене й заступав її; він міцно тримав мене за плечі, і я чув лише дух смалятини й бруду, що йшов від його мундира, бачив тільки його втомлене, скорботне обличчя; і раптом я його пізнав: то був Біргелер.

— Молока, — тихо сказав я…

 

 

3

Урок № 4 від 11.11.2020 (дистанційно)

Тема уроку: Віхи життя Пауля Целана. «Фуга смерті»- один із найвідоміших творів про Голокост

Завдання:

1.Підготувати конспект (письмово)  за темою

https://www.ukrlib.com.ua/bio-zl/printit.php?tid=4377 

 

ЦЕЛАН ПАУЛЬ

(1920-1970)

Пауль Целан (справжнє прізвище — Анчель) — австрійський поет і перекладач — народився 23 листопада 1920 року в Чернівцях (Буковина) німецькомовним євреєм румунського підданства. Його батько був небагатим комерсантом. Маленьке місто Чернівці (до 1944 року — Черновиці) мало дуже бурхливу історію: до 1775 року воно належало Молдавському князівству, після 1775 року — Австрії, з 1918 року — Румунії.

Початкову освіту Целан отримує у народній школі (1926-1930), а з 1930 по 1938 роки відвідує греко-латинську гімназію. В юності поет захоплюється ідеями марксизму і анархізму. Літературні уподобання формувалися під впливом творчості Гофмана, Рільке. Потяг до поезії і самостійної творчості проявився дуже рано: перші вірші з’являються у 1934-1935 роках.

З 1938 року Целан у Франції вивчає медицину в медичній школі міста Тур, але з початком Другої світової війни вимушений повернутися додому, де продовжує навчання у Чернівецькому університеті (займається романською філологією).

З 28 червня 1940 року по 22 червня 1941 року перебував у радянському громадянстві (у 1940 році до Буковини вступають радянські війська, і Буковина приєднується до СРСР). Після встановлення радянської влади у Чернівцях поет пристосовується до нових умов життя: вивчає російську мову і працює перекладачем. Наступні три роки (1941 — 1944) Целан виживав в обстановці безупинного кошмару між життям і смертю, утратив усіх рідних, залишився живий лише завдяки чистій випадковості. У 1941 році Чернівці окуповують німецько-румунські війська, сім’я Целана потрапляє до єврейського гетто. Через деякий час батьки поета були депортовані до концтабору, звідки вони вже не повернулися. Сам Пауль Целан потрапляє до румунського трудового табору на примусові дорожні роботи, де, незважаючи на страшні умови, залишається живим.

Події цих років стали трагедійною основою всієї подальшої творчості поета. Саме в роки війни Целан вдруге народжується як поет, як творча людина, яка має і хоче сказати щось дуже важливе, донести до людства ту істину, яку він збагнув у тяжкі часи воєнних випробувань. У 1944 році він повертається до Чернівців і продовжує навчання в університеті (вивчає англійську мову і літературу). Целан збирає свій перший (ще машинописний) збірник поезій, куди увійшли як воєнні, так і найкращі довоєнні вірші. Восени того ж 1944 року зібрано другий (також машинописний) збірник. Обидва збірники були віддані на прочитання відомому буковинському поету Маргулу-Шперберу, який високо поцінував перші поетичні спроби молодого поета. Ранні поезії Целана були вперше надруковані у Румунії вже після смерті поета.

На початку 1945 року поет зволів не чекати милостей від нової адміністрації, перетнув радянський кордон і відновився в румунському підданстві. Він свідомо залишив зону юрисдикції радянської окупаційної влади, бо не переносив політичної плутанини, що панувала там, і занадто добре знав про зникнення колишніх австрійських громадян у підвалах СМЕРШу.

Працював у видавництві “Російська книга” у Бухаресті, перекладав румунською російську прозу, писав власні вірші. Саме тут, у Бухаресті, вперше на літературній арені з’явилось ім’я Целана: у 1947 році в авангардистському журналі “Агора” надруковано три вірші, підписані новим, нікому ще не відомим прізвищем — Целан: німецьке написання свого прізвища — Antschel — Пауль переробив у псевдонім Zelan, але пізніше писав його на французький лад Celan.

Повоєнна Румунія нічим не відрізнялася від повоєнної Східної Європи — хіба що традиційний антисемітизм там був трохи сильнішим. Целан робив тихий дрейф до Заходу. У 1947 році він доклав зусиль і перебрався до Австрії. Як нащадок громадян Австрії і жертва Голокосту, Целан автоматично отримав австрійське громадянство. У Відні у Целана вперше з’являються друзі й однодумці: молода літераторка Інгеборг Бахман, художник-сюрреаліст Едгар Жене, видавець журналу “План” Отто Базиль, які фінансово допомогли Целану видати його першу книгу віршів “Пісок з урн” (1948). Збірник складався з 48 віршів, в яких виявилось 18 помилок, що перекручували і спотворювали зміст (пізніше Целан увесь невеличкий тираж — 500 примірників — повністю знищує).

На частині території Австрії усе ще перебували радянські війська (вони пішли звідти тільки в 1955 році), і Целан від гріха подалі у 1948 році перемістився до Парижа (де жив до кінця життя). “П’ятий пункт”, що недавно гарантував смерть, тепер відкривав кордони — Європа каялася. У Парижі поет живе в домі франко-німецького поета Івана Голля і вивчає германістику та мовознавство в Сорбонні.

Перші повоєнні роки ознаменувалися виходом на авансцену поезії цілого ряду чудових майстрів, що писали німецькою мовою. Це й Інгеборг Бахман, і Йоханнес Бобровськи, і Нобелівський лауреат Неллі Закс, і Марія-Луїза Кашніц, і багато інших. Важко, та й непотрібно розставляти митців за ступенями ієрархічних градацій. Але, по справедливості, не можна не віддати одного з перших місць у цьому ряду Полю Целану.

У 1952 році з’являється перший збірник поезій Целана, виданий у Франції “Мак і пам’ять” — елегічний цикл, присвячений пам’яті загиблих. У цьому ж році поет одружується з художницею Жізель Лестранж.

Украй зосереджений на літературній праці, Целан належав до того типу “небожителів”, поетів трохи не від світу цього, про яких прийнято писати в поблажливому тоні. Чудо порятунку із самого пекла гітлерівського геноциду відступило на другий план перед тягарем пам’яті про пережите. Найбільш відомий вірш Целана — “Фуга смерті” — вражає моторошною реальністю. Присвячена темі Голокосту, “Фуга смерті” поєднує в собі кілька ліричних жанрів. Деякі його вірші стали “знаменням XX століття”. І в першу чергу це стосується його “Фуги смерті”. У своїй творчості Целан пройшов дивовижний шлях від класично рівного вірша до верлібру, у якому не тільки затемнюється зміст розірваних рядків, але вже починається руйнація словесної тканини. Пізні вірші Целана схожі на ребуси, імпресіоністичні і важкозрозумілі.

1955 рік знаменується двома важливими подіями в житті поета: народженням сина Еріка і виходом нової збірки поезій “Від порога до порога”.

Поетичне чуття і літературний смак у нього були бездоганні. З доброї волі і власного вибору Целан п’ятнадцять років віддав каторзі поетичного перекладу. Завдяки йому три російські поети — Олександр Блок, Сергій Єсенін, Осип Мандельштам — перекладені німецькою так, що зробити це краще навряд чи можливо. Данину Франції, що пригріла його, поет віддав також літературним даром — повністю переклав німецькою Поля Ва-лері й Артюра Рембо.

Людина замкнута й нетовариська, Целан проте зазнав повною мірою літературної слави. Париж відкрив самотньому іноземцю двері у великий світ: у Німеччині йому було присуджено почесну нагороду Федерального об’єднання німецької промисловості (1957), літературну премію Вільного ганзейського міста Бремена (1958), вишу літературну нагороду Німецької академії мови та літератури — премію Георга Бюхнера (1960), реальна (Румунія) і потенційна (Ізраїль) історичні батьківщини, вшановуючи поета, розсипали всі можливі і неможливі похвали, про творчість Целана писали численні статті й монографії.

У Париж, інтелектуальну і літературну столицю Європи, він переїхав винятково з творчою метою — у свідомості західних людей постійне проживання за кордоном не асоціювалося з поняттями “зрадництво” і “зрада Батьківщини”. У Франції Целан жив на правах постійно проживаючого іноземця, на французьке громадянство (яке й у наші дні одержати нелегко) не претендував. Швидко здобута популярність, письменницькі та перекладацькі гонорари забезпечували йому пристойний рівень матеріального благополуччя. Інакше кажучи, кар’єра молодої людини із забутого Богом куточка карпатської землі була майже запаморочлива: живи й радій!

Доля розпорядилася інакше. Потрясіння часів війни, апокаліптичний жах пережитого й повна людська самотність у світі не відпускали Целана й зрештою підкосили його. Таке відбувалося з багатьма євреями-інтелектуалами, які пережили Голокост, причому вже через багато років після війни. Тягар пережитого, начебто скинутий з пліч, не зникав — він повільно чавив і убивав випадкового втікача з зони смерті; це був свого роду “уповільнений геноцид”, запізніла дія трупної отрути епохи небаченого людиновбивства.

Целан не страждав психічним розладом, не “списався” у вульгарному смислі цього слова. Він просто згорів, і не зміг уже знаходити більше сил для адекватного вираження того, що переповняло його випалене серце; піднявшись із дна на вершину, він волів не починати спуск… Пізнім весняним вечором 20 квітня 1970 року Целан кінчає життя самогубством, кинувшись з паризького мосту в Сену.

Остання книга віршів Целана, що вийшла посмертно, називалася пророчо — “Неминучість світла” (1970).

ОСНОВНІ ТВОРИ: збірки віршів: “Пісок з урн” (1948), “Мак і пам’ять” (1952), “Від порога до порога” (1955), “Неминучість світла” (1970).

2. Переглянути експрес-урок за посиланням: https://youtu.be/zcugbo2Pqqk

Домашнє завдання:

Зробити аналіз поезії П. Целана «Фуга смерті» (письмово): https://dovidka.biz.ua/fuga-smerti-analiz/

«Фуга смерті» аналіз

Автор – Пауль Целан

Рік написання – 1944-1945

Головна думка: Зображується протиставлення і духовне протиборство  життя і смерті, добра і зла. Перемагає смерть. Звучить мотив приреченості, характерний для модерністської літератури.

Тема вірша: тема Освенціма;  тема особистої та суспільної трагедії;  тема кохання німецького ката до золотокосої Маргарити;  тема рівноправності і рівноцінності німців і євреїв. Тема смерті і пам’яті постійно повторюється у «Фузі смерті». Пам’ять і забуття – стрижнева вісь творчості Целана. Ця пам’ять була важким хрестом, що його ніс поет крізь роки літературної творчості. Саме тому вірші поета складні для сприйняття. Зашифровані образи, метафоричні ланцюги, смислова багатошаровість, асоціації – все це створює «безодні» підтексту, наділяє його поезію здатністю навіювати певний емоційний стан, впливати на інтелект і півсвідомість читачів.

“Фуга смерті” написана верлібром.

Особливості вірша “Фуга смерті” відсутність розділових знаків;  відсутність рими;  несхожість з класичної формою поезії;  наявність безлічі художніх засобів:  (антитез, метафор, повторів) В основі твору покладено антитезу: протиставлення «нас» і «одного чоловіка». Автор використовує уособлення: «Ми» – євреї, «Один чоловік» – ворог, що приручає змій, собак і намагається підкорити людей. Образи “Фуги смерті” не стільки пробуджують до роздумів, скільки впливають емоційно.

Жанр: «Фуга смерті» є за своєю формою явищем складним: її жанр важко піддається визначенню, адже вона має в собі риси  елегії і балади, плачу, лірики ритуального танцю, документального репортажу. І, написавши «Фугу смерті», Целан  нібито заперечив  тезу Адорно, але жах Голокосту поет намагався  виразити через умовчування – аж до повного оніміння. Вірш тематично розділений на строфи. Тут в цілому 36 рядків, розділених на чотири частини: дев’ять віршів в першій строфі, шість і три вірші в наступних двох, вірші п’ять і три в четвертій і п’ятій строфі, вісім віршів шостої строфи та фінальний куплет. Кожен розділ починається з лейтмотиву «Чорне молоко світання», який утримує вірш у формальних рамках. Метафора з’являється чотири рази і змінюється в послідовності часових прислівників «увечері», «опівдні», «зранку» і «вночі», а також перехід від третьої особи («вони») на другу («ти»). У четвертому розділі, алегоричний образ «смерть це з Німеччини майстер» зупиняє процес так, що коротка строфа «ми п’ємо і п’ємо» порушується і об’єднується в нову довгу. Поема не має розділових знаків. 36 рядків поеми складаються переважно з довгих строф, які перериваються короткими. Отже, Целан не перший намагався зобразити  жахливі події поєднанням різних не тільки поетичних жанрів, але і видів мистецтва. Головний колір зображення у нього – сірий, навіть чорний – як попіл, як фашистська уніформа, нацистська свастика.

 

4

Урок №5 від 11.11.2020 (дистанційно)

Тема уроку: Тематична контрольна робота № 1

Завдання:

Позначте правильну відповідь. (1 бал)

1.Визначте поранення, яке отримав герой оповідання «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…».

А Був поранений у руку;

Б в голову;

В втратив ногу і руку;

Г втратив дві руки і ногу.

2.Чому в гімназії, яку зображено в оповіданні «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…», так багато античних шедеврів, портретів відомих історичних діячів? Укажіть автора цього твору. (2 бали)

3.Філософ Т. В. Адорно вважав, що після трагедії Освенциму писати вірші є варварством. Поезія Пауля Целана стверджує протилежне. На прикладах з віршів П. Целана доведіть, що й після страшних подій Другої світової війни писати поезії можна. (3 бали) 4.Напишіть твір-мініатюру (обсягом 1 ст.) на тему: «Персонаж з творів про Другу світову війну, який мене найбільше вразив». (3 бали)

Як навчитися писати твори: кілька корисних порад

http://znoclub.com/dovidnik-zno/353-yak-navchitisya-pisati-tvori-kilka-korisnikh-porad-abiturientam.html

Вчимося писати твори: кличемо музу та фантазію у гості.

Щоб написати хороший твір, потрібно чимало зусиль. Для багатьох абітурієнтів це справжня проблема. Вони заздрять тим, у кого це виходить швидко і на відмінно. Дійсно, всі ми різні, хтось мислить творчо, любить фантазувати та виступати. Але дехто губиться, коли опиняється перед аркушем паперу та заданою темою наодинці. Як вирішити проблему? Зараз розглянемо кілька порад. Отже, ми знаємо, що існують твір-опис, мініатюра, роздум, есе та інші види творів. Кожен із них має свою структуру, а відтак – і свої вимоги щодо правильного написання.

Коли ви працюєте з твором-есе, звертайте увагу не лише на зміст, а й на те, наскільки красиво та образно ви будуєте речення. Якщо йдеться про твір-роздум, пам’ятайте про основні частини: вступ, основну частину й висновки. У вступі мають бути головні тези, у основній частині – приклади та докази, а у висновках – ваша точка зору на задану тему.

У творі-мініатюрі має бути теза та пояснення.

Кілька правил успішної роботи з творами:

•    Скажіть «ні» переписуванню. Звісно, важливо читати так звану «критику», але якщо займатися подібним плагіатом, то це не буде розвивати ваші здібності в написанні творів. Можна використовувати її лише для того, щоб направляти свою думку в потрібне русло. Враження, твердження, висновки – повинні бути лише ваші власні.

Перш ніж написати твір, варто скласти план. Якщо вам важко дається написання творів, краще зробіть це не в «умі», а на папері. Щодо плану, то тут повинні бути присутні три головні частини – вступ, основна частина і висновки.

Якщо ви не зрозуміли чогось із твору, втратили сюжетну лінію, можливо, краще перечитати твір ще раз. 

У разі прочитання критики, якщо, скажімо, вам сподобалась чиясь думка, спробуйте розвинути її своїми словами. Оцініть, наскільки вона відповідає думці твору

Не забувайте про цитати. Це підкреслить вашу обізнаність у темі. Читайте приклади хороших творів. Так у вашій голові відкладеться правильна структура написання, образи та звороти. Зрештою, ви подумки привчите себе до правильної роботи зі словом.

• Думайте про твір заздалегідь. Не сідайте за чистий аркуш і не починайте все «з нуля». Ідете в магазин, подумайте: з чого почати твір, як закінчити.

• Ну і головна порада – підвищуйте свою грамотність.

 

Домашнє завдання: повторити літературні терміни

5

Урок №6 від 12.11.2020 (дистанційно)

Тема уроку: Ернест Міллер Гемінґвей (1899 – 1961). Віхи життя й творчості митця. «Кодекс честі» героїв Е. М. Гемінґвея. Реалістичний, міфологічний і філософський плани повісті «Старий і море»

 

Завдання:

1.Підготувати конспект: 

Ерне́ст Мі́ллер Хемінгуе́й,  також Ге́мінґвей  — американський письменник та журналіст, лауреат Нобелівської премії з літератури 1954 року, лауреат Пулітцерівської премії 1953 року. Здобув широку популярність завдяки своїм романам та оповіданням, а також завдяки активному та наповненому пригодами життю. Його лаконічний і насичений стиль оповіді відіграв значну роль у літературі XX століття. У 1993 році на його честь названо малу планету 3656 Хемінгуей . За своє життя написав та опублікував 7 романів, 6 збірників оповідань та 2 документальні роботи. Додаткові роботи, до яких належать 3 романи, 4 збірки оповідань, 3 документальні праці, опубліковано посмертно. Багато з його праць вважаються класикою американської літератури.

Дитинство

Ернест в дитинстві

Ернест Хемінгуей народився 21 липня 1899 в Оук-Парку, що у передмісті Чикаго, штат Іллінойс, США. Майбутній письменник ріс у культурній, забезпеченій родині, і батьки, кожен по-своєму, намагалися спрямувати його інтереси. Його батько, Кларенс Едмот Хемінгуей, працював лікарем, а його мати, Грейс Голл — музикантом. Ернест був другою дитиною в сім’ї (першою була донька Марселіна, яка народилася 1898 року). Його назвали на честь діда Ернеста, маминого батька. Проте, власне ім’я Гемінґвею не подобалося, і він пов’язував його з наївним, навіть дурнуватим, героєм комедійної п’єси Оскара Вайльда «Як важливо бути серйозним».

Мати Гемінґвея часто давала концерти у містечку Оук-Парк та навколишніх селах. Майбутнє сина вона теж пов’язувала з музикою і тому змушувала його співати у церковному хорі та грати на віолончелі. Малий Ернест зовсім не хотів музикувати чи співати, але його супротив було придушено, і він щодня мусив відвідувати уроки музики. Вже дорослим Хемінгуей часто стверджував, що ненавидить свою матір, хоча біограф Майкл Рейнольдс відзначав, що Хемінгуей з матір’ю були дуже схожими характером. Пізніше Хемінгуей відзначав, що уроки музики були корисними для його творчості.

Сім’я Гемінґвеїв, крім зимового будинку в Оук-Парку, мала ще й котедж «Віндемер» на озері Валлун. Кожного літа Ернест з батьками, братами й сестрами вирушав у ці тихі місця. Для хлопчика поїздки у «Віндемер» означали повну свободу. Його ніхто не змушував грати на віолончелі, і він міг робити улюблені речі — сидіти на березі з вудкою, блукати лісом, гратися з дітьми з індіанського селища. У 1911 році, коли Ернесту виповнилося 12 років, дідусь Хемінгуей подарував йому однозарядну рушницю 20-го калібру. Цей подарунок зміцнив дружбу діда і онука. Хлопчик обожнював слухати розповіді дідуся і на все життя зберіг про нього добрі спогади, часто переносячи їх у свої твори в майбутньому.

Перша світова війна 

 

Ернест Хемінгуей, 1918 рік

 

Будинок Гемінґвеїв в Оук-Парку

 

Ернест Хемінгуей після поранення

Коли Гемінґвею виповнилось 19 років, США вступила у Першу світову війну, і він вирішив піти добровольцем до війська. Проте йому довгий час відмовляли через поганий зір. Проте він все-таки зумів потрапити на Італійський фронт Першої світової війни, записавшись шофером-добровольцем Червоного Хреста. У перший же день його перебування в Мілані Ернеста Гемінґвея та інших новобранців прямо з поїзда послали розчищати територію підірваного заводу боєприпасів. Через кілька років він опише свої враження від першого зіткнення з війною у своїй книзі «Прощавай, зброє!». Наступного дня молодого Гемінґвея відправили як водія санітарної машини на фронт у загін, що дислокувався в містечку Скіо. Однак майже весь час тут проходив у розвагах: відвідування салунів, грі в карти та бейсбол.

Гемінґвеєві набридло таке життя, і він домігся переведення на річку П’яве, де став займатися обслуговуванням армійських крамниць. А незабаром він опинився на передовій, зголосившись підвозити продукти солдатам просто в окопи.

У ніч на 9 липня 1918 року Хемінгуей, рятуючи пораненого італійського снайпера, потрапив під вогонь австрійських кулеметів і мінометів, був важко поранений під Фоссальта-ді-П’яве. Незважаючи на свої ушкодження, він залишився допомагати пораненим солдатам. Ось що 18-річний Хемінгуей сказав про цей інцидент:

« «Коли ти йдеш на війну хлопчаком, маєш величезну ілюзію безсмертя. Вбивають інших; не тебе… Але потім, коли тебе серйозно ранять уперше, ти втрачаєш цю ілюзію і знаєш, що це може статися і з тобою.» «

У шпиталі з нього витягли 28 осколків, при цьому на тілі Ернеста було більше двохсот ран. Незабаром його перевезли до Мілана, де прострілений колінний суглоб лікарі замінили алюмінієвим протезом. У військовому шпиталі Ернест закохався у медсестру Агнес фон Куровські, що не відповіла йому взаємністю. Біограф Джефрі Мейерс у своїй книжці «Хемінгуей: Біографія» (англ. Hemingway: A Biography) стверджує, що ця відмова сильно вплинула на нього, і в подальших стосунках він кидав жінок, перш ніж вони кидали його. Цих найяскравіших спогадів юності Хемінгуей ніколи не забував.

21 січня 1919 року Хемінгуей повернувся у США. Про нього писали всі центральні газети як про першого американця, пораненого на італійському фронті. Король Італії нагородив Гемінґвея срібною медаллю «За військову доблесть» і «Військовим хрестом».

Літературна діяльність

Літературне покликання Гемінґвея виявилося ще в шкільні роки. Після випуску із середнього навчального закладу він вирішив не вступати до університету, а переїхав до Канзасу, де влаштувався працювати у місцевій газеті «Star».

Після війни Ернест почав працювати журналістом у Чикаго й повернувся до своїх літературних експериментів. Тоді ж він перший раз (із чотирьох) одружився.

У Парижі, куди його відрядила газета Toronto Star, Хемінгуей познайомився з такими літературними корифеями, як Ф. С. Фітцджеральд, Гертруда Стайн і Езра Паунд, що оцінили праці юнака. У Парижі в 20-ті роки Ернест Хемінгуей бачився з Джойсом. Хемінгуей описав ці події в своїх мемуарах Свято, що завжди з тобою (англ. A Moveable Feast). Вже у 1925 році опублікували книгу Гемінґвея — «У наші часи» («англ. In Our Times»). Перший по-справжньому письменницький успіх прийшов до Гемінґвея у 1926 році після виходу в світ «І сонце сходить»[7] або «Фієста» («англ. The Sun Also Rises»), песимістичного, але водночас блискучого роману про «втрачене покоління» французьких та іспанських репатріантів 1920-х років. Післявоєнні роки Хемінгуей повністю присвятив літературі.

Ернест Хемінгуей працює, 1939 рік

Основним його місцем проживання був Париж, одначе він дуже багато подорожував, бо захоплювався гірськими лижами, полюванням і рибальством. 1927 року вийшов збірник оповідань «Чоловіки без жінок» («англ. Men Without Women»), а 1933 року — «Переможцю не дістається нічого» («англ. Winner Takes Nothing»), які остаточно затвердили Гемінґвея в очах читачів як виняткового автора коротких оповідань. До найвідоміших з них належать «Вбивці», «Коротке щасливе життя Френсіса Макомбера» і «Сніги Кіліманджаро». Йому ж приписують і авторство чи ненайкоротшого оповідання («For sale: baby shoes, never worn»[en]), що започаткувало собою такий різновид короткого прозового твору, як шестислівне оповідання (англ. six-word story). А також введення до літератури поняття «принцип айсберга». І все ж більшість читачів запам’ятала Гемінґвея за його роман «Прощавай, зброє!» («англ. A Farewell To Arms»), 1929 — оповідь про історію нещасливого кохання, що розвивалося на тлі баталій Першої світової війни.

Любов Гемінґвея до Іспанії та кориди відбилася у романі «Смерть після полудня» («англ. Death In The Afternoon»), 1932, а враження письменника від Танганьїки зафіксовано в оповіданні «Зелені пагорби Африки» («англ. The Green Hills Of Africa»), 1935. Роки Великої депресії описано в романі «Маєш і не маєш» («англ. To Have And Have Not», 1937). Хемінгуей дуже переймався Громадянською війною в Іспанії середини 1930-х років. Він навіть організував збір пожертв на користь республіканців, що воювали проти генерала Франко. Враження від війни знайшли відбиток в іншому відомому романі — «По кому подзвін» («англ. For Whom The Bell Tolls»), 1940. Цей роман багато критиків уважають за найкращу роботу письменника. Річ у тім, що військова тема була однією з найулюбленіших у творчості Гемінґвея. З початком Другої світової війни він відновив свою журналістську діяльність, переїхавши до Лондона. Хемінгуей завжди опинявся в найгарячіших точках та був свідком подій, які згодом стали хрестоматійним матеріалом. Тому його записи мають не лише літературну, але й історичну цінність.

Після війни письменник переїхав на Кубу, де відновив літературну діяльність. Він продовжував подорожувати і 1953 року десь в Африці потрапив у серйозну авіакатастрофу. Того ж року Ернест Хемінгуей отримав Пулітцерівську премію за повість «Старий і море» («The Old Man and The Sea», 1952). Цей твір вплинув також на присудження Гемінґвею Нобелівської премії з літератури за 1954 рік.

1959-го року Фідель Кастро прийшов до влади на Кубі. 1960-го року письменник повернувся до США, Айдахо. Останні роки життя Хемінгуей страждав на тяжку депресію і розлади психіки на тлі цирозу печінки. У 1960 році він лікувався в клініці Майо в Рочестері (штат Міннесота) з діагнозом депресії і серйозного розумового розладу. Після повернення з лікарні Хемінгуей вкоротив собі віку, вистріливши собі в лоба з мисливської рушниці, яку подарував йому його дідусь. Це відбулося 2 липня 1961 році у його власному будинку в Кетчумі, штат Айдахо, США.

 

2.Переглянути відео про письменника за посиланням:

https://youtu.be/Z-Obuk7EZCQ

 

Домашнє завдання:

Опрацювати та зробити конспект статті:

https://booxters.com/blog/ernest-heminguey—cikavi-fakti-z-biografiyi-citati 

ЕРНЕСТ ХЕМІНГУЕЙ – ЦІКАВІ ФАКТИ З БІОГРАФІЇ, ЦИТАТИ

21.07.2017
Thumbnail Image 1

…Він любив котів і дайкірі, у молоді роки займався боксом, був гірськолижником, яхтсменом, мисливцем, снайпером, військовим кореспондентом, заходив у клітки з левами, обожнював сафарі, ловив акул, мав чотири пристрасні шлюби, пройшов дві світові війни, був поранений, побував в численних аваріях, двох авіакатастрофах та ледь не загинув під час лісової пожежі, переніс малярію, сибірську виразку, гепатит, безліч переломів та струсів мозоку,  а в  результаті покінчив життя самогубством застрелившись з рушниці…

Близькі називали його Папою. Людина, саме життя якої може стати сюжетом захоплюючої книги, увійшов в історію як один з найвизначніших письменників, володар Пулітцерівської та Нобелевської премії з літератури.

Ви вже здогадались, хто цей невгамовний шукач пригод.

Ернест Хемінгуей.

21 липня, до дня народження письменника, читаємо про цікаві факти з біографії та згадуємо улюблені цитати.

 

                  

 

Ймовірно, неспокійне життя Ернеста – це такий протест, що затягнувся, проти намагання матері впливати на всі аспекти синового життя. Мати примушувала хлопчика співати у церковному хорі та грати на ненависній йому віолончелі, а вже у дорослому віці ніяк не хотіла бачити в синові дорослу й самостійну людину.

А може, справа у дідусевому вихованні – на  12-й день народження дідусь Хемінгуей подарував онукові рушницю. Хлопчик обожнював проводити час зі старим, слухати його оповідання. А ось до полювання та вправного володіння зброєю хлопця привчив вже батько, життя якого так само трагічно закінчилося самогубством.

Стати письменником Хемінгуей вирішив ще в шкільні роки, дебютувавши з невеличкими оповіданнями у шкільному журналі. А після школи він влаштувався репортером до газети The Kansas City Star, де завжди був у вирії місцевих кримінальних подій. Багато епізодів, сюжетів, характерів та діалогів з того періоду життя пізніше знайшли відображення у його творах.

 

Звичайно, він не міг оминути таку глобальну подію, як Перша світова. На фронт Хемінгуея не брали через поганий зір. Але він влаштувався водієм-добровольцем Червоного Хреста в Італії. Ну і звісно, знайшов першу-ліпшу можливість опинитись на передовіц, де потрапив під обстріл австрійських кулеметів. З нього вилучили 26 осколків, на ньому було більше 200 ран, але він вижив! Коли в 1919 Ернест повернувся в Америку, всі центральні газети писали про нього як про першого американця, пораненого на італійському фронті. А король Італії нагородив його почесною медаллю. Сам він про ту війну сказав так: «Я був великим дурнем, що поїхав на ту війну. Я думав, що ми спортивна команда, а австрійці – інша команда, і ми змагаємось»…. На фоні Першої світової війни розгортаються події одного з найвідоміших романів Хемінгуея «Прощавай, зброя!» (1929).

 

 

Коли розпочалась Друга світова війна, Ернест організував полювання на власному катері за німецькими підводними човнами в Карибському морі. Відновив свою журналістську діяльність в якості військового кореспондента, та брав участь у бойових та розвідувальних діях. Одного разу, увійшовши до французького міста раніше за командування, був вимушений відкрити вогонь по німцях. Згідно Женевської конвенції військові кореспонденти не мали права братися до зброї, тож йому світив трибунал, від якого його врятував той факт, що він воював на боці переможців. Все це  Хем прокоментував досить грубо: «Коли почнеться наступна війна, я зроблю татуювання Женевської конвенції в себе на дупі задом наперед, щоб її можна було читати в дзеркалі».

 

У 1949 році Хемінгуей перебрався жити на Кубу і продовжив писати. Писав він, до речі, зазвичай простими олівцями (кажуть списував по 7 штук на день). Саме на Кубі у 1952 році він написав повість «Старий і море», за яку отримав Пулітцерівську, а згодом і Нобелівську премії.

Після виходу книги «Старий і море» особливо пронирливі кубинські рибалки “вішали локшину” на вуха довірливим туристам, розповідаючи, що це вони й є той самий старий з повісті )))

 

Цікавий також такий відомий факт з біографії Хемінгуея, що він начебто страждав на манію переслідування – йому здавалось, що його усюди переслідують агенти ФБР, усюди жучки, розмови прослуховуються, пошта перевіряється. Його лікували за всіма законами психіатрії того часу у психіатричній клініці. Після сеансів електрошоку письменник втратив пам’ять та можливість творити…

Набагато пізніше, вже після смерті письменника, коли у 80-х роках було розсекречено архівну справу Ернеста Хемінгуея, виявилося, що за ним дійсно активно слідкувало ФБР, пошта дійсно перечитувалася, а телефони прослуховувались (у кожній манії напевно є частка “не манії”;))). Жучки були навіть у тій психіатричній лікарні.

У 1961 році, через декілька днів після виписки з клініки, Хем застрелився у власному будинку з улюбленої рушниці, не залишивши передсмертної записки. Модель цієї рушниці зараз називається Hemingway.

В 2011 році побачила світ книга Крейга Макдоналда «Вбити Хемінгуея», в якій розглядається інша версія смерті великого письменника.

В 1935 році Папі подарували незвичайного кошеня на ім’я Сноубол (Сніжок), на кожній лапці якого було по шість пальців. З того часу коти в будинку Хемінгуея не переводилися. Навіть зараз в будинку-музеї письменника у Флориді живе багато котів, серед яких з півсотні шестипалих нащадків Сніжка. Вони визнані національним надбанням. І зараз мільйони туристів зі всього світу їдуть подивитись на “котів Хемінгуея” )

 

 

 

Ну і цитати, як обіцяли:

 

Найкращий спосіб дізнатися, чи можете ви комусь довіряти, – це довіряти йому.

Усі люди поділяються на дві категорії: ті, з якими легко і так само легко без них, й ті, з якими складно, але неможливо без них.

Якщо дозволяти собі жартувати, люди сприймають тебе несерйозно. Ці самі люди не розуміють, що є багато речей, які неможливо витримати, якщо не жартувати.

Ті, хто воює на війні, – найкращі люди, і чим ближче до передової, тим більше чудових людей там зустрінеш; ті ж, хто розпочинає й веде війну, – свині, що думають лише про економічну конкуренцію і про те, як на цьому нагріти руки.

Ніколи не судіть про людину за його друзями. В Іуди вони були ідеальні.

Людині потрібно два роки, щоб навчитись розмовляти, й п’ятдесят, щоб навчитися мовчати.

Щастя – найкраща річ у світі, і для тих, хто вміє бути щасливим, воно може бути таким само глибоким, як смуток.

Не можу примиритися з думкою, що життя минає так швидко, а я не живу по-справжньому.

 

 

6

Урок №7 від 12.11.2020 (дистанційно)

Тема уроку: Ернест Міллер Гемінґвей (1899 – 1961). «Старий і море». Символіка образів (риба, море, рибалка, хлопчик та ін.). Образ Сантьяго. Ознаки притчі у повісті.

Завдання:

1. Підготувати конспект. Посилання на електронний підручник: http://pidruchnyk.com.ua/464-svtova-lteratura-kovbasenko-11-klas.html (с. 190- 205).

 

2.Переглянути кінофільм «Старий і море» за посиланням: http://youtu.be/LVRAqyIXGbQ 

 

Домашнє завдання:

            Прочитати повість Е. Гемінгвея «Старий і море»:

https://www.ukrlib.com.ua/styslo-zl/printit.php?tid=5736

Повість

Серед безкраїх просторів океану на острові Куба загубилося маленьке селище, де живуть самі рибалки, і все життя пов’язане тут з морем. Головний герой повісті, старий рибалка на ім’я Сантьяго, напевне найстаріший з тих, хто промишляв сам-один на своєму човні на Гольфстрімі. Уже 84 дні він повертався без риби. Перші сорок з цих днів разом з ним ходив у море хлопець, але потім батьки веліли Маноліну виходити в іншому човні, бо рибальська вдача відвернулася від старого Сантьяго. Але хлопцю було шкода старого, він приходив на берег і допомагав йому: ніс багор, гарпун або парус. “Вітрило було полатане мішковиною і, згорнуте, скидалося на прапор вщент розбитого полку”.

Сам старий був худий, виснажений, із темними плямами від “нешкідливого нашкірного раку”, який виникає під впливом сонячних променів. На руках виднілися шрами віджилки, яка порізала йому шкіру, коли він тягнув великих риб. Але шрами ті були старі, “як шпари у безводній пустелі”. Усе у нього було старе, крім очей, які мали колір моря, “веселі очі людини, яка не здається”.

Коли вони вдвох з хлопцем йшли від берега, Манолін сказав, що знову хоче ходити у море зі старим, бо вже заробив трохи грошей. Старий навчив малого ловити рибу, і хлопець любив старого. Він вірив, що старому ще пощастить, а поки запропонував почастувати його пивом. Старий погодився. “Що ж,— відповів він.— Якщо рибалка хоче почастувати рибалку…” Вони сіли на “Терасі”, у маленькому ресторанчику, якій відвідували рибалки. Дехто з молодих сміявся над старим, але той не ображався. Літні рибалки із сумом дивилися на нього. Манолін попросив дозволу допомогти старому наловити сардин для приманки, але той відмовився: хай малий краще пограє у бейсбол, а весла тримати він ще й сам може. Вони пригадали, як хлопець перший раз вийшов у море зі старим, тоді Маноліну було п’ять років, але він не забув нічого. Старий подивився на малого довірливо і сказав: якби той був його сином, то він би взяв його у море, але у хлопця є батьки, до того ж Манолін, здається, попав на щасливий човен. Хлопець сказав, що знає, де можна взяти чотири живці. Старий запитав, чи малий не має наміру вкрасти живців. Хлопець відповів: якби було треба, то й вкрав би, але цих він купив. Разом вони прийшли у халупу старого, зроблену з пальмового листя. У цій бідній домівці були лише стіл та стілець, у земляній долівці — ямка для приготування їжі. Стіни колись прикрашала фотокартка дружини старо го, але після її смерті він сховав той портрет, бо дивитися на нього було дуже тоскно. Хлопець запитав, що в старого на вечерю. Той відповів, що миска жовтого рису з рибою. Хлопець запропонував розпалити вогонь, але старий відмовився, запевняючи, що поїсть холодним. Тоді хлопець попросив дозволу взяти сітку для сардин, старий дозволив. І хлопець, і старий добре знали, що сітку ту вже давно продали, однак кожного дня вони робили вигляд, що вона є. Не було й миски рису з рибою, і хлопець це знав. Старий був упевнений, що 85 щасливе число, і назавтра він може впіймати рибу на тисячу фунтів. Хлопець пообіцяв десь позичити сітку і наловити сардин, а старий тим часом хай посидить і відпочине на сонечку. Старий погодився, сів на стілець читати газету, аби потім розповісти малому, що там пишуть про бейсбол. Хлопець не був певен, чи є й та газета, чи то теж лише вигадки старого. Але старий дістав газетний аркуш з-під ліжка, пояснив, що то подарунок приятеля. Старий хотів би купити лотерейний білет з цифрою 85, адже назавтра вісімдесят п’ятий день, як він не вловив жодної риби. Тільки шкода, що грошей на це немає. Малий запропонував позичити гроші. Але старий відповів, що намагається не позичати: бо спочатку боргуєш, тоді — старцюєш. Манолін пішов ловити сардини, собі й старому. Коли він повернувся, той спав, сидячи на стільці. Хлопець загорнув плечі старого ковдрою, не збудивши, пішов. Коли він повернувся вдруге, старий все ще спав. Хлопець торкнувся його коліна.. Стрий прокинувся. Хлопець приніс вечерю. Старий запевняв, що він не такий вже й голодний, але малий заперечив, що не можна ловити рибу, нічого не ївши, І поки він, Манолін, живий, із старим цього не станеться, їжу хлопцю дав власник ресторанчика “Тераса”. Старий зауважив, що треба тому віддячити, бо він не вперше виручає старого і малого. Хлопець відповів, що вже подякував, хай старий тим не переймається. Старий пообіцяв віддати хазяїну ресторану кращу частину тої риби, яку він уловить. Потім вони говорили про спортивні новини, про результати бейсбольних матчів, про славетних гравців, таких, як Ді Маджіо. Стомлений старий ліг спати. Ві сні він бачив Африку, де був юнаком. “Йому тепер не сняться ні бурі, ні жінки, ні видатні події, ні великі риби, ні бійки, ні змагання у силі, ні дружина. Але часто-густо у його снах виникають далекі країни й леви, що виходять на берег”.

Наступного ранку, ще вдосвіта, старий, як завжди, збудив хлопця. Та навіть уже ідучи поруч із старим, хлопець ще міг прокинутися. Старий пригорнув малого за плечі до себе, попросив пробачення. Той відповів, що така вже їхня чоловіча доля. Разом вони принесли парус, підготувати човен. Потім пили каву. Хлопець запитав, як спалося старому. Той відповів, що добре, бо він вірив: цього разу йому поталанить. Малий приніс сардини й живців із холодильника. Хлопець і старий побажали один одному рибальського щастя.

Один по одному човни виходили в море. “Старий заздалегідь вирішив, що піде далеко від берега; він залишив позаду пахощі землі і правив тепер у свіже ранкове дихання океану”. Він любив цей чарівний морський світ, кожен його мешканець був добре відомий старому рибалці, кожен викликав певні почуття. “Старий думав про море, як про жінку, що дарує або відмовляє у милості, а якщо і дозволяє собі недобрі чи непродумані вчинки,— що ж поробиш, таку вже має натуру”. Сонце ще не зійшло, він насадив приманку на гачки і пустив човен за течією. Старий, як завжди, чітко знав, на якій глибині знаходиться його приманка. Він ніколи це дозволяв собі, аби гачок із наживою плив за течією, його мотузки майже прямо пірнали у глибінь океану. Старий не відчував своєї провини у тому, що риба не ловиться. Йому просто не щастило. Він спостерігав за морем і воно для нього було, як відкрита книга. Он птах кружляє над водою, напевно, там якась риба. Старий направив човен туди. Через кілька хвилин над водою піднялася літаюча риба. Старий знав, що випірнути рибу примусила золотава макрель. У повітрі на літаючу рибу полював птах. Але старий відав, що такий птах цій рибі не страшний, а от від макрелі вона навряд чи втече. Розумів він і те, що йому макрелі цього разу не зловити, надто швидко та пливе. Старий подумав, що, можливо, його велика риба десь поруч. Хмарки й сонце віщували гарну погоду. Він помітив португальських фізалій, що своїми отруйними щупальцями завдавали великого клопоту рибалкам: отрута їхня діяла миттєво, руки вкривалися виразками, коли цих створінь доводилося виймати з рибальських снастей. Старому подобалося дивитися, як морські черепахи залюбки їли фізалій. Він любив зелених черепах, не відчував перед ними, як інші, марновірного остраху через те, що серце їхнє живе довго після того, як черепаху розрубають на шматки. Він думав, що має таке саме серце, а руки й ноги його схожі на черепашачі лапи. Старий знов побачив птаха і знов направив човен туди, де кружляв його помічник. Цього разу старому поталанило впіймати тунця. Старий сказав голосно, що то буде гарна наживка. Він не помітив, коли почав говорити сам до себе. Напевне, тоді, коли залишився без хлопця. У морі вони мало говорили, бо тут не годиться розмовляти без потреби. Старий завжди поважав цей звичай. Але тепер його висловлені у голос думки нікому не заважали. Старий подумав, що міг пити за течією й трохи поспати, але це вісімдесят п’ятий день і треба бути напоготові. Саме у цю мить він відчув, як риба клюнула наживку. Тепер усю свою увагу він віддав рибі, що вчепилася у, гачок.

Так почався тривалий і виснажливий двобій старого й величезної риби. Він добре знав, коли треба тягнути снасті, коли пустити. Спочатку він дав рибі наїстися і добре вчепитися за гачки. Йому хотілося подивитися на рибу, аби знати, з ким має справу, бо добре знав “характери” всіх мешканців моря. Але риба не показувалася. Вона потягла човен у відкрите море. Старий відчув, як йому тепер потрібна допомога, пошкодував, що хлопця не було поруч.

Минуло чотири години, а. він усе ще не. бачив риби. Старий знав, що риба далеко відтягнула човен у північно-західному напрямі. Та знав він і те, що так довго тривати не може: риба втомиться, помре, тоді можна буде її підтягнути до човна. Аби тільки вона не потягла надію. Минуло ще кілька годин. Риба вперто тягнула човен і жодного разу не вистрибнула з води.

Минала вже ніч. Риба тягла човен, не змінюючи напряму. Старий утомився, але міцно тримав жилку, яку перекинув через плече на спину. Він тепер був один в океані. Вогні Гавани згасли. Але він не мав права відволікатися на такі думки. Пошкодував, що хлопець далеко, старому так потрібна була допомога. Він знав, що у старості людина не повинна бути самотня, та розумів, що це неминуче. Старий нагадав сам собі, що на світанку йому треба з’їсти тупця, бо сили залишать його. Він думав про рибу. Хто знає, скільки років прожила вона світі. Старому іноді ставало її шкода. Йому ніколи не попадалася така велика, розумна й сильна риба, він подумки розмовляв із нею. “Я не покину тебе, поки не вмру”,— пообіцяв їй старий.

Зійшло сонце, а човен так само тягнуло вперед. Старий хотів би, аби риба пішла за течією: це було б свідченням того, що вона втомилася. Але сонце вже піднялося високо, а риба й не думала втомлюватися. З півночі прилетіла маленька пташка. Старий бачив, яка вона втомлена. Йому шкода стало цієї маленької пташки, яка зважилася летіти через океан. Він розмовляв із нею, наче з людиною, запитав скільки їй років, запросив сісти на жилку, яку натягували вони вдвох із рибою.

Несподівано риба сіпнулась, і старий упав. Риба стягнула б його у море, якби старий не попустив жилку. Він відчув, як із правиці текла кров: жилка розрізала шкіру.

Минув ще час.

Старий відчував, що риба втомилася: вона тягла човна вже не так швидко. Але й старий украй знесилив. Він уже не відчував лівої руки, котрою тримав жилку всю ніч. Він наказав собі поїсти сирого тунця. Несподівано жилка перестала врізатися в руку старого: риба піднялася на поверхню, і він уперше побачив її. Риба горіла на сонці, голова й спина були темно-фіолетові, а замість носа — меч, довгий, як бейсбольна бита. Вона була значно довша, ніж його човен. Вистрибнувши на мить, риба знову пірнула у глибочінь океану. Вона потягнула за собою човен, і старий ледве втримував жилку: він не мав права відпустити рибу. “На своєму віку він зустрічав багато великих риб. Він бачив чимало риб, які важили понад тисячу фунтів, і сам упіймав свого часу дві такі риби, але ніколи він робив цього сам-один”.

Не маючи ніякої іншої підтримки, старий десять разів прочитав “Отче наш” і “Богородицю”, хоча й визнавав, що у Бога не вірить. Він перекопував себе, що почувається краще, та біль у руці не втамовувався. Старий не знав, скільки сил залишилося у риби, але розумів, що свої треба берегти. Він повинен довести рибі, на що здатна людина, що вона може витримати. “Хоча, можливо, це й несправедливо”,— подумав старий. Але ж він говорив хлопцю, що він незвичайний старий, “І він доводив це тисячу разів. Та що ж із того? Тепер треба доводити знову. Кожного разу рахунок починався спочатку; тому коли він що-небудь робив, то ніколи не пригадував минуле”.

Сонце сідало. Старий відчував, що сили у ньому майже не лишилося. Тоді він пригадав, як колись мірявся силою з могутнім негром, найсильнішою людиною в порту; як цілу добу вони просиділи за столом у таверні, не випускаючи руки супротивника зі своєї руки, як врешті-решт старий переміг. Він багато разів брав участь у таких змаганнях, але облишив це заняття, бо правиця йому потрібна для рибальства. Кілька разів він спробував боротися лівою рукою, але та його завжди підводила, він не мав до неї довіри. Тепер правицею він тримав жилку, знаючи, що сил у ній ще достатньо, а коли їх не стане, її замінить ліва рука. Над головою старого пролетів літак. Тінь його налякала літаючих риб. Старому було цікаво, як виглядає море зверху, напевне, звідти можна розгледіти його рибу, якщо летіти низенько. На маленьку вудку впіймалася макрель. Тепер у старого було достатньо їжі на піч і наступний день. Зійшли перші зірки. Він зустрів їх, як далеких друзів. Риба теж була його другом, але він мусив її вбити. “Я багато чого не тямлю,— подумав він.— Але як добре, що нам не доводиться вбивати сонце, місяць і зірки. Достатньо того, що ми вимагаємо їжу у моря і вбиваємо своїх братів”.

Старий знав, що йому треба поспати й поїсти, хоча він і не відчував потреби робити це. Голова була ясна, а їсти сиру макрель без солі було не дуже приємно, але це треба було зробити, бо попереду чекала виснажлива боротьба. Він відпочивав не менше двох годин, але не спав, весь час відчуваючи вагу риби спиною. Він не міг прив’язати жилку до човна, бо тоді, сипнувшись, риба могла її перервати. Він завжди був готовий попустити трохи жилку, якщо риба почне смикатися. Потім обережно, намагаючись не потривожити рибу, перейшов на корму човна: Випотрошив макрель. У її шлунку знайшов дві тверді і свіжі літаючі риби. Обрізав із макрелі м’ясо, додав до нього літаючих риб, знову перебрався карачки на ніс. Він докоряв собі, що багато чого не передбачив. Якби він весь день поливав ніс човна водою з моря і давав йому висихати, тепер би мав сіль. Він примусив себе з’їсти сиру макрель. Потім старий стиснув жилку правою рукою і навалився на неї всім тілом. Тоді перехопив її через спину лівою. Він вирішив, що так він зможе поспати: якщо права рука розіжметься й випустить жилку, його розбудить ліва, коли відчує, як жилка тікає у море. Він привалився до борту, переніс тягар на праву руку і заснув. Спочатку йому снилися морські свині, тоді його халупа у селищі. І лише потім йому наснилося, як стоїть він біля борту великого корабля і дивиться на африканське узбережжя, яким гордо йдуть леви. У сні старий був щасливий.

Він прокинувся від різкого ривка, правиця вдарила його в обличчя, а жилка стрімко бігла у воду. Долоня його палала. Ліву руку звели корчі, він не міг відразу намацати нею жилку. Нарешті йому пощастило, і старий, перекинувши жилку через спину, схопив її лівою рукою. Його притягнуло аж до носу човна, і обличчям він притискався до шматка макрелі, але не міг навіть поворухнутися. Риба стрибала у воді. Він заздалегідь знав, що так буде, хоча тепер не міг бачити тих стрибків. Жилка різала руки, він намагався тільки підставляти мозолясті частини. Якби поруч був хлопець, він би намочив жилку водою, подумав старий. Риба перестала стрибати і знов потягнула човна. Тепер старий міг утримати жилку лівою рукою. Правою він черпнув води і відмив обличчя від залишків м’яса макрелі.

Сонце сходило вже втретє від того часу, як він вийшов у море, і тільки тепер риба почала ходити колом. Старий давно вже цього чекав. Він міцно тримав жилку і кожного разу підтягував рибу ближче до човна. Нарешті риба, зробивши кілька обертів, вийшла на поверхню. Вона то наближалася до човна, то знов відходила. Від утоми думки плуталися в голові старого. Він знов звернувся до риби і сказав: “Ти все рівно помреш, навіщо тобі треба, аби і я помер”.

Він зібрав усю свою волю, залишки сил і гордості і “кинув усе це проти мук, які терпіла риба, і тоді вона перевернулася на бік і тихо попливла поруч, ледве не торкаючись мечем човна”. Старий узяв гарпун і що було сили встромив його рибі у бік. Він відчув, як металеве лезо вп’ялося у живе тіло риби і просувалося далі. Від натуги старого нудило, голова наморочилася, але він “виграв цей бій, тепер залишилася чорна робота”.

Він прив’язав рибу до човна і направив його до берега. Він мав право пишатися собою: риба важила не менше півтори тисячі фунтів, кожен з них він продасть по тридцять центів за фунт. Він думав, що навіть славетний гравець у бейсбол, Ді Маджіо, його і Манолінів улюбленець, пишався б старим. Він довів, на що здатна людина. То байдуже, що рук не відчував від болю, що був украй виснажений, але ж рибу він переміг.

Через годину з’явилася перша акула, яка, відчувши кров, почала переслідувати човен. Вона підійшла зовсім близько і кинулася на рибу. Старий, зібравши останні сили, вдарив її гарпуном. Акула відірвала величезний шматок риби і пішла на дно, затягнувши із собою і гарпун. Старий вирішив не здаватися, хоча розумів, що тепер від акул не буде спокою. “Але людина створена не для того, аби терпіти поразки, Людину можна знищити, але перемогти її не можна”. Старий поїв трохи сирої риби, відрізавши від тієї частини, де шматували рубу акулячі зуби. Раптом він помітив двох акул, які хижо й упевнено пливли до човна. Відстань між ними і старим неупинно скорочувалася. Старий узяв весло, прив’язав до нього ножа і приготувався зустріти хижаків. Одна з акул підпливла під човен і почала шматувати рибу знизу, друга вчепилася у той самий бік, що й попередня. Старий накинувся на неї з ножем, прив’язаним до весла. Тільки коли він уцілив в акуляче око, та відпустила рибу і пішла на дно. Але друга акула все ще жерла його рибу, а він навіть не бачив її. Старий поставив парус і розвернув човен, примушуючи акулу показатися над водою. Побачивши її, він спробував устромити ножа в акулячу спину, але не пробив товстої шкіри. Тоді він знову підняв весло і влучив в око. Акула повисла на рибі. Старий перевернув весло іншим кіпцем і встромив його в акулячу пащу, відриваючи її від своєї риби. Він не міг думати, скільки акули з’їли м’яса, та знав, який широкий кривавий слід залишає риба у воді. Тепер акули не дадуть йому спокою. Наступна акула припливла сама. Старий дочекався, поки та вчепиться у рибу і вдарив ножем. Лезо не витримало і зламалося, хоча і цю акулу він вбив. У старого залишилися лише весла, багор і дубинка. Він знав, що не зможе вбити акулу дубинкою: він був надто старий. Він попросив пробачення у своєї риби за те, що так далеко зайшов у море.

На заході сонця напали ще дві акули. Старий бив їх дубинкою і хоча не вбив, але відігнав. На свою рибу він намагався не дивитися, бо там залишилася лише половина. Він не міг з нею тепер розмовляти; пригадував людей, хлопця, який напевне хвилювався. Подумав, що й старі рибалки, й молоді теж непокояться, бо “живу я серед гарних людей”. Він чекав, коли покажуться вогні Гавани. О десятій він побачив ті вогні. О півночі знову напали акули. .

Тепер старий знав, що боротьба марна. “Вони напали цілою зграєю, а він бачив лише смуги на воді, які креслили їхні плавники, і мерехтіння, коли вони кидалися рвати рибу. Він бив їхні голови і чув, як лящать їхні щелепи, як сіпається човен, коли вони хапають рибу знизу. Він бив дубиною щось невидиме, що міг тільки чути і відчувати, та раптом щось ухопило дубинку, і дубинки не стало”. Тоді він вирвав румпель із стерна, схопив його обома руками і знову кинувся на акул. Але ті поверталися і жерли рибу доти, доки не залишилось нічого. Тоді вони відстали. Старий насилу переводив дух і відчував у роті присмак крові, він навіть злякався. Та скоро все минулося. Він харкнув в океан і сказав, звертаючись до акул: зжеріть і це та уявіть собі, ніби ви зжерли людину. Старий вставив румпель і направив човен до берега. На мотузці він тягнув лише остів красуні риби. Вночі акули накинулися на той остів, але він не звернув на них уваги.

Коли старий повернувся, у селищі всі вже спали. Допомогти йому було нікому. Він сам зняв і скрутив парус, повалив на плечі і поліз крутим схилом вгору до селища. Дорогою він впав, але підвівся і дійшов до своєї халупи. Поставив парус, напився води і ліг на своє ліжко, застелене лише старими газетами, накрився ковдрою і перевернув долоні догори. Він спав, коли вранці прийшов хлопець. Дув сильний вітер і жоден човен не вийшов у море. Хлопець переконався, що старий дихає, потім побачив його руки і заплакав. Він вийшов, аби принести старому кави, і плакав всю дорогу до ресторану. Біля човна старого зібралися рибалки, дивлячись на те, що до нього було прив’язане. Хлопець не спустився туди, бо вже бачив той остов, а човен старого один рибалка обіцяв пильнувати.

Побачивши малого, хтось запитав, як там старий. Він відповів, що той спить, і попросив не турбувати старого. Хлопцю було байдуже, що рибалки бачать, як він плаче. У ресторані він попросив кави з молоком і цукром. Хазяїн запропонував йому взяти ще що-небудь. Але хлопець відмовився: треба ж знати, що старому можна їсти. Він повернувся до старого і чекав, доки той прокинеться. Коли старий прокинувся, то перше, що він сказав, було: “Вони мене перемогли, Манолін”. Малий втішив: але він отримав перемогу над рибою. Відтепер, пообіцяв хлопець, вони ходитимуть у море разом. Старий був упевнений, що йому більше не пощастить. Хлопцю то байдуже: він сам принесе старому щастя: “…я ще багато чого маю навчитися в тебе, а ти можеш навчити мене всьому на світі”. Старий попросив принести газети за ті дні, коли він був у морі, віддати голову його риби рибалкам на приманку. Меч риби хоче взяти собі на згадку хлопець.

Вранці на “Терасі” сиділи туристи. Побачивши остів, одна з них запитала, що то таке. Офіціант відповів: акули, і хотів було пояснити, яка трагедія тут сталася. Але туристка не слухала, а звернувшись до свого супутника, промовила: ніколи не знала, що в акул такі гарні хвости.

Старий у цей час спав у своїй халупі. Сон його охороняв хлопець. “Старому снилися леви”.

 

7

Урок №8 від 12.11.2020 (дистанційно)

Тема уроку: Ґабріель Ґарсіа Маркес (1927 – 2014). «Стариган із крилами»

Завдання:

1. Підготувати конспект за творчістю Г. Г. Маркеса. Підручник за посиланням: http://pidruchnyk.com.ua/464-svtova-lteratura-kovbasenko-11-klas.html  (с. 206-215)

2.Цікаві факти з життя письменника: http://firtka.if.ua/blog/view/top10-najaskravisih-faktiv-z-biografii-gabriela-garsia-markesa-foto51024 

ТОП-10 найяскравіших фактів з біографії Габріеля Гарсіа Маркеса (фото)

img

17 квітня у Мехіко помер класик світової літератури, лауреат Нобелівської премії Габріель Гарсіа Маркес

Журналісти Еспресо.TV відібрали найцікавіші факти з біографії Габо, як називали його колумбійці.

– У 1957 році 30-річний Маркес відвідав СРСР в якості кореспондента на московському фестивалі молоді та студентів. Першим населеним пунктом на території Союзу, який відвідав письменник, стало українське містечко на Заході країни Чоп, у ньому він провів близько п’яти годин. Спогади про цю подорож містяться в есе “СРСР: 22 400 000 квадратних кілометрів без жодної реклами кока-коли”.

– Син письменника Родріго Гарсіа у 2000 році став призером Каннського кінофестивалю за фільм “Жіночі таємниці”, де він виступив у ролі режисера. Це американська мелодрама, яка складається з кількох кіноновел, об’єднаних лініями персонажей.

– За місяць до офіційної презентації останньої книги Маркеса “Згадуючи моїх сумних повій” у 2004 році книжкові “пірати” викрали рукопис і почали продавати книгу. У відповідь на це письменник змінив фінал повісті, після чого мільйонний тираж розійшовся в рекордно короткий термін. Піратські екземпляри, більшість із яких конфіскувала поліція, стали предметом полювання колекціонерів.

– У своїх інтерв’ю Маркес розповідав, що на початку письменницької кар’єри йому часто не вистачало грошей на помешкання, тому інколи він жив у публічних будинках.

– У 2006 році мер містечка Аракатака, у якому народився Маркес, запропонував перейменувати населений пункт у Макондо, на честь місця подій найвідомішого роману письменника “Сто років самотності”. Незважаючи на те, що за таке рішення проголосували 90% опитаних, містечко лишилось зі старою назвою, оскільки у голосуванні взяли участь лише половина від необхідної кількості людей.

– У 2012 році співпали дати 85-річчя від дня народження Маркеса, 45 років з моменту першої публікації “Ста років самотності”, 30 років з присудження письменнику Нобелівської премії та 10 років з моменту першої публікації його книги спогадів “Жити, щоб розповідати про життя”.

– Під час роботи Маркес нерідко викурював по три пачки цигарок на день. Ймовірно, це стало причиною виникнення ракової пухлини у легенях, яку виявили у 1989 році. На щастя, після операції у 1992 році хвороба відступила.

– IV Міжнеародний конгрес іспанської мови визнав “Сто років самотності” другим за важливістю твором іспанською мовою після “Дон Кіхота” Сервантеса. На сьогодні у світі продано більше 30 мільйонів екземплярів цього роману, його перекладено 35 мовами світу.

– Під час написання однієї з книг Маркесу з довелося закласти машину, а після її закінчення – навіть міксер і фен дружини, оскільки грошей не вистачало навіть на те, щоб надіслати рукопис видавцю.

– Маркес – єдиний колумбієць і один із п’яти письменників країн Південної та Центральної Америки, удостоєний Нобелівської премії з літератури у 1982 році.

Крім того, журналісти Еспресо.TV зібрали найяскравіші фото з життя Маркеса:

Сімейне фото. Гарсіа Маркес (у центрі) зі своїми братами

Габріель Гарсіа Маркес з дружиною Мерседес

Маркес з дружиною Мерседес і синами в Барселоні. Кінець 1960-х

Маркес під час роботи журналістом

Постер до фільму, знятого за книгою Маркеса “Полковнику ніхто не пише”

Габріель Гарсіа Маркес після отримання Нобелівської премії з літератури 10 грудня 1982 року в Стокгольмі

Габріель Гарсіа Маркес зі співачкою Шакірою

Габріель Гарсіа Маркес та Фідель Кастро

 

Домашнє завдання:

Прочитати твір Г. Маркеса « Стариган із крилами»:

https://www.ukrlib.com.ua/styslo-zl/printit.php?tid=5646 

Габріель Гарсіа Маркес — Стариган із крилами (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

У родині рибалки Пелайо та його дружини Елісенди сталося нещастя: захворіла єдина дитина. Одного ранку, повернувшись з моря, Пелайо побачив на своєму подвір’ї старенького діда з крилами. “Він був одягнений, як жебрак, череп його був лисий, як коліно, рот беззубий, яку старезного діда, великі пташині крила, обскубані та брудні, лежали в болоті, і все це разом надавало йому кумедного й неприродного вигляду…” Подружжя наважилося звернутися до старого, але той відповів їм якоюсь незрозумілою мовою. Тоді Пелайо й Елісенда покликали сусідку, котра багато бачила дивного у житті, і та відразу сказала, що це ангел, який, можливо, прилетів за дитиною, але злива збила його на землю.

Незабаром усе село дізналося, що в будинку Пелайо знаходиться живий ангел. Рибалка, попереджений сусідкою, що ангели о цій порі року є дуже небезпечними, замкнув старого у дротяному курнику. А коли нарешті вщух дощ, виявилося, що дитина подружжя одужала. Пелайо та Елісенда вирішили, що вранці дадуть ангелу води, харчів на три дні і відпустять старого у відкрите море. Але коли вони вийшли на двір, виявилося, що біля курника скупчилися сусіди, які кидали старому їжу крізь сітку, наче цирковій тварині.

І всі розмірковували, що робити з ангелом: деякі пропонували призначити його головою всесвіту, інші — генералом, який виграв би всі війни, треті — вивести з його допомогою новий рід крилатих людей.

З’явився й отець Гонзага. Він привітався зі старим латиною, але той у відповідь буркнув щось своєю мовою. “Священикові одразу не сподобалося те, що ангел не розуміє Божої мови і не вміє шанувати Божих слуг. Потім отець Гонзага помітив, що старий надто вже схожий на земну людину… і нічого в жалюгідній зовнішності старого не свідчило про велич і гідність ангела”.. Тому, вийшовши з курника, священик застеріг парафіян, сказавши, що крила ні про що не свідчать, і вони — атрибут не тільки ангелів, бо і диявол уміє перевтілюватися і дурити необережних людей. Але ця промова не мала ніяких наслідків. Незабаром у двір Пелайо набилася сила-силенна людей, які мало не розвалили будинок. І тут Елісенді спало на думку брати з кожного, хто хоче подивитися на ангела, гроші — п’ять сентаво. Люди йшли і йшли, і Пелайо з Елісендою раптом виявили, що “в них зібралася вже кругленька сума; менш ніж за тиждень вони заповнили мідяками всі посудини, які мали в домі…”.

Ангел очманів від такого натовпу людей і намагався забитися в самий куток курника, він нехтував стравами, які йому приносили. “Здавалося, надприродне терпіння було найголовнішою чеснотою ангела: його дзьобали кури, шукаючи космічних паразитів, недужі видирали з крил пір’я, щоб доторкнутися до своїх болячок, а безбожники кидали в нього камінням…” Але врешті-решт йому дали спокій. Отець Гонзага все чекав указівки від Папи, що робити з ангелом, та незабаром одна подія поклала край цій історії. На сільському ярмарку показували дівчину, що перетворилася на павука через те, що втекла без дозволу батьків на танці. Це дивне і водночас страшне створіння відвернуло увагу від ангела, тим більш, що чудеса, які приписували йому, виявилися сумнівними.

Подвір’я Пелайо знову стало безлюдним, хоча господарі не мали на що нарікати, за одержані гроші вони перебудували дім, завели цілу кролячу ферму, накупили багато дорогого вбрання. Але ангел так і лишився в курнику. Дитина росла, почала ходити, гралася в курнику, ангел ставився до неї так само байдуже, як і до інших. “Одного дня хлопчик і ангел одночасно захворіли на вітряну віспу. Викликали лікаря. …Найбільше лікаря здивували крила старого, які були такими природними в цьому організмі, що виникло логічне запитання: чому їх не мають інші люди”?

Через декілька років хлопчик пішов до школи, новий будинок постарів, а курник зовсім розвалився, і ангелу не було куди подітися. Він тинявся подвір’ям, домом і заважав господарям. Ангел дуже постарів, уже майже нічого не бачив, а з крил повипадало пір’я. Господарі навіть боялися, що старий помре, але ангел одужав, і в нього навіть почало рости довге й тверде пір’я, як у старих птахів. А одного ранку Елісенда побачила, що ангел намагається злетіти, і хоча не відразу, але йому вдалося здійнятися вгору. Елісенда довго дивилася вслід ангелові, “який нарешті зібрався від них і полетів у бік моря, перетворившись на маленьку чорну цятку”.

 

8

Урок № 9 від 13.11.2020 (дистанційно) 

Тема уроку: Ґабріель Ґарсіа Маркес (1927 – 2014). «Стариган із крилами». Відображення моральної деградації людства. Символічний зміст образу янгола. Ідея прагнення до внутрішнього вдосконалення, морального відродження, повернення до вічних цінностей.

Завдання:

Ще з безтурботного дитинства багатьом добре відомо про них…про янголів. Хтось читаючи молитву до ангела, якої навчила турботлива бабуся, промовляє : «Ангелу мій, охоронцю мій…» Хоча ніхто з нас не бачив цих істот, але ми нібито не заперечуємо їхнього існування.

Янгол — в християнській, мусульманській і іудейській релігіях: надприродна істота, посередник між Богом і людьми, виконує волю Бога.

Біблія називає янголів службовими духами. У християнстві вважається, що кожна людина має свого янгола-охоронця, що посилають до неї після таїнства хрещення. Існування янголів було підтверджено папою Римським Іоанном Павлом ІІ в 1986 році. Вони прилітають до нас, щоб нагадати про необхідність морального очищення, духовного піднесення.

Чи співпадає ваше уявлення про янголів — якими вони є насправді, розглянувши фрагмент “Сікстинської мадонни” Рафаеля і тим описом ангела,  який ми знаходимо в оповіданні?

Raffael, Sixtinska madonnan.jpgДайте відповіді на запитання (письмово):

-Чи знаходить ангел шанобливе ставлення до себе?

-Чому? Тому що ангел не подібний до ангела?

-Чи причина криється в  людях?

-Чому він прилітав до людей?

-Чи є в сучасному світі місце для янголів? — власне на ці запитання і спробуємо відповісти протягом уроку.

Домашнє завдання:

Напишіть твір-мініатюру «Чи є в сучасному світі місце для янголів?» (обсяг- 1 с.) 

Як написати твір-мініатюру

http://yak-prosto.com/yak-napisati-tvir-miniatyuru

 

Мініатюра — це твір невеликого обсягу на вузьку тему. Воно повинно бути закінчене за формою та змістом. В основі мініатюри повинні бути уважні «свіжі» особисті спостереження, автор виразно описує кого-небудь або що-небудь. Майстром мініатюри був М. М. Пришвін.

Інструкція
1.Насамперед визначте, що хочете намалювати словами. Це може бути картина природи, явище в природі чи суспільстві, подія. Необхідна умова: ви повинні бути свідком цих подій. І ці події не повинні вас залишити байдужим.

Визначте, якою буде основна думка мініатюри. Для цього ви повинні чітко сформулювати свій задум: ​​якого результату ви чекаєте від цієї роботи і які почуття хочете викликати у читачів. Це ідея твору.

Відштовхнувшись від ідеї своєї мініатюри, підберіть назву. Воно повинно бути точним, влучним і виражати авторський задум.

Звертайте увагу на деталі: кольори, запахи, звуки, елементи одягу, міміку. Деталь в мініатюрі розповість багато і поглибить створюваний образ.

2.Проявіть уважне ставлення до слова, оскільки в мініатюрі кожне слово значимо. Мова повинна бути чіткою, живий, образною. У мініатюрі за кожним скупим словом повинен стояти багатий образ.
Використовуйте засоби художньої виразності. Найпоширеніші і популярні з них допоможуть вам створити яскравий образ і передати почуття. Серед них метафора (кучері берізок, дзеркало озера), уособлення (струмочок базікав щось про своє), порівняння (осіннє листя немов бурштин), епітет (срібна роса).
Відредагуйте будова пропозицій. Вони повинні бути різні за своєю будовою. Не захоплюйтеся складними реченнями. Вживайте пропозиції повні і неповні, поширені і непоширені, запитання й оклику і навіть пропозиції, що складаються з одного слова.

3.Продумайте композицію твору. Мініатюра пишеться за канонами великої розповіді, тому розподіліть будова своєї мініатюри наступним чином. Зав’язка — 20%, розвиток дії — 50%, кульмінація — 10%, розв’язка — 20%. У зав’язці повинні бути відповіді на питання: хто? де? коли? Кульмінацію зробіть напруженою, часом несподіваною. До розв’язки поставтеся серйозно, адже вона є сюжетним завершенням мініатюри. У заключних словах відобразіть результат подій.

4.Прочитайте мініатюру 2-3 рази про себе і кілька разів вголос. Подумайте: чи все вийшло так, як ви задумували. Якщо побачили недоліки — відредагуйте.

Зверніть увагу

Не захоплюйтеся художньо-зображальними засобами, не вмикайте їх штучно.

 

 

9

Урок № 10 від 16.11.2020 (дистанційно)

Тема уроку: Позакласне читання

    Г. Маркес «Сто років самотності»

Завдання: 

Прочитати твір Г. Маркеса «Сто років самотності»: https://www.ukrlib.com.ua/styslo-zl/printit.php?tid=5648 

Габріель Гарсіа Маркес — Сто років самотності (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Переказ:Перед розстрілом, стоячи біля стіни, полковник Ауреліано Буендіа згадує своє дитинство, вечір, коли батько взяв його з собою подивитися на кригу.Рівне селище Макондо було тоді глухим закутком країни.Хосе Аркадіо Буендіа — великий мрійник, якого цікавлять незвичайні для нього і його односельців предмети — магніт, лупа чи підзорна труба, а то і крига. Ці речі “поставляє” йому мандрівний циган Мелькіадес.Непереборне бажання щось винайти, відкрити, заважає Хосе жити звичайним життям обивателя.Озброївшись навігаційними приборами і морехідними картами, які йому дав Мелькіадес, Хосе Аркадіо зачинився в маленькій кімнатці. Після лихоманливої роботи він прийшов до відкриття: Земля кругла, як апельсин.В Макондо всі вирішили, що Хосе з’їхав з глузду, але Мелькіадес, що несподівано з’явився у селищі, завірив жителів Макондо: невідане й нечуване ними відкриття вже давно підтверджено практикою.На знак захоплення розумом Хосе Аркадіо Мелькіадес дарує йому приладдя для алхімічної лабораторії, що повністю захоплює мрійника.Він хоче вирватись з захолустя Макондо і знайти більш підходяще місце, але Урсула підмовляє жителів селища нікуди не йти. Другий похід у “землю обітованну” не відбувається: Хосе залишається і весь свій азарт і запал переключає на виховання синів, Хосе Аркадіо-молодшого і Ауреліано.Від йовоприбулих циганів Хосе дізнається про смерть друга Мелькіадеса від малярії.Урсулу пов’язували з чоловіком пута більш міцні, ніж кохання: спільні докори сумління. Вони були двоюрідними братом і сестрою.

В роду вже були чорні смуги: від змішування рідної крові народився хлопчик з хвостом. Тому-то Урсула боялася інтимних стосунків з братом-чоловіком.

Коли сусід молодят став насміхатися над довготривалою непорочністю дружини Хосе Аркадіо, принижений чоловік вбив кривдника списом свого діда.

Після цього під страхом смерті Урсула віддалась Хосе.

Через деякий час подружжю став з’являтись дух вбитого Пруденсіо Агіляра, тому й через докори сумління вони покинули старе селище і разом з іншими шукачами пригод пішли у мандри, щоб через 2 роки і 2 місяці блукань заснувати селище Макондо.

Старший син Хосе підріс і став юнаком. Перший сексуальний досвід він зазнав із жінкою, що була значно старшою від нього, Пілар Тернера, але коли вона завагітніла, Хосе Аркадіо-молодший пристав до циганів і разом з молодою циганкою покинув селище.

Шукати сина слідами циганського табору кинулася мати, Урусула, залишивши навіть маленьку Амаранту.

Через 5 місяців вона повернулася: не наздогнавши циган, вона знайшла дорогу, яка пов’язувала селище з цивілізованим світом.

Дитину Хосе Аркадіо-молодшого і Пілар Кернери Урсула і її чоловік прийняли у свою сім’ю, назвавши також Хосе Аркадіо.

Ауреліано, що теж подорослішав, пророкував прихід нової людини. Це була сирота Ребека, родичка обох батьків, яка принесла з собою у спадок мішок з кістками: це були скелети її матері і батька.

Через деякий час вся сім’я захворіла на безсоння. Від льодяників, що виробляли в сім’ї, заразилися всі жителі селища Макондо. Крім безсоння, всі стали забувати те, що знали, тому боротися із забудькуватістю стали за допомогою табличок на зразок: “Це корова, її потрібно доїти кожен ранок, щоб отримати молока, а молоко потрібно кип’ятити, щоб змішувати з кавою і отримати каву з молоком”.

Врятував усе місто Макондо від забуття якийсь чоловік, що приніс флакони з ліками пам’яті. Це був Мелькіадес, що повернувся з того світу.

Як завжди, він приніс з собою незвичайне — дагерротипні платівки і фотоапарат.

Адреліано знайомиться з дівчиною, яку бабка щоденно продає 70 —м чоловікам, щоб відшкодувати гроші за згорілий будинок, який ненавмисне підпалила дівчина.

Ауреліано стало жаль дівчини, і він вирішив оженитися на ній, щоб врятувати від деспотизму бабки, але вранці не знайшов дівчини — вона разом з бабцею поїхала з міста.

Через деякий час Ауреліано закохався в юну Ремедіос, доньку міського корехідора, але залишив свою цнотливість у Пілар Тернера, першої коханки свого брата.

Названі сестри — Ребека і Амаранта — також були вражені, шипами кохання.

Кохання Ребеки було взаємним, Пьєтро Креспі готувався стати її чоловіком, проте Амаранта була готова на все, щоб розстроїти цей шлюб, бо також кохала Пьєтро.

Ауреліано Буендіа і юна Ремедіос Москоте обвінчалися. Перед цим помер циган Мелькаідес, смерть якого важко сприйняв Хосе Аркадіо Буендіа-старший.

Щоб він не розгромив все навкруги, його прив’язали до каштану. Після безумства він затих, але залишався прив’язаним. Пізніше над ним побудували пальмову навісу, щоб захистити від сонця і дощу.

Юна Ремедіос Москоте піклувалась про старого Хосе, прив’язаного до дерева, вважала за свого старшого сина дитину чоловіка від Пілар Тернера, але недовго: вона померла, не доживши до пологів своїх близнят — екстракт опія, який Амаранта готувала для своєї суперниці Ребеки, потрапив до кави Ремедіос.

Після довгої відлучки повернувся Хосе Аркадіо, старший син Урсули, що покинув дім разом з циганами.

Морський вовк, що потрапляв у різні пригоди, знайшов пристанок в Макондо, оженившись на Ребеці, що змінила своє ставлення до чоловіків: її тепер приваблювала мужність “суперсамця” Хосе Аркадіо, а не поважність “чахлика” Пьєтро Креспі.

Тепер у Амаранти був вільний шлях до серця Пьєтро Креспі.

Урсула, мати Амаранти, була ошелешена рішенням Амаранти і Креспі оженитися, та й голова сім’ї — Ауреліано — був не в захваті від цього, сказавши: “Зараз не час думати про одруження”.

Самому же Ауреліано сім’я Москоте пропонувала замість їх померлої доньки Ремедіос будь-яку з шістьох незаміжніх дівчат з родини.

Тесть, корехідор Макондо, Аполінар Москоте пояснив Ауреліано, хто такі ліберали і консерватори.

Цитата:

З його пояснень витікало, що ліберали — “це масони, ниці люди, що стоять за те, щоб відправити священників на шибеницю, ввести громадянський шлюб і розлучення, встановити рівність прав законнонароджених і незаконнонароджених дітей та, скинувши верховний уряд, розпорошити країну — проголосити її федерацією. На противагу їм консерватори — це ті, хто отримав правління безпосередньо від самого Господа Бога, хто обстоює стійкий суспільний лад і сімейну мораль, захищає Христа, підвалини влади і не хоче допустити, щоб країна була розшматована”.

Переказ:

В Макондо відбулися вибори, під час яких населення проголосувало 50 на 50 за лібералів й консерваторів, але корехідор Аполінар Москоте підробив результати, не криючись від зятя Ауреліано, чим змінив його ставлення до влади і консерваторів.

За чистою випадковістю Ауреліано йде на прийом до лікаря Аліріо Ногере, який був законспірованим терористом-федералістом, що здійснив втечу з каторги. Між лікарем і Ауреліано відбувається суперечка, в якій Ауреліано за схильність лікаря до терору називає м’ясником.

В країні вже 3 місяці йшла війна, але в Макондо про це знав лише корехідор Аполінар Москоте. Потім в містечко прибув гарнізон на чолі з капітаном. Ауреліано стало зрозуміло, що тепер влада корехідора Аполінара Москоте фіктивна, всім керує капітан, що вчиняє насильницькі дії та побори з населення. Без суду і слідства вбито доктора Ногере, загинула безневинна жінка.

Ауреліано разом з друзями вчиняє заколот, помстившись за жінку і Ногере. З тих пір Ауреліано стає полковником Ауреліаном Буендіа. Залишаючи містечко, він передає правління в руки Аркадіо-молодшому.

Але Аркадіо встановлює в місті жорстокі порядки.

За слова Аполінара Москоте “Ось він — їхній ліберальний рай” Аркадіо розтрощив будинок корехідора, висік його доньок, а самого Аполінара збирався розстріляти.

Під час підготовки до страти прибігла розлютована мати Урсула, яка батогом відшматувала сина, визволила Аполінара Москоте і всіх колодників.

З того часу містом керувати стала Урсула. Амаранта, що так домагалася Пьєтро Креспі, відмовила йому. Засмучений жених перерізав вени. Амаранта до кінця життя носитиме на обпеченій руці чорну стрічку як пам’ять про загиблого.

Заколотників розбивають урядові війська. Макондо взято штурмом. Аркадіо розстрілюють. В останні хвилини він думає про вагітну дружину й маленьку доньку.

Узято в полон полковника Ауреліано Буендіа. Перед розстрілом його врятовує Хосе Аркадіо, чоловік Ребеки. До Ауреліано Буендіа приєднуються солдати з розстрільної команди і стають в ряди заколотників.

У цей час хтось вбиває Хосе Аркадіо, і Ребека після смерті чоловіка замикається в собі.

До Урсули приходило багато жінок, що просили охрестити їхніх хлопчиків, батьком яких був Ауреліано Буендіа. Усього їх було 17.

Ауреліано Буендіо повертається до свого міста переможцем. Революційний трибунал приговорює до розстрілу генерала Монкада, який перед карою говорить полковнику Ауреліано Буендіа:

Цитата:

“Мене засмучує, — продовжував генерал Монкада, — що ти, ти, котрий так ненавидів професійних вояк, так боровся з ними, так проклинав, тепер сам уподобився їм. І ні одна ідея в світі не може служити виправданням такої ницості”.

Переказ:

Політики-ліберали, що приїхали до Ауреліано Буендіа, просили підписати угоду про відмову від основних принципів своєї програми, на що Ауреліано відповів:

Цитата:

— Це означає, — посміхнувся полковник, коли читання закінчилося, — ми боремося лише за владу.

— Ми внесли ці поправки в нашу програму з тактичних міркувань, — заперечив один з делегатів. — Тепер найголовніше — розширити наш електорат в народі. А там буде видно.

Переказ:

Через деякий час Ауреліано Буендіа підписує цей документ, присуджує до страти свого друга Герінельдо Маркеса, що осмілився заперечувати полковнику і вважати його зрадником революційних ідеалів.

І все ж таки Ауреліано Буендіа не страчує Герінельдо Маркеса, а сам стріляється, але залишається живим.

Цей вчинок частково виправдав Ауреліано Буендіа в очах людей.

Підростають онуки Урсули: Ауреліано II і Хосе Аркадіо II.

У Ауреліано II — дружина Фернандо і коханка Петра Котес. Де б не з’явились Ауреліано II і Петра Котес, спочатку їхні кролики, а потім і рогата худоба починають неймовірно розмножуватись.

Таким чином Ауреліано II розбагатів, назло прабабці Урсулі обклеїв будинок грошима, а коли прибирали та білили стіни після цього марнотратного неподобства, розбили скульптуру Св.

Йосифа, в середині якої знайшли цілу купу золотих монет.

Полковника Ауреліано Буендіа нічого не цікавить: він відійшов від політики, живе тим, що у своїй лабораторії-майстерні виготовляє золотих рибок, виручає гроші — золоті монети, з яких знову виготовляє рибок. В його діях немає змісту, але він залишається знаменням заколоту.

Президент країни на честь чергової річниці Неєрландського перемир’я виголошує відсвяткування ювілею полковника Ауреліано Буендіа. На день народження батька приїжджають 17 синів Ауреліано від 17 різних жінок. Під час меси падре накреслює кожному з них попелом хрест на лобі, який нічим не змивається.

З легкої руки одного з синів Ауреліано в місто прийшла залізнична станція разом з потягами і залізною дорогою. Іноземці грінго почали відбудовувати “своє” місто, насадили бананові плантації.

Від Ремедіос Прекрасної йде приваблюючий запах, що призводить до ошелешуючих дій будь-якого чоловіка: стали поговорювати, що Ремедіос наділена здібностями приносити смерть.

Цитата:

“Але для того, щоб підкорити Ремедіос Прекрасну і навіть зробити себе невразливим для пов’язаних з нею небезпечностей, було б досить первісного і простого почуття, як любов, але саме цього нікому не приходило в голову”.

Переказ:

Ремедіос не була здатна ні до якої хатньої роботи, і …”вона стала блукати в пустелі самотності”.

Цитата:

— Мені ніколи не було так добре.

Тільки-но Ремедіос Прекрасна вимовила ці слова, як Фернанда відчула, що ласкавий сяючий вітерець вириває у неї з рук простирадла, і побачила, як він розправив їх у повітрі… Амаранта ж відчула таємниче колихання мережив на своїх спідницях і в ту хвилину, коли Ремедіос Прекрасна стала возноситися, учепилась за свій кінець простирадла, щоб не впасти. Лише одна Урсула, майже зовсім сліпа, зберегла ясність духу і зуміла розпізнати природу цього нездоланного вітру — вона залишила простирадла на милість його осяйних струменів і дивилася, як Ремедіос Прекрасна махає їй рукою на прощання…”

Переказ:

Місто змінювалося, все більше заполонили його чужинці. Одного разу всі 16 синів Ауреліана, відзначені знаком хреста, були вбиті. Батько хоче помститися за них, шукає гроші, що заховала мати з розбитої скульптури св. Йосифа.

Дочка Фернанди Меме закохалась у простого ремісника Маурісіо Бабілонью. Коли він мав з’явитися, все заполоняли жовті метелики. По дорозі на таємне побачення з Меме Маурісіо поранено у спину, він стає калікою, але не видає свою кохану. Меме відсилають подалі від дому. Через деякий час монашка приносить кошик для Фернанди: у ньому знаходиться маленький син Меме.

Почалася серія забастовок і заворушень у банановій кампанії. Очолює боротьбу з хазяями Хосе Аркадіо II.

Урсула думає: “Схоже, що все в світі йде по колу”.

Військові приходять арештувати Хосе Аркадіо II, але в лабораторії, де сидів Хосе, його не побачили, хоча дивилися на те місце, де сидів заколотник.

Хосе Аркадіо II починає вивчати пергаменти — записи цигана Мелькіадеса, який перед смертю жив у цій кімнаті.

У місті після розстрілу трьох тисяч робітників-страйкарів почався дощ. Стара Урсула передвіщає, що цей дощ без упину скінчиться лише після її смерті.

Хосе Аркадіо II вважають безумцем, але він зміг скласти таблицю криптографічних малюнків.

Ауреліано Другий і Аркадіо II помирають майже одночасно, їх ховають, переплутавши могили.

Ауреліано, син Меме, продовжує розшифровку пергаментів. Будинок Буендіа занепадає, його навіть починають точити руді мурахи.

Поступово не своєю смертю відходять численні члени клану Буендіа.

Залишається Ауреліано, син Меме, що розшифровує тайнопис Мелькіадеса. Він навіть не помітив, що хлопці утопили його родича Хосе Аркадіо і вкрали 3 мішки золотих монет з кладу, захованого зі скульптури св. Йосифа.

Через деякий час додому повертається двоюрідна сестра і одночасно тітка Ауреліано, Амаранта Урсула, разом з чоловіком Гастоном, якого привела на тонкому поводку, пов’язаному навкруг шиї обранця.

Амаранта Урсула і Ауреліано стають коханцями, Гастон покидає дружину, їде до Брюсселю.

Амаранта Урсула народжує від Ауреліано дитину: хлопчика з свинячим хвостиком — повторюється історія сім’ї.

Після пологів і кровотечі Амаранта Урсула вмирає.

Коли Ауреліано після страждань приходить до свідомості, починає шукати дитину. У кошику знаходить лише оболонку малюка, якого заїли мурахи.

Цитата:

“Ауреліано неначе зацепенів. Але не від подиву й жаху, а тому, що в надприродню мить йому відкрились останні ключі шифрів Мелькіадеса, і він побачив епіграф до пергаментів, що були приведені в повну відповідність з часом і простором людського світу: “Перший в роду буде до дерева прив’язаний, останнього в роду з’їдять мурахи”.

“Він зрозумів, що вийти з помешкання йому вже не вдасться: за пророцтвом пергаменту місто-привид буде зметено з обличчя землі ураганом у ту саму мить, коли Ауреліано Бабілонья закінчить розшифровку пергаменту, і записане ніколи не повториться, бо тим родам людським, що приречені на сто років самотності, не судилося з’явитися на Землі двічі”.

Коментар

У прикарибській зоні Колумбії, звідки родом Г. Г. Маркес, змішалися європейські, індійські й африканські традиції народної культури з побутовим народним католицизмом.

Тому міфообрази і міфосюжети фольклору та християнства становлять основний шар образно-символічної структури роману “Сто років самотності”.

Тип художнього зображення в літературі, у якому органічно поєднуються реальне та фантастичне, побутове і міфологічне, раціональне та ірраціональне, свідоме та підсвідоме, дійсне й уявне, таємниче, називається магічним реалізмом.

У вузькому значенні термін “магічний реалізм” застосовується щодо однієї з провідних тенденцій латино-американської літератури, яскравим представником якої є Г. Г. Маркес.

Риси “магічного реалізму” Г. Г. Маркеса:

 звернення до національних джерел, традицій;

 синтез побутового і чарівного, сучасності та історії, дійсного й уявного;

 філософська спрямованість творів;

 узагальненість, універсалізм образів, ситуацій;

метод очуднення (“вивернути дійсність навиворіт, щоб розглянути, яка вона зі зворотнього боку” — Г. Г. Маркес);

 осмислення історичного, культурного, соціального досвіду людства в конкретних художніх образах;

 використання традиційних літературних сюжетів і мотивів;

 “реальність дива” — буденне, звичне у супроводі чарівного, фантастичного, містичного.

Життєпис родини Буендіа починається з безгріховних, як Адам і Єва, Хосе Аркадіо й Урсули. Ці першопредки — двоюрідні брат і сестра — одначе несуть у собі гріховний інцест, що потім штовхає Хосе Аркадіо на вбивство (асоціація з біблійним сюжетом про Каїна та Авеля).

Поєднання реального і фантастичного, буденного і чарівного починається з перших сторінок роману і пронизує все тло твору “магічного реалізму”: циган Мелькіадес постачає в Макондо незвичайні для селян предмети, що мають чарівні властивості — магніт, лупу, підзорну трубу; падає фантастичний дощ протягом чотирьох років; підноситься Ремедіос Прекрасна на простирадлах, яких шкода Фернанді, незадоволеній втратою майна… До речі, реальне і фантастичне одночасно переплітається з християнськими символами (те ж вознесіння на небо Ремедіос Прекрасної, блукання Хосе Аркадіо Буендіа та його дружини Урсули, а також їх “послідовників” у пошуках нового життя — “землі обітованной…”), проблеми кровозмішення — “едіпового” комплексу — з гротескно-сатиричним тоном (в Амаранти Урсули й Ауреліано Бабілонья народжується дитина із хвостом, бо Амаранта Урсула доводиться Ауреліано і тіткою, і сестрою), а образ старого Хосе Аркадіо Буендіа, прив’язаного до каштану, породжує асоціацію з античним Прометеем, прикутим до скелі, з Христом на Голгофі…

І хоча Гарсіа Маркес “перевідтворює дійсність у пародійному ключі”, крім іронії, твір через узагальненість, універсалізм образів і ситуацій наповнює філософічний зміст, пов’язаний з історією Латинської Америки.

Автор конкретно не визначає час подій, описаних у романі, але побічні факти вказують на період приблизно з 30-50-х років XIX століття по 30-40-і роки XX століття, період громадянської війни в Колумбії.

Символічне значення назви роману “Сто років самотності” — пояснюється висновком, до якого доходить Урсула, найстаріша з роду Буендіа: “…час не минає…, а знову й знову повертається і ніби рухається по колу”. Сто років “рухається по колу” самотність героїв, що находяться у вирі подій, оточенні знайомих і родичів: їх не розуміють, як сервантесового Дон Кіхота, чудасій Хосе Аркадіо Буендіо, що заради незвичайних речей і бажання відкриттів відходить від звичайного життя обивателя; залишається одинокою і возноситься на небо чиста, непорочна Ремедіос Прекрасна, яка жадала кохання і не знайшла нікого, хто зміг би пробудити в ній це велике почуття; йде на війну з деспотизмом юний Ауреліано Буендіа, але повертається зневірений, жорстокий і самотній, втративший ідеали, любов до батьківщини і самого себе…

Відсутність почуття любові як духовної спільності породжує роз’єднаність людей і їх самотність.

 2.Переглянути відео: https://youtu.be/xrWAIpgVHhY  

 Зробити паспорт твору

План

1.Назва твору ___________________________________.

2.Автор твору ___________________________________.

3.Літературний напрям ____________________________.

4.Рід літератури, до якого належить твір ___________________________.

5.Жанр  твору   ______________________________.

6.Тема твору ____________________________________.

7.Ідея твору______________________________________.

8.Герої твору_____________________________________.

9.Композиція  ____________________________________.
10.Проблематика__________________________________.

Домашнє завдання:

1.Повторити творчість письменників Е. Хемінгуея, Г. Маркеса.

2.Підготуватися до контрольної роботи

 

10

Урок №11 від 18.11.2020 (дистанційно)

Тема уроку: Тематична контрольна робота № 2

Завдання:

 Як пофарбувати шкільну дошку? - Класний керівник - Каталог файлів - Кунцівська школа

Дайте відповіді на запитання (письмово)

Оберіть правильну відповідь: 

1.У своїй творчості Е. Хемінгуей:

а)спирався на принцип відтворення «правди фактів» та «правди почуттів»;

б)широко використовував фантастичні елементи;

в)у гротескно-сатиричних тонах змалював сучасну дійсність.

2.Проза Е. Хемінгуея тяжіє до:

а) «літератури екзистенціалізму»      б)експресіонізму;                  в)соцреалізму.

3.Провідний мотив творчості Е. Хемінгуея:

а) тема моральних перемог та поразок людини;

б)тема «втрати ілюзій»;                    в)тема відчуження особистості .

4.Яка категорія є центральною у художньому світі Г. Маркеса:

а)невпевненість в можливостях особистості;

б)самотність;                                          в)приреченість і абсурдність.

5.Що притаманне художньому світу Г. Маркеса :

а)трагічність;                       б) іронія;                 в)реалістичність зображення.

6.Дати визначення поняттям теорії літератури .

«Магічний реалізм», «принцип айсберга».

III. Дати відповіді на питання.

1.Чого чекали від ангела мешканці селища? Як поставилися до прибульця?(за твором Г.Маркеса)

2.Чому зник інтерес до ангела і чим зацікавила мешканців селища дівчина-павук?

3.Чи можна назвати протистояння старого з рибою боротьбою за життя? Як вирішує проблему людини і природи Е. Хемінгуей?

4.Чи повернеться ангел?(Г. Г. Маркес «Стариган з крилами»)

 Домашнє завдання: повторити літературні терміни

11

Урок № 12 від 19.11.2020 (дистанційно)

Тема уроку: Провідні тенденції в драматургії другої половини ХХ ст. Література постмодернізму. Постмодернізм –одне з найяскравіших літературних явищ останніх десятиліть ХХ – поч. ХХІ ст. Постмодерністське мистецтво: елітарна й масова культура

Завдання:

1.Перегляньте відео: https://youtu.be/V8eMQC-QSVE Опрацюйте   матеріал: 

https://osvita.ua/vnz/reports/culture/10925/

Постмодернізм в контексті світової культури

Постмодернізм в буквальному перекладі означає «після-сучасність». Постмодернізмом характеризується стан цивілізації на Заході епохи «гонки технологій», тобто останньої чверті XX століття

Можна сказати, що постмодернізм – це вся сума культурних настроїв сьогодні. Відлік постмодернізму ведеться з кінця 60-х років, з часів виникнення американської контр-культури. Тоді ж виник постструктуралізм і були впроваджені найновіші засоби масової інформації.

Свої витоки постмодернізм бере з таких течій початку XX століття як футуризм, кубізм, дадаїзм, сюрреалізм, конструктивізм у мистецтві країн Західної і Східної Європи.

Оскільки одним з найважливіших чинників культури є філософія, то саме з неї починаються всі напрямки і стилі в мистецтві і культурі. Як систематизований світогляд філософія об’єднує всі духовні утворення. Саме філософи були творцями різних концепцій сучасних культур філософських думок. Наприклад, ще О. Шпенглер дав життя особливо популярному сьогодні жанрові «інтелектуальногороману». Течія «глибинної психології», створена К. Г. Юнгом, після війни оформилась в широкий організований рух.

Під його впливом перебували такі письменники як Г. Гессе (ФРН),Т.-С. Еліот (США-Англія) та багато інших. Дехто з них стояв біля витоків модернізму. Так, в живописі «батьками» модернізму серед інших були А. Родченко і П. Пікассо.

У мистецтвознавчій літературі термін «постмодернізм» вперше було вжито в 30-х роках. Найвиразніше він визначився в архітектурі — на десять років раніше, ніж в пластичному мистецтві. Постмодернізм виник в архітектурі на двадцять років раніше, ніж в літературознавстві і на тридцять років раніше, ніж в філософії.

Умовною датою народження терміна «постмодернізм» став 1949 рік. «Колумбом» терміна «постмодернізм» був Джозеф Гаднат, автор статті «Постмодерністський будинок».

Вислів «постмодернізм» вперше був вжитий в архітектурі як характеристика напряму, що протиставляв себе «сучасному рухові», який абсолютизував абстрактні, суто функціональні форми. З середини 50-х років постмодернізм увійшов до теорії літератури, а в 1970 році — до мистецтва, позначивши новий етап його розвитку.

У Західній Європі виникла суперечка навколо питань модернізму і постмодернізму. Сперечались французи та італійці (Дерріда, Ліотар, Варт, Ваттімо) з німецькими філософами (Апель, Франк, Хабермас, Шпедельбах).

Проблемам постмодернізму відтоді присвячена величезна кількість праць як зарубіжних, так і українських вчених. Але всі вони досліджують прояви постмодернізму, як правило, в якійсь одній галузі науки чи художньої творчості.

Провідними теоретиками постмодернізму є Ю. Хабермас, М. Фуко, Ж. Дерріда. Серед них Ж.-Ф. Ліотар став першим, хто в книзі «Постсучасний стан» (1979) сказав про постмодерн стосовно філософії. В літературі до цього напряму можна віднести такі художні явища, як «чорний гумор» — різновид західноєвропейського абсурду і продовження американського «дикого гумору». Сюди ж відносяться структуралістське кіно, алеаторика в музиці, «постхудожницька абстракція», «пост-студійна скульптура» і поп-арт в образотворчому мистецтві. Термін «постмодернізм» зараз широко вживається соціологами, літературознавцями, мистецтвознавцями. Він співзвучний поняттям «пост-історія», «пострелігія», що з’явились в 60-х роках.

Постмодернізм виник тоді, коли сфера культури почала претендувати на домінуюче становище серед інших соціальних сфер.

Започаткована К. Марксом періодизація історії людства не була сприйнята суспільствознавцями Заходу. Наприклад, постмодерністи поділяють її на три епохи. Так, історія первісного світу і середньовіччя входять в «передмодерн» («Pre-modernity»). Новий час ототожнюється з епохою буржуазної цивілізації і називається «модерн» («Modernity»). А час після модерну, тобто кінець XX століття — це доба «постмодерну» («Postmodernity»).

Історія виникла набагато раніше від гуманітарних наук. Феномен історії містить в собі всю багатоманітність форм людського творення культури: міф і ритуал, традицію і мову, релігію і пізнання тощо. Віддавна феномен історії на світоглядному рівні поєднаний з усім багатством форм людської культури. Так філософствував з цього приводу «археолог» культури і «генеолог» цивілізації Мішель Фуко.

Постмодернізм як світогляд намагається пережити, подолати традиційність способу нашого життя не через заперечення і відмову від нього, а, навпаки, об’єднуючи, всотуючи в себе всі його непримиримості і протилежності. В постмодернізмі немає конфронтацій між напрямами. Саме в постмодернізмі всі, навіть ворожі, напрямки органічно доповнюють новий світогляд. Проте одностайності з цього приводу серед філософів не спостерігається. Так, М. Фуко вважає, що філософською проблемою, яку неможливо обминути, є проблема сьогодення, проблема того, чим ми є саме зараз. Безперечно, головною метою сьогодні є не відкриття, а заперечення того, чим ми є. Нам треба уявляти і будувати те, чим ми можемо бути, щоб звільнитися від того способу існування, який нав’язувався нам впродовж віків. Мимоволі згадується вічне кантівське: «Хто ми є в цей момент історії?»

Одним з принципів постмодерністської ідеології є відкритість всіх зв’язків, спілкування усіх з усіма, відчуття себе стільки разів людиною, скільки мов ти знаєш. Але ж ідеологія — страхіття, це монстр, який неподільно владарює і в культурі теж. Якщо ж відкинути емоції, то з погляду науковця ідеологія — це колективно вироблена ціннісно-смислова система, розташована між людиною і світом. Ця система і визначає відношення людини до світу. Ідеологія висловлює групові інтереси, тому це є спосіб суспільного несвідомого самообману. Всі апологети постмодернізму борються з ідеологією, особливо з марксистською. Один з «батьків» постмодернізму — Ролан Барт у всіх своїх працях розглянув безліч елементів ідеології, наголошуючи на її шкідливості.

Насправді ж в основі постмодерну немає ніякої політичної критики і він зовсім не бунтує проти буржуазної ідеології. Просто постмодерн не сприймає не класовий принцип, а попередню мову. В кінцевому рахунку ідеологія заповнює собою весь простір. Ідеологією постійно захоплена великі маси людей, «які не мають власного глибинного статусу, і які здатні переживати його лише в уявному, тобто за рахунок фіксації і збіднення своєї свідомості» (Р. Варт).

Можна констатувати, що тепер боротьба ідеологій завершилась. Почалася боротьба за те, щоб приховати ідеологію і накинути її саме в прихованому вигляді. Для цього ідеологія перейшла з сфери політики, де її звикли бачити, в сферу економіки, цінностей і культури.

Постмодерністи заперечують можливість об’єктивної інтегративної науки про суспільство. Вони стверджують, що на сьогодні ще немає науки, здатної використати висновки, які отримуються в соціальній практиці. Негативна роль постмодерністських поглядів в суспільствознавстві полягає в тому, що вони, спотворюючи його предметні особливості, ідеологічно обеззброюють людство перед обличчям небезпек, які на нього чатують. «Тривога постмодернізму» навіяна відчуттям вичерпаності історії, «кінця історії», культури тощо.

Постмодернізм можна назвати символом сучасної епохи, способом мислення у філософії, стилем, напрямом у мистецтві. Рецепти постмодернізму перетворюють життя в нашарування рівнів буття, які є рефлекторними і прозорими. Наприклад, Ч. Дженкс розуміє постмодернізм як еклектизм, який є початком всезагальної культури наших днів. Чому? Тому, що ми слухаємо реггі, дивимося вестерн, обідаємо у «Макдональдсі», а ввечері користуємося послугами своєї національної кухні. В Токіо користуються паризькими парфумами, в Гонконзі одягаються в стилі ретро; знання є тим, про що ставлять запитання в телевізійних іграх.

Еклектичним творам легше знайти собі споживача. Перетворюючись у кіч, мистецтво підлаштовується під той безлад, який панує в смаках дилетантів. Художник, галерист, критик і споживач знаходять задоволення в чому завгодно. Художньому і літературному пошукові загрожує небезпека як з боку «культурної політики», так і з боку ринку картин і книг. З двох боків художникові нав’язують чужу думку. Йому рекомендується постачати ринок творами, які задовольняють владу. Ринок же вимагає продукції, яка приносить прибутки і є доступною для споживачів. Ринок став затятим ворогом уніформізму. Адже він ґрунтується на варіабельності, в якій полягає запорука безпеки системи. Справді, жорсткі правила, єдині критерії істини, добра і краси шкодять ринку.

Таким чином, задовольняючи цим двом вимогам, художник мимоволі опиняється в ар’єргарді життя. Адже виконання соціального замовлення обходиться митцеві занадто дорого.

Якщо суттю модернізму в художній літературі були герой як носій індивідуальної свідомості, а також витончений стиль і цілісність оповіді, то в постмодернізмі — навпаки. Свідомість героя розірвана, навзамін узнаваному стилю тут вживаються загальні місця, звучить банальна мова. Наголос в таких творах переноситься на безособовий текст. Взагалі ж постмодернізм — це мистецтво не одного стилю, а синтез багатьох стилів, тому він більш пластичний і гнучкий, ніж модернізм. Парадоксальність постмодернізму полягає в тому, що, будучи стилем елітарного мистецтва, він вміщує в собі і «масову культуру».

А тим часом незалежний письменник створює сьогодні одночасний подіям світ. Він пробує пояснити цей світ художнім словом, так як це робить художник пензлем. Та їм кидають виклик реалізм промисловості й мас-медіа і перемагають. Недарма ще Вальтер Беньямін створив концепцію твору мистецтва в епоху його технічного відтворення. Беньямін стверджував, що немає ніякої різниці між оригіналом і копією, аби тільки вона була якісною.

На жаль, постмодернізм не може утвердити ідеї колективного єднання навколо національних символів, тому що основою його політики є деконструкція будь-яких фігур влади.

2.Дайте відповіді на запитання:

(відповіді шукайте в мережі Інтернет)

1) Назвіть ознаки «театру абсурду» та його представників.

2) Визначте здобутки «театру абсурду».

3) Як ви розумієте ознаку постмодернізму — текст як світ, а світ як текст?

4) Яку роль відіграє міф у творах постмодернізму?

5) Розкрийте значення іронії в постмодернізмі.

 

 

Домашнє завдання:

Прокоменуйте цитати У. Еко (письмово):

«Перший обов’язок культурної людини — завжди бути готовою переписати енциклопедію»;

«Книжки завжди розповідають про інші книжки, і кожна історія розповідає історію, яку вже розповідали»;

«Культура — це те, що залишається після того, як усе інше було забуте».

 

12

Урок № 13 від 23.11.2020 (дистанційно)

Тема уроку: Милорад Павич. Короткі відомості про митця. Утілення в оповіданні «Скляний равлик» рис постмодернізму. Можливість вибору шляхів читання твору як вияв характерної для постмодерністської літератури гри письменника з текстом і читачем, «відмови від монопольного права автора на істину». Варіанти фіналу твору як ознака стилю   М. Павича. Значення центральної метафори

Завдання:

1.Переглянути експрес-урок:https://youtu.be/6RG0P2QPFgk  2.Підготувати конспект на тему: «Милорад Павич. Короткі відомості про митця» с. 171-175 підручника

3. Цікаві факти про письменника: https://dovidka.biz.ua/milorad-pavich-tsikavi-fakti

Милорад Павич цікаві факти

Писати Павич почав з раннього віку і завжди вважав літературу своїм родовим покликанням — серед його родичів і предків по лінії батька були письменники, і Павич у своїх інтерв’ю віддавав їм належне. Павич володів російською, німецькою, французькою, кількома стародавніми мовами. Дитинство Павича прийшлося на німецьку окупацію. Письменник одного разу мало не загинув від рук німецьких солдат: його зупинив патруль, але крім учнівського квитка ніяких документів у 15-річного Павича не було. Лише завдяки зусиллям батька, який трохи знав німецьку і зумів порозумітися з солдатами, Павича не розстріляли. Його вважають одним з найяскравіших представників постмодернізму і магічного реалізму XX століття. Мілорад Павич відомий не тільки як поет, письменник, а й як літературознавець, перекладач, викладач, дослідник сербського бароко та поезії символізму. А в 2004 році він навіть був номінований на Нобелівську премію в галузі літератури. М.Павич викладав у багатьох європейських університетах (в Парижі, Відні, Фрайбурзі, Реґензбурзі, Белграді), переклав сербською Байрона і Пушкіна. Перший голова Товариства сербсько-української дружби. Створив «Унікальний роман», детектив з сотнею кінцівок, що пропонує читачеві максимальну участь у вигляді порожніх сторінок, на яких кожен може дописати свій фінал. Милорад Павич завжди йшов в ногу з часом і вважав, що література повинна пристосуватися до нової електронної ери. В одному зі своїх романів «Ящик для письмового приладдя» (1999 р) він запропонував читачеві комбіноване читання: твір має два фінали, один можна прочитати в книзі, а інший існує тільки в інтернеті. На сторінках книги вказано електронну адресу, за якою можна знайти альтернативний варіант, або при бажанні поєднати читання роману в мережі з паперовою версією. Боявся набриднути читачеві, а, зробивши його співавтором своїх творів, зумів підкорити.  Павич змішував сон з дійсністю, не намагався робити між ними відмінностей і в цьому залишився неперевершений. Його найбільш відомий роман «Хозарський словник», який Павич видав 1984 року, приніс авторові всесвітню славу. Серед інших його творів — «Пейзаж, намальований чаєм», «Ящик для письмового приладдя», «Зоряна мантія» та інші.

4.Дайте відповіді на запитання:

 1)Які ознаки постмодернізму втілено в оповіданні «Скляний равлик»?

2) Розкрийте сутність  літературної  гри  письменника  з  читачами.

 

Домашнє завдання:

Прочитати твір М. Павича «Скляний равлик»:

 https://dovidka.biz.ua/mylorad-pavych-sklianyi-ravlyk-skorocheno 

Милорад Павич “Скляний равлик” скорочено читати Передсвяткова історія Автор вказує, що читати оповідання можна по-різному: переставляти розділи між собою – зміст від цього не зміниться. Перше перехрестя Панна Хатчепсут Вранці панна Хатчепсут прокинулась з почуттям самотності, тому вона вирішила діяти за звичайною схемою, яка покращувала їй настрій: щось у когось вкрасти і щось комусь подарувати. Іноді їй доводилось діяти навпаки, але цього разу все було як завжди. В пана в шкіряному пальто біля газетного кіоску вона поцупила щось із кишені,  а панні у метро підкинула своє дзеркальце зі слідами напомаджених губ. Настрій покращився і вона сміливо рушила на роботу – у магазин жіночої спідньої білизни. Вже в магазині панна Хатчепсут роздивилась що вона поцупила з кишені пана в шкіряному пальто. То виявилась гарна дорога запальничка, зовсім нова і з написом “Якщо мною тричі поспіль креснеш , твоє бажання здійсниться”. Тут до неї в магазин зайшов чоловік. Їй здалось, що саме в нього вона й поцупила запальничку. Він попросив нічну сорочку четвертого розміру для дружини. Вона подала йому її, але він попросив поміряти, щоб побачити як сорочка виглядатиме на дружині. Панна Хатчепсут поміряла сорочку і чоловік відмовився її купувати: мовляв, тепер завжди згадуватиме продавчиню в ньому. Він пішов, але панна Хатчепсут встигла підкинути йому в кишеню запальничку. Собі ж вона лишила маленький пакунок з яким він приходив. У пакунку виявилась декоративна свічка у вигляді скляного равлика. Пан Давид Сенмут, архітектор Того ж дня колишня дружина архітектора Давида Сенмута залишила йому на столі їхньої спільної квартири подарунок – декоративну свічку у вигляді скляного равлика. Але замість пороху насипала туди сріблястий пісок, який насправді був вибухівкою. Пан Давид Сенмут, прийшовши до квартири, надзвичайно вподобав цього равлика і забрав його з собою. Надвечір він завітав у крамницю спідньої білизни і вирішив поцупити нічну сорочку. Поки продавчиня діставала сорочку четвертого розміру з верхньої полиці він не встиг поцупити сорочку третього розміру з прилавку. Тому він попросив продавчиню поміряти сорочку і саме це допомогло йому здійснити свій намір. Коли продавчиня вийшла до нього в сорочці він відмовився її купувати. Після вдалої крадіжки Давид Сенмут знайшов у себе в кишені запальничку з вигравіюваними словами “Якщо мною тричі поспіль креснеш, твоє бажання здійсниться”. Він довго не міг зрозуміти звідки вона в нього взялась і в кого він міг її поцупити. Центральна клавіша Дочка, яка могла зватися Ніферуре Наступного дня Давид Сенмут повернувся до крамниці спідньої білизни і повернув сорочку третього розміру під виглядом подарунку. Панна Хатчепсут запитала його, що він робить у Різдвяний вечір, коли стає особливо самотньо. “Давид Сенмут уражено дивився на неї. Її вії зачіпали брови і створювали там безлад. З її очей було видно, що вічність є несиметричною. Він спитав: — Чи ви мали колись дочку? Багато, багато років тому. — Гадаєте, чотири тисячі років тому? Може, й мала. Та зараз не маю. Й тому на свята я сама. Ви хотіли б прийти на Святвечір до мене доглянути її? — Кого? — Та ту дочку, якої не маю. Ось вам моя адреса. — Охоче,— відказав молодик, поцілував продавщицю у вухо й пішов. У дверях він зупинився й докинув: — Я знаю її ім’я. — Чиє? — Та цієї дочки, якої не маєте. Вона звалася Ніферуре”. Друге перехрестя Тут автор пропонує читачеві обрати кінцівку історії самому: прочитати або розділ “Декоративна свічка” (сумний кінець), або “Запальничка” (щасливий кінець). Хоча він би радив прочитати обидва. Декоративна свічка В цей вечір панна Хатчепсут чекала на пана Давида Сенмута. Вона приготувала йому маленький подарунок – декоративну свічку у вигляді скляного равлика. Але сріблястий пісок їй не подобався, тому вона замінила його своїм блакитним ароматним порошком для ванни. Давид Сенмут також приготував подарунок – запальничку з написом “Якщо мною тричі поспіль креснеш , твоє бажання здійсниться”. Обоє здивувались подарункам. Пан Сенмут креснув запальничкою і запалив свічку. Та панна Хатчепсут попросила креснути тричі, що він і зробив. “Коли запальничка спалахнула і втретє, сильний вибух розтрощив помешкання і їх обох у ньому. Лишились тільки імена, їх можна знайти у будь-якому підручнику з історії Єгипту (XVIII династія)”. Запальничка В цей різдвяний вечір Давид Сенмут збирався до панни Хатчепсут. Він обрав їй подарунок – ту саму запальничку, яку знайшов у себе в кишені. Вона ж йому подарувала декоративну свічку у вигляді скляного равлика. Обоє були здивовані таким подарункам. Давид Сенмут запалив свічку, але панна Хатчепсут попросили його креснути запальничкою тричі.  Вдруге запальничка спрацювала добре, а втретє дала осічку. Давид Сенмут сказав, що все це дарма – вона все одно не виконає його бажання.  Тоді панна Хатчепсут сказала, що виконає і палко його поцілувала. “Під тим довгим поцілунком лежала на підлозі, в тіні столу, викинута інструкція щодо поводження із запальничкою: УВАГА! НЕБЕЗПЕЧНО ДЛЯ ЖИТТЯ! Тримати подалі від вогню. Це не проста запальничка. Це зброя особливого призначення. Динамітний набій у ній активується після третього послідовного загоряння приладу”.

 

13

Урок № 14  від 25.11.2020 (дистанційно)

Тема уроку: Хуліо Кортасар (1914 – 1984). «Менади». Короткі відомості про письменника. Фантасмагорична картина безумства натовпу в оповіданні Х. Кортасара «Менади». Відображення сучасних соціальних, психологічних, етичних проблем у творі. Специфіка індивідуального стилю митця: поєднання реалістичних і фантастичних елементів, калейдоскопічність подій, символіка, метафоризм, пародія

Завдання:

1.Переглянути експрес-урок http://youtu.be/muQr5CspVhc

2.Підготувати конспект

Біографія

Хуліо Кортасар народився 26 серпня 1914 р. в Ікселі, Брюссельський столичний регіон, в сім’ї співробітника аргентинського торгового представництва. Дитинство і юність провів в Буенос-Айресі. Закінчивши школу, вступив на літературно-філософський факультет столичного університету, але через відсутність коштів за рік залишив навчання і сім років пропрацював сільським вчителем. У 1944 р. став викладати в університеті міста Мендоса. Брав участь в антидиктаторських виступах інтелігенції і був вимушений залишити педагогічну діяльність.

У 1946 р. повернувся в Буенос-Айрес, став співробітником в Книжковій палаті. Отримавши в 1951 р. літературну стипендію, виїхав до Європи, де до кінця днів жив в Парижі, довгі роки працював перекладачем при ЮНЕСКО. Почав писати дуже рано, в 1938 р. дебютував як поет-символіст збіркою сонетів «Присутність». Вірші продовжував складати впродовж всього життя, але не публікував їх; посмертно була видана лірична книга «Тільки сутінки» (1984), куди увійшли вірші і поеми, створені від початку 1950-х до 1983 р.

Письменник помер в Парижі від лейкемії 12 лютого 1984 р. Похований на паризькому кладовищі Монпарнас.

Творча діяльність

Перше оповідання «Захоплений будинок» було надруковано в 1946 р. в журналі, що видавав Борхес, якого Кортасар вважав своїм наставником. Вже на початковому етапі творчості виявилася схильність Кортасара до своєрідного поєднання реальності з фантастикою, орієнтація на несподіванку, що вражає сприйняття. Нічим не примітна і зовні стійка повсякденність починала розхитуватися під впливом таємничих, ворожих сил, агресія ірреальності породжувала неясний неспокій, передчуття небезпеки — романи «Іспит» (написаний в 1950 р., побачило світло тільки в 1986 р.), «Виграші» (1960), збірки оповідань «Бестіарій» (1951), «Кінець гри» (1956—1964). Фантастична вигадка дозволяла припустити сумнівність і умовність сталих уявлень про оточення, відчути примарність і крихкість звичних співвідношень між елементами реальності.

З роками своєрідний кортасарівський спосіб передачі фантастичного припущення видозмінився, ірраціональність подій не завжди була обумовлена втручанням сили «ззовні», нерідко незвичне, несподіване зароджувалося у внутрішньому просторі самої людини. Кортасар — визнаний майстер новели, автор збірок «Життя хронопів і фамів» (1962), «Всі вогні — вогонь» (1966), «Той, хто тут бродить» (1977), «Дехто Лукас» (1979), «Ми так любили Гленду» (1980), «Поза часом» (1982) і інших — з великою увагою відносився до цього жанру, вважаючи, що «роман перемагає завжди за очками, оповідання має виграти нокаутом». Його оповідання — розгорнені метафори, їх відрізняють концентрована атмосфера розповіді, напружена пульсація внутрішнього ритму, відшліфованість словесного матеріалу. Але славу Кортасар здобув головним чином як романіст, виступивши одним з творців «нового латиноамериканського роману».

Після написаних виключно на аргентинському матеріалі «Іспиту» і «Виграшів» в зрілий період творчості створені «Гра в класики» (1963), «62. Модель для збірки» (1968); героями цих творі були не тільки аргентинці, але і французи, англійці, данці. В центрі уваги автора — сучасні соціальні, психологічні, етичні проблеми, мова ведеться про відношення до світу і інших людей, до влади, про самостійність і свободу, про егоїзм і борг, доброту і любов, але часто це показано в суто метафоризованих варіантах. Романи відрізняє нова, незвичайна манера писання, калейдоскопічність подій, змішання стилів, ускладнені алюзії, багатошарова символіка, їх пронизує експериментаторський і ігровий дух — невичерпна фантазія автора відкриває простір для уяви і думки читача, акту творчості, що стає співучасником. Письменник грає зі словами, образами, віртуозно використовує пародію, параболу, парадокс. Життя його героїв протікає в чисто кортасарівському інтелектуальному просторі — це групи близьких по духу і образу думок людей, які прагнуть своїм повсякденним існуванням спростовувати існуючий світовий порядок з його умовностями і стандартами, не охочих вести благопристойний спосіб життя.

 

Домашнє завдання:

Прочитати «Менади»: https://www.ukrlib.com.ua/styslo-zl/printit.php?tid=8990 

Хуліо Кортасар — Менади (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

(Менади – персонажі грецької міфології, супутниці бога Діоніса)Дон Перес дав мені програму і провів мене на моє місце в партері. Дев’ятий ряд, трохи праворуч: ну що ж, чудова акустична рівновага!Я зазирнув у програмку — “Сон літньої ночі”, “Дон-Жуан”, “Море” і “П’ята симфонія”. Ну як тут не усміхнутися. Ах, Маестро, старий лис, знову у вашій програмі концерту безсоромна естетична сваволя, що прикриває чудове психологічне чуття. Тільки з нудьги можна припхатися на концерт, де після Штрауса дають Дебюссі і тут же, слідом, — Бетховена, від такого аж голова тріщить. Проте Маестро знав свою публіку. Репертуар був розрахований на завсідників театру Корона, а вони — люди без претензій і віддають перевагу перед гарним, але новим, поганому та звичному й знайомому.Я справді відчував велику симпатію до Маестро за те, що він приніс гарну музику до нашого незнайомого з мистецтвом міста. Маестро потрапив до нас по контракту, укладеному з одним метким імпресаріо, і от створив оркестр. З часом Маестро аплодували за все поспіль, а то й просто за вихід на сцену, ось як зараз, коли його поява викликала небачений вибух захвату. Маестро недбало, сухувато вклонився публіці, швидко відвернувся до оркестрантів і зразу став чимось подібний до піратського ватажка. Ліворуч від мене сиділа сеньйора Джонатан, з якою я мало був знайомий. Вона сказала, що Маестро створив не тільки оркестр, але й публіку, і диригувати він має обличчям до публіки, яка до певної міри теж його музикант. Я відповів, що програма, наприклад, мені здається просто жахливою. Сеньйора Джонатан глянула на мене осудливо і відразу ж відвернулася, але потім сказала, що сьогодні у Маестро срібне весілля з музикою: оркестрові минає п’ять років.Мендельсон і Штраус викликали бурю овацій на честь Маестро. Прогулюючись по фойє, я задумався, чому сьогодні так шаленіє публіка, адже сьогодні прибічники Маестро зовсім втратили над собою владу. В барі я зіткнувся з доктором Епіфанією та його родиною – довелося змарнувати на них кілька хвилин. Дочки Епіфанії – Росаріо і Беба, зашарілі, збуджені, оточили мене і наввипередки закудкудакали (вони взагалі скидалися на пернатих різної породи), хвалячи Маестро. Дивно, але мені навіть здавалося, що Маестро не в ударі, що у нього, мабуть, поболює печінка, що він, як кажуть, не викладається, а стриманий і нуднуватий. Певне, я був єдиним у театрі Корона, хто так думав, бо Кайо Родрігес, наздогнавши мене, мало не збив мене з ніг. Він теж хвалив Маестро, називаючи його генієм. Нас наздогнала Гільєрміна Фонтан, яка слово в слово повторила те, що наплели доньки Епіфанії, а потім вони з Кайо проникливо дивилися одне на одного зі слізьми на очах, розчулені співзвучністю своїх захватів. Я дивився на них, нічого не розуміючи, силкуючись осмислити причини цього захвату. Ці запалені обличчя, ці спітнілі шиї, готовність аплодувати де завгодно – в фойє чи посеред вулиці, – все це наводило мене на думку про якісь речі, що відбиваються на поведінці людини. Пригадується, я навіть подумав, чи немає, бува, в залі якогось дотепника, який вирішив повторити знаменитий дослід доктора Окса (герой повісті Жуля Верна “Фантазії доктора Окса”. Доктор Окс проводить експеримент над жителями віддаленого селища. Під впливом газу селяни з товариських, привітних і врівноважених людей перетворюються на агресивних і мстивих).Коли я вернувся в партер, усі вже сиділи по своїх місцях, і мені довелося підняти весь ряд, щоб дістатися до мого крісла. Щось було смішне в тому, що нетерпляча публіка розсілася по своїх місцях раніше, ніж оркестранти, які зараз стурбовано, ніби знехотя, виходили на сцену.Маестро вийшов на сцену, покотилися оплески. Ліворуч від мене завзято плескала в долоні сеньйора Джонатан. І не одна вона – весь ряд поспіль. Але попереду, навскіс, я помітив чоловічка, який сидів зовсім нерухомо, ледь схиливши голову. Сліпий? Авжеж, сліпий, я навіть уявив відблиски світла на його білому полірованому ціпку і ще ці непотрібні окуляри. Лише ми удвох у цілій залі не аплодували, і мене зацікавив цей сліпий чоловік. Мені нестримно хотілося підсісти до нього, заговорити. Адже той, хто не аплодував цього вечора Маестро, справді був вартий уваги.Маестро мав чи то допитливий, чи то стурбований вигляд обличчя, — його досвідчений слух, мабуть, уловив, що сьогодні на його ювілейному концерті публіка поводиться якось незвично. “Море” також викликало овацію, і не менш захоплену, ніж Ріхард Штраус, що цілком зрозуміло. Я й сам не встояв перед звуковими розкотами фіналу та оплесками і ляпав до болю в долонях. Сеньйора Джонатан плакала.

Маестро то зникав, то з’являвся, був, як завжди, елегантний і злітав на диригентську підставку з легкістю. Він підняв своїх музикантів, і у відповідь з подвоєною силою прокотилися нові оплески і нові “браво!”. Сліпий теж аплодував, але дуже скупо. Спершу оплески не були такі бурхливі, як у першому відділенні концерту, але тепер музика ніби відійшла набік, тепер плескали не “Дон-Жуанові” і не “Морю”, а самому Маестро і ще, мабуть, тій солідарності почуттів, яка об’єднала всіх поціновувачів музики. І овація робилася до болю нестерпною. Я роздратовано роззирався навкруги і раптом ліворуч від себе помітив жінку в червоному – вона побігла проходом і зупинилася поряд зі сценою, біля самих ніг Маестро. Коли Маестро знову схилився перед публікою, він сахнувся, побачивши просто перед собою сеньйору в червоному, й відразу ж випростався. Але він мусив знову вклонитися. До несамовитих аплодисментів приєдналися тупіт ніг у ложах та бельетажі. І це вже було занадто.

Хоча й не було перерви, Маестро пішов геть на кілька хвилин, і я навіть трохи підвівся з крісла, щоб ліпше роздивитися залу. Вогка, в’язка задуха і збудження обернули більшість людей на якусь подобу жалюгідних, мокрих креветок. Багато хто притьмом кинувся в фойє, щоб нашвидку вихилити склянку лимонаду чи пива. Біля головного входу в партер утворилася безладна тиснява. Сеньйора Джонатан, а вона ледве вміщалася у вузькому кріслі, звела на мене очі. Лице її напрочуд нагадувало спілу ріпу. “Грандіозно! — зойкнула вона. — Просто грандіозно!”.

Я майже зрадів, побачивши, як на сцену виходить Маестро. Ця юрба, до якої я — на жаль — належав, навіювала мені жаль і огиду. З усіх у залі, мабуть, один Маестро та його музиканти зберігали людську гідність. Та ще й цей сліпець, що не аплодував, а сидів, рівний, як струна — сама стриманість, сама увага.

Мені хотілося уподібнитися до сліпого, єдиної людської істоти серед цього драглистого місива, в якому я так безнадійно загруз. Перша фраза бетховенівської симфонії звалилася на мене як пневматичний молот і змусила дивитися на сцену. Маестро був майже прекрасний — тонке, проникливе обличчя і руки, до них прикутий оркестр, що гудів усіма своїми моторами у великій тиші, яка враз заступила гуркіт нестримних оплесків. Але, щиро кажучи, мені здалося, що Маестро пустив у хід свою машину ледь раніше, ніж запала ця тиша.

Певне, ніхто, крім мене, не звернув уваги на перший крик, надривно короткий, притлумлений. Дівчина, яка забилася в корчах, сиділа просто переді мною. Крик був сухий, недовгий, ніби в нападі істерики чи любовному екстазі. Дівчина відхилила голову, торкаючись потилицею різьбленого єдинорога, яким увінчані крісла в партері, і з такою силою била ногами по підлозі, що її ледве утримували сусіди. Згори, з першого яруса, донісся ще один крик і ще завзятіший тупіт ніг. Сеньйора Джонатан не відривала очей від спини Маестро — вона вся поринула в музику. Мені здалося, що в неї на підборідді, прямо під нижньою губою, щось блищить. Та сама жінка, що в антракті бігала до сцени, тепер повільно знову йшла до сцени. Вона ніби підкрадалася, мені навіть привидівся шалений блиск її очей. Якийсь чоловік, вибравшись зі свого ряду, метнувся слідом за нею, потім – ще троє.

Мав бути фінал. Я знову почув крик, точніше, репет в ложі праворуч. І разом з ним прямо в музику зірвалися оплески, неспроможні більше втриматися й на мить. Незручне крісло заважало мені обернутися назад, де — я це відчував — щось наростало, насувалося. Коли Маестро випростався, вся зала стояла, і я, зрозуміло, також, а простір став склом, в яке цілим лісом гострих списів вгатилися оплески й крики, обертаючи його на нестерпно грубу, пітну масу, в чомусь схожу на череду ошалілих буйволів. Звідусіль у партер набивалися люди. Сеньйора Джонатан вирвала нарешті свої тілеса з крісла і, простягнувши руки до сцени, уже не кричала, а ревіла від захвату. Весь цей час Маестро стояв спиною до публіки. Але ось він неквапливо обернувся, вперше удостоївши публіку легкого нахилу голови. Обличчя його було зовсім біле, ніби його доконала втома, і я навіть устиг подумати, що він ось-ось зомліє. Маестро нахилився вдруге і, подивившись праворуч, побачив, як на сцену видирається якийсь сеньйор. Жінка в червоному вчепилася в ногу Маестро. Вона вся тяглася до Маестро і при цьому кричала. Маестро впустив паличку і розпачливо шарпнувся вбік. Він явно щось казав, але що — годі було розібрати. Один з супутників жінки обхопив руками другу ногу Маестро, і той повернувся до музикантів, ніби волаючи до них про допомогу. Музиканти, що посхоплювалися з місць, натикалися під сліпучим світлом софітів на покинуті інструменти. На сцену, юрмлячись біля сходинок, лізли й лізли нові люди. Ще одні руки обвились круг стану Маестро. Жінка в червоному, ніби у мольбі, розгорнула йому обійми, і несподівано Маестро зник — юрма очамрілих шанувальників понесла його зі сцени і потягла кудись у глиб партеру. Досі я стежив за цим масовим шалінням з якимось захватом і жахом ясновидця. Все мені відкривалося з особливої висоти, а може, навпаки — звідкись ізнизу. Раптом акричав сліпець — він звівся на весь зріст і щось випрохував, благав, молив. Це було понад усяку міру — я вже не міг лишатися байдужим присутнім у залі, я відчув себе справжнім учасником цього буяння захватів і, зірвавшись з місця, понісся до сцени. Одним стрибком я опинився на сцені, де збезумілі чоловіки і жінки з завиванням виривали у скрипалів скрипки (які хрустіли і лопали, ніби величезні руді таргани), потім стали кидати в залу всіх музикантів поспіль, і там навалювалися на них інші шаленці.

Я не відчував ані найменшого бажання хоч якось сприяти цьому розгулу пристрастей. Мені лише хотілося бути поряд з усіма, бачити на власні очі все, що відбувається. Музиканти не могли втекти, бо легіон слухачів заблокував обидва крила сцени. У залі стояв такий страшенний гуркіт, що він уже сприймався як тиша.

Усі як одержимі ловили музикантів, щоб схопити їх у свої обійми. Було чути моторошні зойки, поміж якими вирізнялися особливі, викликані фізичним болем. Я кинувся у партер зі спорожнілої сцени, туди, до музикантів, яких розтягували в різні боки — кого до лож, де було якесь незрозуміле вовтузіння, кого до вузьких бічних проходів, які вели до фойє. Розпачливе завивання, мабуть, неслося від музикантів, які благали відпустити їх. Мені здалося, що я розрізнив срібну голову Маестро у другій ложі, зовсім поряд зі мною. Але Маестро зразу зник, кудись провалився, ніби його змусили стати навколішки. Біля мене пролунав різкий, короткий крик, і я побачив сеньйору Джонатан, вона бігла, а трохи позаду — молодшу з дочок Епіфанії. Обидві полізли в юрбу біля другої ложі. Тепер я вже не сумнівався, що саме в цій ложі опинився Маестро. Докторова донька підставила сеньйорі Джонатан сплетені пальці рук, і та, ніби хвацька наїзниця, уперлася в них ногою, як у стремено, а потім пірнула в ложу. Кайо Родрігесу тромбоном розбили ніс.

Я все це бачив, не втрачав, однак, здорового глузду, і в мене й далі не було ані найменшого бажання поділяти це загальне навіженство. Я мав почуття вини, ніби моє поводження було в чомусь найганебніше, особливо скандальне серед цього загального неподобства. Я вже кілька хвилин сидів один у порожньому ряду партеру. Згодом напруження спало. Крики стали вщухати, швидко припинилися зовсім, і все заповнилося невиразними шерехами відступу.

Я швидко подався до бічного проходу і без перешкод потрапив у фойє. Самотні постаті рухалися, ніби п’яні. Хтось витирав рота хусточкою, хтось обсмикував піджак чи поправляв комірець. Одна з жінок бгала в руці скривавлену хустинку — мабуть, поранилася. Потім я побачив обох дочок доктора Епіфанії. Вони бігли понурі, розізлилися, мабуть, через те, що не зуміли потрапити в ложу. Кожна з них подарувала мені такий погляд, ніби я був у всьому винний. І ось тут у фойє появилася жінка в червоному зі своїми неодмінними супутниками. Чоловіки ніби соромилися пожмаканих і подертих костюмів. Але жінка в червоному рухалася мені назустріч, гордо дивлячись уперед. Я побачив, що вона раз-другий провела язиком по губах. Повільно, ніби облизуючись, провела язиком по губах, які розтягувалися в усмішці.

 

14

Урок № 15 від 26.11.2020 (дистанційно)

Тема уроку: Загальна характеристика розвитку кримськотатарської літератури й культури. Таїр Халілов (нар. 1940 р.). «До останнього подиху». Таїр Халілов – сучасний український кримськотатарський письменник. Близькість прози Халілова до філософії екзистенціалізму

Завдання:

1.Підготувати біографію письменника письмово:

http://www.ukrlib.com.ua/bio-zl/printit.php?tid=8074

Халілов Таїр Бекірович

Автобіографія

  • Халілов Таїр Бекірович

 

Я, Таїр Халілов, кримський татарин, народився 6 вересня 1940 року в селі Карабай (нині Відродження) Старо-Кримського району Кримської АРСР.

На момент депортації сім’я складалася із 7 осіб: мати Фатіме Халілова (1893 р.н.), батько Бекір Халілов (1892 р.н.), сестра Аміде Халілова (1927 р.н.), брат Емірсале Халілов (1930 р.н.), брат Халіт Халілов (1934 р.н.), брат Джемал Халілов (1936 р.н.).

18 травня 1944 року двоє солдатів з автоматами й офіцер, який супроводжував їх, зі складу військ НКВД о 4 годині ранку увірвалися в будинок. Офіцер коротко зачитав постанову про виселення й дав на збори 15 хвилин. Батько та мати, розгубившись, ледь встигли нас одягнути та взути. Фактично з собою нічого не встигли, та й не дали нам, взяти. Батько захотів прихопити з собою сепаратор, за тодішніми мірками ‒ велике багатство, але йому заборонили. Батько був відомим фахівцем з тютюнництва й двічі побував на ВДНГ в Москві, звідти він і привіз цей сепаратор, єдиний у селі. Все село ходило до нас сепарувати своє молоко. Окрім сепаратора, в господарстві тримали дійну корову, теля, бичка, 5-6 баранів і курей. Але, найголовніше, за словами батька, він не встигнув забрати заховані у схованці під підвіконням сімейні реліквії та цінності: золоті дукати, прикраси та гроші. Звичайно, все це багатство безслідно зникло. Батько ще мав намір випустити корову з хліва, але отримав удар прикладом.

Усіх жителів села зібрали у хліві, де сушили відомий кримський тютюн “Дюбек”, який вирощував батько. Там в оточенні озброєних солдатів протримали до обіду. Всі думали, що поведуть на розстріл. Але звідкись понаїхали американські студебекери, радянські ЗІСи та полуторки. Всіх повантажили на машини, під конвоєм привезли на залізничну станцію Іслам-Терек (нині Кіровське) і буквально заштовхали до смердючих товарних, так званих “телячих” вагонів.

Чи треба говорити про той жах, шокове потрясіння й крики, якими супроводжувався цей “важливий державний захід”?..

Дорогою прямування ешелону, що тривала майже місяць, як і в місцях насильницького поселення, люди вмирали від голоду, хвороб, від нестерпних душевних мук і від нещасних випадків. Наприклад, у нашому вагоні жінка та її шестирічна дочка загинули від того, що вночі на них зверху впали погано закріплені дошки від нар з лежачими на них людьми. А на якійсь станції двоє голодних підлітків на привокзальному ринку вкрали чи то пару пиріжків, чи то пару булок, їх схопили й забили на смерть.

Дорогою нікому жодної медичної допомоги не надавали. Потребу справляли у відро, обгороджене в кутку вагона. Можна собі уявити антисанітарію, що панувала у вагоні, напханому людьми похилого віку, жінками та дітьми.

Людей упродовж місяця в страшних антисанітарних умовах морили голодом (упродовж усього шляху 2-3 рази давали “юшку” з протухлої риби) і цілеспрямовано тримали в обмеженому просторі вагонів ‒ фактично в тюрмах на колесах. Повністю виснажених, а також брудних, хворих і завошивлених людей прирікали потім на вірну голодну й мученицьку смерть уже в місцях спецпоселення. Вони заздалегідь до дрібниць продумали, як непомітно ліквідувати цілий народ, щоб забрати його землю. Ні, вони не вбивали нас у газових камерах, але придумали більш витончений спосіб знищення: телячі вагони й спецпоселення, де вбивали повільно, але напевно.

Нашу сім’ю поселили в Макаріївському районі Костромської області, в лісовій глушині, куди колись Іван Сусанін завів поляків… У прямому й переносному сенсі. Поселили в почорнілих дерев’яних бараках, що кишіли клопами й тарганами і в яких до нас жили зеки. Але ув’язнених як-не-як годували, а нас – ні. Працездатних юнаків і дівчат, практично підлітків, погнали на лісоповал, тому що чоловіки воювали на фронтах. А молодь, влаштовуючи на неї облави, як на звірів, виловлюючи і так само загнавши в товарняки, відвезли в рабство до свого фатерланду німецькі окупанти.

Лютував тиф. Виснажені від голоду та хвороб, від лютих морозів, туги за Батьківщиною, кинуті напризволяще владою, люди вмирали сім’ями. Старша сестра Зейнеп Абдишева (дівоче прізвище Халілова), її чоловік Сейтумер Абдишев та їхній трирічний син Абсеттар померли від туберкульозу. Через рік від тифу померла наша мати. Її діти теж хворіли на тиф, але якимось дивом вижили. Батько в розпачі “втік” до Узбекистану в пошуках виходу, там його зловили, за “втечу” і за порушення комендантської режиму дали 20 років таборів.

Зрозуміло, я тоді був маленьким, і не все запам’яталося, окрім деяких епізодів, що врізалися в дитячу пам’ять. Всі подробиці депортації та жахи тих років розповідаю зі слів нині покійної сестри, яка пам’ятала досконало всі перипетії висилки.

Залишившись без батьків, ми були приречені, але нас, як це не звучить парадоксально, врятувала та ж “милосердна” радянська держава: нас відіслали до дитячого будинку й зберегли нам життя. Я виріс в дитячому будинку вже в Узбекистані. Яким треба бути єзуїтом, щоб, позбавивши Батьківщини, убивши батьків, уцілілих дітей взяти під свою опіку! Що може бути жахливішим! У дитячому будинку щовечора на лінійці ми дружно співали: “3а детство счастливое наше спасибо, родная страна!”.

Закінчив середню школу російською мовою. Відслужив у армії і вступив до Ташкентського с/г інституту. У 1969 році, закінчивши інститут і відпрацювавши два роки в садвинрадгоспі “Ахангаран-2” Ташкентської області, з дипломом на руках за фахом “вчений-агроном, плодоовочівник-виноградар” у 1971 році приїхав до Криму. У Сімферополі в Садвинтресті зустріли мало не з розпростертими обіймами. Мабуть, спочатку прийняли за узбека чи азербайджанця. Але як тільки начальник відділу кадрів взяв у руки мій “вовчий” паспорт, в нього очі полізли на лоба.

‒ Ви, виявляється, кримський татарин… ‒ вирвалося у нього.

‒ Ну і що, що я кримський татарин? ‒ відреагував я. ‒ Я ж не кажу, що ви ‒ єврей.

‒ Поговори у мене, ‒ насупив він брови й зателефонував до міліції.

Начальник міліції без будь-яких натяків запитав:

‒ Навіщо приїхав до Криму?

‒ Я тут народився. Я агроном, приїхав сади розводити, ‒ відповів я.

‒ Я тобі покажу, як сади розводити! Добу даю, щоб залишив Крим, ‒ пригрозив він.

Потім ще були спроби повернутися на Батьківщину, і кожного разу мені завертали назад лише тому, що я ‒ кримський татарин.

Щодо інформаторів. Вони були, є й будуть. Вони ‒ очі й вуха будь-якої держави. Але є стукачі-інформатори і є донощики-провокатори, які збирають на тебе компромат, щоб потім знищити. Ними особливо користувалися в колишньому СРСР. Вони були і є серед нас.

Вважаю, що акція “Унутма” запізнилася щонайменше на 20 з гаком років, тому що свідків залишилися одиниці. Мені, якому при депортації було всього чотири рочки, вже 70! Який може бути суд після закінчення 65 років депортації, коли майже всіх депортованих вже немає в живих. А потім, кого судити? Сталіна та його поплічників ‒ катів, безпосередніх винуватців нашої трагедії? А судді хто? Чи не краще українській державі відновити наші зневажені права й реабілітувати нас не посмертно, а живих! Якщо вже Україна оголосила себе незалежною та демократичною державою, нехай дотримується міжнародних норм.

Якщо акція “Унутма” буде черговим фарсом і окозамилюванням, не пробачить ні Бог, ні народ.

До Криму повернувся у травні 1990 року. Живув Совєтському (Ічкінському) районі, в селі Пушкіне.

Халілов Таїр Бекірович, член Спілки письменників України.

Постскриптум. До всього сказаного можу додати як вагомий документ геноциду нашого народу свою повість “Забрана Батьківщина”. Рідною мовою її опублікували в журналі “Йылдыз”, 2008 р, №1-6 та 2009 рік №1.

Є російськомовний варіант. Повість збудована на реальних життєвих подіях і неспростовних фактах.

І ще. Старший брат Ільяс Бекіров (прізвище за іменем батька) до війни служив у м. Балаклія Харківської області, звідти пішов на фронт і не повернувся.

(Спогад датований 20 вересня 2009 року).

2.Переглянути відео: https://youtu.be/Dn-8hsf7PVY

3.Прочитати твір: https://www.ukrlib.com.ua/styslo-zl/printit.php?tid=8586

Домашнє завдання:

Зробити паспорт твору « До останнього подиху» за планом:

“До останнього подиху” аналіз твору Автор – Таїр Халілов

Жанр – повість

Тема – історія життя, боротьби та любові героя твору, віддзеркалення в ній трагічної долі кримсько- татарського народу. Тема депортації кримських татар та свавілля влади.

Головна думка: несправедливість радянського тоталітаризмe щодо 200-тисячного кримськотатарського народу.

Сюжет твору “До останнього подиху” У повісті Халілова «До останнього подиху» художньо відтворено останній день життя старого чоловіка, прикутого до ліжка. І поки він повзе до дверей, щоб відчинити тому, хто дзвонить у його квартиру, втрачає свідомість і знову приходить до тями, перед ним у памяті прокручується все його життя: дитинство на березі моря, перше кохання, війна, депортація, життя в Узбекистані, зрада приятеля, радянська каторга, звільнення, робота в геологічній експедиції, випадкова зустріч із жінкою, яку полюбив у юності, одруження, народження сина, смерть дружини, старість. Особливо болісно він згадує ту несправедливість, якої зазнав через депортацію із Криму. Його, бойового капітана Радянської армії, який мужньо захищав СРСР від гітлерівців на фронтах Другої світової, мордували в катівнях, потім оголосили «ворогом народу» та «зрадником» і примусово вислали з рідного Криму. Таїр Халілов у своєму творі використовує образ змії, як метафору. Старий пригадує той жах, який пережив у дитинстві, коли в нього на очах змія проковтнула ластів’ят у гнізді. Безпомічні пташенята прийняли за матір гадюку, яка підповзала їх проковтнути. Це символ розправи тоталітарного режиму над кримськотатарським народом 1944 р. Головний герой Бекир, людина хоча й з поламаною тоталітаризмом долею, але з незламною людською гідністю, він не скорився. Бекир, навіть очікуючи розстрілу в камері приречених і ще не знаючи, що смертний вирок йому замінять каторгою та позбавленням громадянських прав (щоб не повернувся до Криму?), зовсім не розкаюється. Він до останнього подиху залишається Людиною, яку можна знищити, але не перемогти. Згадуючи фронт і бойових побратимів, Бекир знову подумки повертається до образу свого ката, схожого на змію: «А Гюрза, мабуть, не воював, ховався в тилу і душив невинних людей. Як би я хотів опинитися з ним у рукопашному бою. З яким би задоволенням я всадив у нього штик і розплющив прикладом його зміїну голову». Знову-таки, і тут все символічно: напевно, у багатьох жертв примусового виселення з Криму виникали такі думки… Фінал твору – відкритий. Читач так і не дізнався, хто саме подзвонив у двері до старого: чи то його син, чи хтось інший. Але надія на краще є: це «яскраве світло», яке вдарило в очі немічного старого, коли він таки відчинив свої двері назустріч Майбутньому…

Джерело: https://dovidka.biz.ua/do-ostannoho-podykhu-analiz-tvoru/

Перегляньте відео: http://youtu.be/u1pL4uOi3pc

 

 

15

Урок № 16 від 02.12.2020 (дистанційно)

Тема уроку: Джон Майкл Ґрін. «Провина зірок». Д. Ґрін – американський письменник, автор книжок для підлітків та молоді, відеоблоґер. «Провина зірок» – розповідь про історію кохання невиліковно хворих юнака та дівчини. Образи головних героїв. Ідея цінності життя. Символіка назви твору. Ліризм, іронічність оповіді

Завдання:

1.Перегляньте відео: https://youtu.be/tm4cWqMv6Pw

2.Зробити конспект за поданим відео

3.Прочитати книгу «Провина зірок»

https://dovidka.biz.ua/vynni-zirky-skorocheno-dzhon-grin/ 

“Провина зірок” скорочено Джон Ґрін “Провина зірок” скорочено варто прочитати, щоб підготувати аналіз твору. Зміст “Провина зірок” скорочено читати Розділ 1-3 Розділ 4-6 Розділ 7-9 Розділ 10-13 Розділ 14-20 Розділ 21-25 “Провина зірок” скорочено читати Розділ 1-3 Шістнадцятирічна Хейзел Ланкастер, від імені якої ведеться розповідь, живе в невеликому містечку штату Індіана. У дівчини рак щитовидної залози і метастази в легенях. Дихати Хейзел може тільки з допомогою кисневого балона, а ночами її підключають до великого концентратора кисню. Вона рідко виходить з дому, лежить в ліжку і читає одну і ту ж книгу. Мама дівчини вирішує, що у дочки депресія і наполягає, щоб Хейзел відвідувала щотижня групу підтримки. Група підтримки збирається в підвалі міської єпископальної церкви з хрестоподібним фундаментом. Відвідують її ракові хворі, які сідають в центрі хреста – прямо в серце Ісуса, як любить повторювати керівник групи. Ці збори пригнічують Хейзел. У групі вона спілкується тільки з Айзеком, у якого рідкісна форма хвороби – рак очних яблук. Одного ока він уже позбувся, тепер під загрозою друге. Хейзел продовжує відвідувати групу тільки заради батьків. Гірше, ніж бути підлітком з онкологією, є тільки одне: бути дитиною з онкологією. На одному із зібрань Хейзел знайомиться з сімнадцятирічним Огастусом Уотерсом. Кілька років тому у нього виявили остеосаркому, у  хлопця відрізали ногу, після чого оголосили, що в нього немає ознак раку. Протягом всього заняття цей красивий хлопець не зводить з Хейзел очей, а дівчина думає про своїх щоки і щиколотки, товсті через постійний прийом стероїдів. Гас зізнається групі, що найбільше боїться забуття. На це Хейзел відповідає, що забуття чекає на все людство, тому треба ігнорувати цей страх. Цю думку дівчина вичитала в книзі «Царська недуга», єдиному романі свого улюбленого автора – голландця Пітера ван Хутена. Після зборів Гас запрошує Хейзел до себе додому подивитися фільм з Наталі Портман, на яку, на його думку, схожа дівчина. Хейзел погоджується, але, підійшовши до зупинки бачить, як Гас суне в рот сигарету. Дівчина обурена: вона ледве дихає, а Гас добровільно вбиває свої легені. Хлопець переконує Хейзел, що сигарети він не запалює. Це метафора, ось дивись: ти тримаєш в зубах смертельно небезпечну штуку, але не даєш їй можливості виконати своє смертоносне призначення. По дорозі до будинку Гаса дівчина розповідає свою історію. Рак щитовидки четвертого ступеня у Хейзел виявили в тринадцять років, а в чотирнадцять знайшли метастази в легенях. На ній випробували всі способи лікування і нарешті знайшли ліки, які зупинили ріст метастазів. Препарат залишив Хейзел легені, які ледве справлялися зі своєю функцією, зате, за прогнозами, вони протримаються «невизначений період часу». Дівчина може вести відносно нормальний спосіб життя і відвідувати лекції в місцевому коледжі, де вчиться на першому курсі. Будинок Огастуса виявляється повний біблійних висловів, які батьки Гаса називають «схваленнями». На полицях в його кімнаті Хейзел побачила безліч баскетбольних призів –  спортом Гас займався до операції. Хейзел розповідає Гасу про свою улюблену книгу, і той вирішує її прочитати. На наступний день Хейзел зустрічається зі своєю колишньою однокласницею, намагається спілкуватися з нею, як раніше, але виходить це погано. Очевидно, всі, з ким мені судилося розмовляти решту часу, будуть відчувати себе ніяково і відчувати докори сумління. Напевно, тому у Хейзел так мало друзів. Дівчина каже подрузі, що втомилася і прощається з нею. Вдома дівчина проводить кілька хвилин на самоті, без опіки надто уважної мами. Щодо болю Хейзел не бреше – боляче їй завжди. Розділ 4-6 Увечері дівчина перечитує улюблений роман. Це історія про дівчину з Каліфорнії на ім’я Анна, яка хворіє на рідкісну форму раку. Про це захворювання в романі написано гранично чесно. Діти з онкологією по суті своїй – побічні ефекти безжальної мутації, за рахунок якої життя на Землі таке різноманітне. Далі героїні роману Анні стає гірше, а її матір закохується в голландського торговця тюльпанами, якого дочка вважає пройдисвітом і називає Тюльпановим Голландцем. Мати і Голландець збираються одружитися, а Анна готується до нового курсу лікування, коли роман закінчується на півслові. Хейзел вважає, що Анна померла, але їй цікаво знати, як склалося життя інших героїв роману. Вона написала Пітеру ванн Хутен дюжину листів, але відповіді так і не отримала – переїхавши з США в Нідерланди, він став відлюдником. Хейзел сподівається, що він працює над продовженням роману, але чекати довго не може. Хейзел телефонує Огастус. Він розчарований невизначеним кінцем роману і жадає продовження. Гас кличе Хейзел до себе, щоб підтримати Айзека, якого напередодні операції кинула дівчина. Остаточна думка про роман ван Хутена формується у Гаса тільки через тиждень. Він дзвонить Хейзел і повідомляє, що зумів зв’язатися з письменником по електронній пошті через його помічницю Лідев’ю Влігенхарт. У відповіді на лист ванн Хутен повідомляє, що більше нічого не написав і писати не збирається. У той же день Хейзел посилає письменнику електронного листа з питаннями про майбутнє героїв роману. Айзеку роблять операцію і офіційно оголошують, що у нього немає ознак раку. Тепер Айзек здоровий і сліпий. Хейзел відвідує друга в лікарні – той все ще страждає через зраду своєї дівчини, яка обіцяла залишитися з ним назавжди. Я вірю в справжню любов, розумієш? Люди втрачають очі, хворіють казна-чим, але у кожного повинна бути справжня любов, яка триває мінімум до кінця життя! На наступний день Хейзел отримує лист від ван Хутена. Той заявляє, що не може відповісти на її запитання – вона може перетворити його лист в сіквел роману. Такі речі він обговорює тільки в особистій бесіді, але Голландію залишати не збирається. Письменник запрошує дівчину в гості, знаючи, що у неї рак останньої стадії. На трансатлантичний переліт у Хейзел не вистачить ні здоров’я, ні грошей – всі свої заощадження сім’я Ланкастер витратила на лікування доньки. Фонд «Джіні» дарує дітям з онкологією виконання заповітного бажання, але своє бажання Хейзел давно витратила на поїздку в Дісней-Ленд. У суботу Гас влаштовує для Хейзел пікнік в голландському стилі і повідомляє, що має намір витратити своє бажання на поїздку в Нідерланди. Врахуй, я не збираюся віддавати тобі моє Бажання. Але у мене теж з’явився інтерес зустрітися з Пітером ван Хутеном, а без дівчини, яка познайомила мене з його книгою, зустрічатися з ним немає сенсу. Лікуючий лікар Хейзел дозволяє дівчині летіти в Європу тільки в супроводі дорослого, який знає про особливості її захворювання. На сімейній раді вирішують, що дівчина полетить з мамою. На пікніку Огастут хотів поцілувати Хейзел, але дівчина не була готова до таких відносин. Тепер вона намагається розібратися, чому не хоче поцілунків хлопця, який так їй подобається. В інтернеті вона знаходить інформацію про колишню подружку Гаса, яка померла від раку мозку, і розуміє, що не хоче знову змушувати його страждати. Хейзел відчуває себе гранатою, яка ось-ось вибухне, і хоче «мінімізувати жертви». На жаль, уберегти від горя своїх батьків вона не може. Розділ 7-9 Через кисневу недостатність у Хейзел починаються страшні болі. У лікарні з’ясовується, що легені дівчини повні рідини. На шість днів Хейзел виявляється прикутою до лікарняного ліжка у відділенні інтенсивної терапії. Люди говорять про мужність ракових хворих, і я не заперечую – це мужність. <…> Але не впадайте в оману: у той момент я була б щиро рада померти. Нових метастазів в тілі Хейзел не знаходять. Коли рідину з легень відкачують, дівчині стає легшає. Вона читає лист, власноручно написаний ван Хутеном, і вирішує летіти в Голландію незважаючи на заперечення лікарів. Незабаром приходить лист від Лідевью. Вона повідомляє, що фонд «Джіні» підтвердив їх поїздку. Отримавши згоду доктора Марії, Хейзел в супроводі мами і Огастуса відправляється в Амстердам. Розділ 10-13 По дорозі в аеропорт Хейзел заїжджає за Огастусом і стає мимовільним свідком скандалу: батьки не хочуть пускати Гаса в Амстердам, але той відстоює це право. В аеропорту Хейзел відчуває на собі здивовані і зацікавлені погляди. Іноді це найгірше в долі хворого на рак – фізичні ознаки хвороби відокремлюють тебе від інших. Ми були однозначно і остаточно іншими, і це проявилося з особливою очевидністю. У літаку, коли мама Хейзел засинає, Огастус зізнається дівчині в коханні. У ній піднімається хвиля дивної, болючої радості, але сказати про це Гасу вона не може. Переліт проходить добре. Поселившись в недорогому готелі «Філософ» і поспавши, Хейзел відправляється на романтичну вечерю з Гасом. Вони сидять за відкритим столиком, п’ють шампанське і спостерігають, як насіння в’язів падає у воду каналів. Після вечері з’ясовується, що вона вже оплачена ван Хутеном. Гас розповідає Хейзел про свою дівчину з пухлиною мозку, яка померла майже божевільною. На наступний день Хейзел і Огастус зустрічаються з ван Хутеном. Ця зустріч страшно розчаровує їх: письменник виявляється товстим хамом, який ще й зловживає спиртним. Він відмовляється відповідати на питання, заявляє, що Хейзел залежить від жалю оточуючих, і називає її побічним ефектом еволюції. Ван Хутен шукав найобразливіший спосіб сказати правду, яку я давно знала. Я <…> багато місяців тому знайшла найболючіші способи описати свій стан. Хейзел покидає будинок письменника в сльозах. Її наздоганяє Лідевью і пропонує відвідати будинок жертви нацизму Анни Франк, перетворений в музей. Там Хейзел і Огастус вперше цілуються і зривають оплески туристів. Потім в готелі між ними відбувається перша близькість. На наступний день Гас зізнається Хейзел, що його ремісія скінчилася, метастази у нього скрізь – в печінці, в лівому стегні … Він перервав лікування заради поїздки в Амстердам, його батьки були проти. До Огастуса повертається страх забуття. Розділ 14-20 Повернувшись додому, Огастус починає лікування. Хейзел відвідує його кожен день. Їй боляче спостерігати, як коханий слабшає з кожним днем. Відвідує Гаса і Айзек. Одного разу Гас, розлючений на колишню дівчину Айзека, вирішує їй помститися. Всією компанією вони їдуть до будинку дівчини і закидають її машину сирими яйцями. Через деякий час Гас потрапляє в реанімацію, після чого може пересуватися тільки на інвалідному візку. Настає остання стадія хвороби. Страшенно важко зберігати гідність, коли сонце, що сходить занадто яскраве в твоїх згасаючих очах. Гас мріяв, щоб світ дізнався про нього, а його некролог надрукували всі великі газети країни. Але тепер він помирає в безвісності, і попереду тільки тьма. Одного разу вночі Огастус зумів сам вибратися з будинку і дістатися до автозаправки, щоб купити собі пачку сигарет. Він хотів довести собі, що хоча б це може зробити сам. Повернутися самому додому у нього не виходить, він дзвонить Хейзел, та приїжджає і викликає швидку допомогу. Гас повертається з лікарні «позбавлений ілюзій остаточно і беззастережно». Тепер він повністю залежить від знеболюючого. Це були дні піжам і почухування відростаючої щетини, невиразних прохань і розсипання в нескінченних подяках за все, що інші робили за нього. У кожної людини, яка помирає від раку, буває свій Останній хороший день, коли хвороба на кілька годин відпускає свою жертву. Свій день Гас проводить разом з Хейзел і Айзеком «в серці Ісуса». Він просить друзів написати для нього некрологи, а потім прочитати їх йому. Розділ 21-25 Гас вмирає через вісім днів після свого Останнього хорошого дня. В останні дні побачення Хейзел і Огастуса сильно скоротилися, але це не зменшило страждань дівчини. Втратити людину, з якою тебе пов’язують спогади, все одно, що втратити пам’ять. На панахиді та похоронах присутній Пітер ван Хутен, який прочитав про смерть Огастуса на його сторінці в соцмережі. Після похорону, який Хейзел переносить насилу, письменник намагається покликати дівчину на розмову. Він повідомляє, що перед смертю Гас писав йому і обіцяв пробачити його хамську поведінку, якщо він розповість Хейзел про подальші долі персонажів роману. Дівчина не хоче слухати ван Хутена і проганяє його. На наступний день Хейзел відвідує Айзека, і дізнається від нього, що Гас писав для неї щось на зразок сиквела до її улюбленої книги. Хейзел сідає в машину, щоб їхати додому до Огастуса, і виявляє на задньому сидінні не зовсім тверезого ван Хутена. Він намагається вибачитися перед Хейзел, і в цей момент дівчина розуміє, що в родині письменника теж хтось помер від раку. Ван Хутен зізнається, що його дочка померла від лейкемії і стала прототипом головної героїні роману. Його приголомшила поява Хейзел, бо вона була одягнена як Анна. Дівчині шкода письменника. Вона радить йому відправитися додому і написати ще один роман, а потім залишає його на узбіччі дороги. У кімнаті Гаса дівчина нічого не знаходить. Через три дні батько Огастуса повідомляє їй, що знайшов записну книжку Гаса з вирваними листами. Хейзел вирішує, що сторінки заховані в «серце Ісуса», але там теж нічого немає. Батьки оточують Хейзел постійною увагою. Дівчина боїться, що вони настільки зосередилися на ній, що після її смерті не зможуть жити далі. Вона говорить про це з матір’ю, і та зізнається, що вже рік навчається в університеті на соціального працівника. Вона не хотіла, щоб Хейзел знала про це і думала, ніби мати заздалегідь планує, як жити після смерті дочки. Батьки клянуться Хейзел, що не розлучаться після її смерті. Подружка наводить Хейзел на думку, що Гас писав не для неї і встиг відіслати свої записи. Дівчина пише Лідевью, та знаходить записи Гаса у ван Хутена і пересилає їх Хейзел. Записки виявляються не сиквелом, а листом. Гас просить ван Хутена написати роман за його ескізами. Він пояснює, письменнику, що, як і більшість людей, хоче залишити слід в історії. Але такі сліди часто схожі на шрами. Хейзел ж інша. Хейзел знає істину: у нас стільки ж можливості нашкодити Всесвіту, як і допомогти йому, причому малоймовірно, щоб нам вдалося перше чи друге. Справжні герої не діють, а спостерігають, і Хейзел саме така. Гас пише про свою любов до Хейзел, і вважає це почуття тим самим слідом, який хотів залишити після себе. Він сподівається, що і Хейзел задоволена своїм вибором, і дівчина підтверджує: «Правильно сподіваєшся, Огастус. Так і є”.

Домашнє завдання:

1. Підготуватися до контрольної роботи

2.Переглянути кінострічку «Провина зірок»

 

16

Урок № 17 від 03.12.2020 ( дистанційно)

Тема уроку: Тематична контрольна робота

Завдання:

Написати есе на тему: « Лист – подяка письменнику, твір, якого найбільше сподобався»

ЛИСТ-ПОДЯКА

Лист-подяка — різновид ділової документації, який призначається компанії або окремій особі з метою висловити вдячність з якогось приводу (за якісно виконані роботи, за надання послуги, за виховання і навчання, від пацієнта лікарю за надану допомогу та інше). У більшості випадків лист-подяка пишеться співробітникам установ, компаньйонам, співзасновникам, учням та їх батькам, спонсорам, вченим, спортсменам, героям і т.д.

Подяки пишуть з різних приводів. Успішне виконання чи реалізація будь-якої роботи — вже привід для подяки. Не забороняється писати лист за власною ініціативою з метою зміцнення особистих і ділових зв’язків. Чим більш непередбачуваним буде момент отримання такого листа, тим приємніше буде адресату.

В діловому листуванні лист-подяка може бути відповіддю на запрошення, повідомлення, привітання та інші отримані листи. В установах та організаціях подяка може бути оформлена на фірмовому бланку з підписом і печаткою. Це офіційний документ, який має схожість з дипломом, почесною грамотою, посвідченням, і може виступати в якості нагороди.

Офіційні листи подяки виглядають досить ефектно, їх вивішують на почесне місце в установах, тим самим показуючи клієнтам свою важливість і значимість. Чим авторитетніший підпис адресанта листа, тим більший ефект він справляє.

Немає ніяких жорстких вимог щодо оформлення та структури листа-подяки. Його можна складати в будь-якій зручній формі, дотримуючись прийнятої в офіційному листуванні послідовності і логікі.

Хороший тон — написання подяки від руки. Цим Ви демонструєте, що завжди знайдете час сказати: «Дякую» тим, хто цього дійсно заслуговує. Якщо ж Ви вкрай зайняті, то завізуйте лист власноручним підписом — одержувача завжди підкуповує приділена йому увага.

Якщо подяка адресована конкретній людині, вживайте звернення «Шановна (ий) …!», Це підкреслить шанобливість до одержувача. Утримуйтеся від вітань типу «ПанПані» або «Дорогий».

Якщо ж подяка висловлюється колективу свого підприємства, то використовуйте вітання «Шановні колеги!», «Шановні співробітники комерційного відділу!». Якщо одержувач — компанія-співзасновник, інвестор, шефське підприємство, діловий партнер, то спочатку звертаються до керівника організації, потім згадується її назва і співробітники.

Обов’язково відзначте, за що саме дякуєте, ухиляючись розмитих формулювань типу «за все, що було зроблено для нас». Будьте конкретними, зробіть акцент на конкретних деталях. Саме цей прийом зробить подяку особливою та значущою. Адресат відчує непідробну повагу, важливість свого індивідуального вкладу в загальну справу.

Не використовуйте відверті лестощі, виключіть з тексту фрази «немає йому рівних», «незрівнянний», «кращий з кращих».

Напишіть адресату кілька теплих фраз з побажаннями на майбутнє. Побажайте йому прогресу та розвитку (проривних ідей, креативних поглядів, досягнення поставленої мети). На закінчення можете висловити надію на новий виток в спільній співпраці.

Важливо! При складанні листа-подяки не вдавайтеся до фамільярності, не наводьте числової статистики, минулі промахи і, звичайно ж, не допускайте орфографічних і пунктуаційних помилок.

17
Зарубіжна література by Oksana - Ourboox.com
This free e-book was created with
Ourboox.com

Create your own amazing e-book!
It's simple and free.

Start now

Ad Remove Ads [X]