Пам’ятаємо, не пробачимо!

        Повномасштабне військове вторгнення росії та інтенсивні бойові дії, що тривають в Україні з 24 лютого 2022 року, завдали потужного удару по всіх ланках економічної, соціальної, гуманітарної системах української держави. Стало фактором глобальних геополітичних потрясінь і соціальних викликів. Війна вже трагічно та надовго змінила життя та долі мільйонів людей в Україні. Багато тисяч громадян загинули в бою, від російських обстрілів та насильства, сотні тисяч сімей втратили свої домівки, мільйони українців стали внутрішніми переселенцями або біженцями, які виїхали за межі України. Це – новий трагічний досвід та водночас нова актуальна реальність для українського суспільства.

         Досліджуючи тему переселенців автором встановлено, що повномасштабне вторгнення російської федерації в Україну спричинило гуманітарну кризу, наслідком якої є життя українців на межі фізичного і духовного виживання, неприпустимий ступінь страждань мільйонів людей, загибель десятків тисяч цивільного населення та масову міграцію громадян.

       Інтерв’ю з  внутрішньо переміщеними громадянами України демонструють докази гуманітарної кризи в умовах війни які пов’язані зі створенням небезпечних умов для здоров’я і життя громадян; втратою засобів існування мешканців окупованих територій; порушенням прав людини; обмеженням медичних, освітніх, соціальних послуг; проявами насильства окупантів; знищенням української культурної спадщини та масовим переміщенням населення.

        Тож до вашої уваги інтерв’ю з внутрішньо переміщеними громадянами Запорізького краю, свідками неоголошеної війни, які пережили окупацію, та попри все – сьогодні вільні, щасливі, сповнені надії на перемогу України.

Логвиненко Наталія Миколаївна

1975 року народження,

мешканка м. Запоріжжя

Транскрибоване інтерв’ю

П.: Розкажіть про себе

В.: Я, Логвиненко Наталія Миколаївна, одружена, маю двох доньок, працювала в місцевій школі вчителем української мови та літератури. До війни проживала разом з родиною, у власному будинку в с. Таврія Роздольської сільської ради Василівського району Запорізької області.

П.: Якими були для Вас, вашої родини перші дні вторгнення російських військ на територію України?

В.: Про початок війни дізналася з SMS 24 лютого о 7.00, яку отримала від адміністрації школи. Було розпорядження працювати далі в дистанційному режимі. Але обстановка ускладнювалася тим, що звідусіль надходили тривожні новини про швидке пересування російських військ до наших територій. І вже 25 лютого стало відомо, що російські танки з’явилися у Токмаці. До нас переїхали батьки, вирішили триматися разом. Зв’язок з іншими рідними та знайомими тримали телефоном або через інтернет. Чули навколо села вибухи, вночі заграви. На четвертий день зникло світло, інтернет. З 2 березня селом почали рухатися колони ворожих військ. Їх було дуже багато. А 5 березня в нашу школу вселилися російські окупанти. На дорогах з’явилися блокпости і вільно пересуватися вже не міг ніхто. Щоб доїхати до міста Токмак, доводилося минати 3 блокпости. Вперше у місто ми вибралися десь аж у травні.

П.: Які відчуття пережили в перші дні війни? Як війна торкнулась вашої родини?

В.: Початок війни для мене був катастрофою, в яку важко було повірити. Спочатку паніка: що робити, як бути? Нерозуміння, що нас чекає. У нас дитина 12 років, батьки. Всі налякані. Підтримували один одного в колі сім’ї, сусіди. Коли не було світла, нас рятував генератор. Заряджали телефони усім, хто просив. Їжу готували на газу, ділилися продуктами, пекли  хліб. Та новини, які чули, наводили жах на нас, бо розуміли, що захоплено швидко багато територій.  Деякі жінки згуртувалися, попросили мене написати звернення до матерів російських та білоруських солдатів. Попри переживання, звернення було написано, жінки намалювали плакати. Ми всі зібралися 3 березня біля школи, нас було майже 30 жінок. І ми записали відеозвернення до матерів руських, дуже сподіваючись, що це хоч якось вплине на них. Чули, що таких звернень багато.  Жителі Енергодару, Василівки, Дніпрорудного, Токмака, навіть сусідньої Новогорівки, ставали перед колонами військової техніки, намагалися окупантам пояснити, що не треба їх звільняти. Зупиняли голими руками танки й бетеери, ставали перед ними на коліна. І ми вірили і сподівалися, що наше відео звернення покаже нашу позицію, позицію маленького села на Запоріжжі. Дуже сподівалися на їхню людяність…. Відео поширили, і подальшу долю його ми не знаємо.

Найбільше переживань було за дітей. Старша донька із сім’єю проживала у смт Веселе, і зв’язку не було майже два тижні. Нашими дорогами стали їздити танки, військові машини, на вулицях скрізь натикалися на окупантів. Тому намагалися нікуди не ходити. Дитину взагалі з двору не випускали. Найтяжчий для мене був момент, коли біля села всю ніч стояла ворожа колона (близько 100 військових машин з озброєнням і солдатами), і ми не розуміли, що від окупантів чекати. 8 квітня виїхала донька з сім’єю з окупації і забрали нашу меншу доньку. Ми залишилися з батьками, сподівалися, що ось скоро наші війська вигонять чужинців.  З квітня в селі стало більш-менш спокійно, ми займалися по господарству.

П.: Розкажіть про безчинства окупантів, якщо вам доводилось бути свідком.

В.: Свавілля окупантів почалося відразу. Вони поводили себе у нашому селі, як вдома. Ми боялися ходити вулицями, а вони роз’їжджали по дорогах танками і бетеерами то в магазин, то до своїх прихильників. Поступово почали заселяти будинки тих, хто вже встиг виїхати. У школі зробили повний обшук. Знаю, що окупанти «хазяйнували»  у школі, сільраді: користувалися усім майном, оргтехнікою, меблями. Що їм було до вподоби, те забирали собі, багато що знищували (книги, плакати, українську символіку, документи). Ходили по дворах і випрошували продукти харчування. В магазині скуплялися завжди перші, і ніколи не звертали увагу на чергу з жителів. Мешканці купували продукти, які привозили у двір до людей.

Двічі у нашому обійсті були обшуки, оглядали все. Я в контакт взагалі не вступала, просто мовчала, бо мене переповнювали негативні емоції. Зв’язок з рідними був поганий. Ми групками ходили по селу в пошуках сигналу, і так зрідка могли додзвонитись. У травні в селі зник газ. Його й дотепер нема.

П.: Скільки часу ви перебували на окупованій території?

В.: На окупованій території я пробула з 24 лютого до 29 серпня 2022 року.

П.: Що спонукало вас виїхати з окупованої території, залишити рідний дім?

В.: У серпні я виїхала до м. Запоріжжя. Розуміла, що треба піклуватися про меншу 12-річну дочку. Їй треба навчатися, а мені працювати, підтримувати її та сім’ю старшої доньки.

П.: Прийняття рішення про виїзд було для Вас, вашої родини легким, чи далося тяжко? Які фактори були найбільш вагомими?

В.: Рішення про виїзд далося важко. Нелегко залишати рідний дім, батьків, чоловіка. Вирішили, що чоловік залишиться і буде піклуватися про батьків, а я про дітей. Вирішальним фактором для виїзду були діти, їхнє життя, здоров’я, безпека.

П.: Якою була для вас дорога з окупованої території до Запоріжжя? Чи були стресові ситуації, пов’язані з ризиком для життя, при проходженні блокпостів російських військ?

В.: Про дорогу життя через Василівку я тільки чула з розповідей людей. І ці історії були моторошні. Перевіряли все: документи, машини, повні сумки, всі гаджети.  Щоб проїхати, треба було чекати в черзі не один день. Інколи люди стояли в черзі тижнями. Дехто з людей не витримував, поверталися. Дехто у цій черзі помирав…. Декілька разів нам  з чоловіком вдалося передати  в м. Запоріжжя дітям необхідні речі через перевізників, коли ситуація більш-менш стабілізувалася. Виїжджати мені одній було дуже страшно.  Бо в мене не було ні з ким домовленостей.  Планували у черзі біля Василівки знайти вільне місце в машині, заплатити і доїхати до Запоріжжя. Чоловік привіз у Василівку в чергу машин до першого блокпоста біля автомобільної заправки, знайшов перевізника. Їх було двоє – чоловік і дружина, теж їхали вперше. Через десять хвилин колона рушила і я через чотири години була в Запоріжжі. Поїздка була – шок. Я навіть не встигла все це сприйняти. Бо думала, що в черзі буду  днів 3-4.

Їхала з незнайомими людьми. Страх дороги не дав навіть імені їхнього спитати. Ми були, як на голках. Мовчали. Кожен переживав  в середині себе. Минули три блокпости з обшуками, а далі  – обстрілювана територія біля Кам’янського. Та в цей день, я так думаю, Бог допомагав нам. Обшуки були поверхові, під обстріл ми не попали. Чули, що колону, яка їхала під вечір в цей день, обстріляли.

П.: Як вас зустріли на українській землі в с. Кам’янське, в м. Запоріжжі?

В.: Як тільки доїхали до наших у Кам’янському, то видихнули, і полилися сльози. Ми махали  і дякували нашим воїнам. Я не дуже могла опанувати себе. Мовчала. Але дихалося вільно, страх потихеньку відходив.  У Запоріжжі біля «Епіцентру» нас зареєстрували. Я попрощалася із своїми супутниками  і  поїхала до доньки. Спочатку не могла оговтатися, надто швидко  і різко змінилася обстановка навколо мене. Сльози радості від зустрічі з дітьми. Я два дні приходила в себе.

П.: Які наслідки війни вважаєте катастрофічними?

В.: Найбільш вагомі втрати – людські. Все інше можна відбудувати.  Багато хто віддає життя на полях боїв, когось смерть забирає у власних домівках під час обстрілів міст і сіл. Це катастрофа, що гинуть невинні люди, особливо діти.

П.: Про що болить найбільше на даний час? Які проблеми турбують? Чи адаптувалися ви до нових умов життя в м. Запоріжжі?

В.: Найбільше переживань за батьків та чоловіка, які в окупації. Переживаю і за тітку, яка все ще живе в Оріхові. З іншими проблемами намагаюся справлятися сама. Житло, робота є.  До нових умов життя призвичаїлася, але чекаю повернення додому.  Болить за всю Україну, за її людей.

П.: Як змінила війна, ваше ставлення до людей, речей, цінностей?

В.: Війна дійсно показала, «хто є хто». З мого кола знайомих, на щастя, не багато пішли на співпрацю з окупантами. Є односельчани, які пішли на співпрацю з росіянами.  Хто був ніким, то став «великим начальником». Стало зрозуміло, що для деяких гроші та посади важливіші за все. Але були й такі односельці, що при Україні «нахапали» багато, та й перекинулися «хапати» у нових «хазяїв». Вони зрадники рідної землі. І мені не хотілося б з ними жити в рідному селі.

Для мене завжди була і є найбільша цінність – життя моїх дітей, рідних, близьких.

П.: Вірите в Перемогу України?

В.: Я дуже вірю в нашу перемогу. Енергію черпаю від спілкування з рідними та близькими людьми, від хоч найменших перемог на фронті. Сама тримаюся, батьків і чоловіка підбадьорюю.

П.: Чи плануєте повернутися додому після деокупації?

В.: Звісно, планую повернутися додому. І буду робити все для того, щоб наша Таврія стала ще кращою, ніж була.

П.: Дякую за щирі відповіді! Хай вам щастить!

Родіна Ірина Володимирівна

1969 року народження,

внутрішньо переміщена особа,

мешканка м. Запоріжжя

Транскрибоване інтерв’ю

П.: Розкажіть про себе

В.: Я, Родіна Ірина Володимирівна, мешканка с.Таврія Роздольської сільської ради Василівського району Запорізької області. Одружена, маю двох повнолітніх синів. Працювала в місцевій школі вчителем початкових класів. На даний час є внутрішньо переміщеною особою.

П.: Поділіться, будь ласка, спогадами про перші дні повномасштабного вторгнення російських військ на територію України.

В.: Спогади… Вони бувають приємними та радісними, бурхливими та часом сором’язливими. Сьогодні хочу поділитися з іншими – пекучими, болючими, гнітючими та депресивними… Саме такими вони є при згадуванні того пекельного часу початку війни та періоду перебування на окупованій території. Постійні страх та паніка вганяють людину в депресивний, а часто і зомбований стан.  Кажуть, що ніби легше стає, коли комусь розповіси про свою тривогу та біль. Але де там. Мабуть, цей вислів тут не доречний.

Початком всього кошмару для мене був вранішній дзвінок від мами одного з моїх учнів, яка в тривозі поцікавилася: чи відпускати сьогодні сина до школи? Ще спросоння я і не розуміла в чому справа. Вискочивши у двір, почула віддалені вибухи та наростаючий незрозумілий гул.  Запекло в грудях – війна! Підтвердженням тому стали повідомлення в ЗМІ.  Паніка, страх – ось що рухає людиною в такому стані. Зв’язалася швидко з усіма своїми батьками і сповістила про те, що шкільний автобус збирати діток не буде до вияснення обставин. Попросила зберігати спокій та берегти себе. Сама чимдуж помчала в школу щоб забрати з класу підручники, зошити, деяку документацію  та апаратуру. Не знаю: яка сила мною керувала, але я, ще не зовсім усвідомлюючи ситуації, робила це з думкою «Ні! Не може бути! Це сон! Страшний сон, від якого я не можу прокинутися!» Але ж ні. Вибухи все ближчали, гучнішали… Страх. Сльози.

П.: Як відбувалася окупація вашого села?

В.: Через декілька днів селом почали рухатися величезні колони ворожої техніки. Вони повзли і вдень, і вночі. Повзли звідусіль… Окупанти зайняли нашу рідну школу, понастягували туди свого «маркованого металобрухту». Почуваючи себе господарями, вони почали виносити і спалювати все, що їх не влаштовувало: підручники, портрети українських письменників, прапор, українські костюми і ще багато чого. Тоді вони влаштували величезне вогнище поблизу спортивного майданчика, реготали із заподіяного, напевне святкували – горлопенили свої пісні. А через декілька днів до школи прибули криті машини, куди грузилися шкільні меблі та техніка. Болісно було за всім цим підглядати. Так, саме підглядати, бо житло моє знаходиться поруч і тому їхні злодіяння частково я мала змогу бачити. З очей сльози вже  не текли – всі, здавалося, були виплакані, а от серце – потопало в гіркій зливі.

Неподалеку від нас, на центральній автомагістралі, рашисти почали облаштовувати блокпост. От тоді і почали шастати вони по дворах в пошуках робочого інвентаря та техніки. Вони в нетверезому стані заходили в двір та присадибні споруди в будь-який час. Без дозволу нишпорили скрізь і, пересмикуючи затвором автомата, «пояснювали», що це їм треба і забирали. Таким ось чином у обох моїх сусідів були відібрані автівки, а коло нашої вже крутилися та заглядали – напевне вона повинна була б стати наступною. Не можна ніякими словами виразити той стан душі, коли відбувається таке от свавілля і ти – безпомічний, беззахисний, розчавлений, але не зламний. Ми разом із своїми сусідами трималися разом і підтримували один одного як могли та чим могли.

Ми хоч і намагалися як можна менше виходити за межі двору, щоб рідше потрапляти потворам на очі, все ж знаходили спосіб для короткочасної своєї зустрічі. Але так було недовго, бо нас запідозрили у «зговорі». Після цього в нас неодноразово забирали телефони для перевірки та паспорти, проводилися обшуки житла. Нас із чоловіком примусили витягнути все сіно із сінника, бо вони були впевнені, що ми переховуємо диверсантів. Подібні ворожі «відвідини» здійснювалися періодично, але все частіше і частіше.

П.: Чи були ви свідком безчинств російських військових

В.: З болем згадую той випадок, коли в один із ранків провела чоловіка до воріт – на роботу їхав. Не встигла я в двір зайти, як завалила «компашка» орків і один з них почав глузувати, потім погрожувати зброєю, знаючи, що я залишилась вдома сама. Якась невидима сила, (а може то був Ангел-охоронець?) мене виштовхнула з дворуі я чимдуж помчала в лісосмугу. Дочекалась вечора, побачила чоловіка, що з роботи повертався і прийшла городом додому. Після такого стресу я декілька днів нічого не могла їсти і мовчала – з переляку мову відняло. Тоді чоловік заради мене покинув роботу, щоб я відчувала себе в безпеці. Хоча я розуміла, що таких нелюдів  ніхто і нічого не зупинить.

П.: Чи з’являлися думки про виїзд з окупації?

В.: Так! Після кожної подібної стресової ситуації ми все більше схилялися до того, що треба виїздити. Але часті та не зовсім далекі вибухи додавали сил та вселяли надію: ось вони, зовсім близенько! Наші рідненькі! Вони йдуть нас визволяти! Вони нас не залишать в біді. Дочекаємося перемоги в своєму рідному дворі! Але не так все ставалося, як мріялося щосекундно. Ставало все гірше, гірше… Окупанти встановлювали свої порядки та закони. Примушували до співпраці – викладати в школі за «рашистською» програмою.

П.: Чи змінилося ваше ставлення до людей на фоні трагічних подій?

В.: Через призму війни, як би жорстоко це не звучало, стало видно: хто тебе оточував. Як нестерпно боляче усвідомлювати і приймати той факт, що добре знайомі тобі люди, а навіть з рідного оточення – зрадники! Саме з їхньої подачі я ввійшла до групи «матєрі прєдатєлєй» через те, що мій старший син був учасником АТО.

П.: Що вплинуло на прийняття рішення про виїзд до Запоріжжя? Чи легко далося це рішення?

В.: Ситуація все загострювалася. З кожним днем ставало все небезпечніше там знаходитися. Останньою краплею став примусово «проведений референдум» та бажання чеченців поселитися в нашому будинку. От тоді ми прийняли остаточне рішення – кидаємо рідну домівку і їдемо. Таким чином ми витримали тиск окупантів сім місяців і 25 вересня 2022 року вранці рушили в дорогу. З собою взяли саме необхідне з речей. А як же важко було визначити: що ж саме необхідне? Як залишити всі інші свої пожитки, які придбані з важкої праці?! Хіба ж це не «необхідне» чи «зайве»?!

Зробила світлини напам’ять свого рідненького двору, вранці відкрила все господарство, попрощалася з будинком  і – в путь. Від’їжджаючи від двору – поглянула востаннє на вікна, і чи то я плакала, чи то мені здалося, що будинок плакав – всі вікна в ньому запотіли… От і не вір після цього в те, що будинок душу теж має.

П.: Якою була дорога на територію підконтрольну Україні?

В.: На кожному з шести блокпостів доводилося викручуватися, вигадавши історію з обов’язковим поверненням. Перевіряючи ретельно наші речі та машину, постові «самовгощалися» харчами, які тільки могли побачить в багажнику автівки.

Дібратися до міста Запоріжжя вдалося о 22 годині. Цей день був самим найдовшим днем у моєму житті. Найдовшим і в той же час – найщасливішим. Почуття свободи та радості переповнювали наші душі, побачивши в Кам’янському  блокпост з УКРАЇНСЬКИМ прапором! Нарешті! Видихнули з полегшенням. Не втримала своїх емоцій – вискочила з машини зі сльозами, обіймала наших хлопців, дякувала і кожному поцілувала руки…

В зазначеному місці на нас чекали мої діти. Зустріч була емоційною, а ніч –  безсонною.

П.: Розкажіть, будь ласка, чи адаптувалися Ви до нових умов життя?

В.: Про те, як приходила до тями: медикаментозно та психологічно, про безсонні ночі, як боялася людей – описувати не буду. Я просто хотіла і хочу жити далі у вільній та незалежній своїй країні. І тому рідні мої докладали всіх зусиль, щоб полегшити мій стан. Через певний час я змогла приступити до своєї улюбленої роботи. Хоч викладання велося  дистанційно, але зв’язок зі своїми школярами та колегами мене остаточно привів до тями і переосмислення життєвих пріоритетів.

Зараз ми проживаємо всі разом в орендованій квартирі. Життя частково налагодилося, але відчуття страху під час почутих періодично вибухів, думки про перемогу, свій дім ніколи не покидають мене. Розумію, що в кожної тимчасово переміщеної особи є свої болісні історії і вони багато в чому схожі, але переніс кожен їх по-своєму. Тож своєю розповіддю я не намагалася викликати почуття жалю до себе, а хотіла засвідчити злодіяння окупантів. Мене зрозуміє той, хто з цим зіткнувся і просто прочитають  інші. Це – крик душі.

П.: Чи є віра в перемогу України?

В.: Вірю! Свято вірю, що переможуть ЗБРОЙНІ СИЛИ УКРАЇНИ! Бо наші хлопці – вмотивовані, сильні  та відважні воїни! Справа часу. Ми обов’язково повернемося в звільнений рідний край.

П.: Щиро вдячна за відверту розповідь!

Бажаю щоб у житті Вашої родини і у Вас особисто, все добре склалося у майбутньому.

Вітер Олексій Олександрович

2001 року народження,

внутрішньо переміщена особа,

мешканець м. Запоріжжя

Повне відео-інтерв’ю за покликанням:

https://drive.google.com/file/d/1oh3nDYk2FQu7qKKaGE2iQ1YokStwN5Ia/view?usp=drive_link

Транскрибоване інтерв’ю

П.: Розкажіть про себе

В.: Мене звати Вітер Олексій Олександрович, мені 22 роки, до війни проживав в селі Чистопілля Токмацького району (колишнього).

До війни я навчався в Запорізькому національному університеті на кафедрі біології. На даний час я продовжую своє навчання,  не дивлячись нінаякі труднощі.

П.: Якими були для вас перші дні вторгнення російських військ на територію України?

В.: В перший день війни я був дуже сильно стурбований, я не знав, що мені робити, тому я поїхав до себе додому, де й потрапив в окупацію.

П.: Як війна торкнулася вашої родини?

В.: Перші дні війни були ми не знали… ми були стурбовані. Ми не знали, що нам робити. Роботи не було. Вона вся була закрита, тому ми для своєї безпеки були вимушені залишатися вдома і не покидати своєї оселі.

П.: Скільки часу ви перебували на окупованій території?

В.: Загалом на окупованій території мені довелося пробути три місяці.

П.: Що спонукало виїхати з окупованої території, залишити рідний дім?

В.: Рішення про те, що ми будемо виїжджати з окупованої території, давалось нам дуже тяжко. Більша частина сім’ї не хотіла покидати своєї рідної домівки, але ми розуміли, що знаходитись вдома вже не є безпечно. Тому, також у нас був страх за проїзд російських блокпостів, який дався нам тяжко, але все ж таки зваживши всі за і проти, ми вирішили виїжджати з окупованої території.

П.: Чи складно було прийняти рішення про виїзд з окупованої території?

В.: До того, щоб виїхати з окупації, мене спонукав страх за безпеку своїх близьких та нездатність їх захистити.

П.: Розкажіть, яким для вас був шлях до Запоріжжя? Чи були труднощі?

В.: Виїзд окупованої території дався нам доволі тяжко. Цілий день провели в дорозі. На більшості блокпостів нас затримували, ретельно перевіряли наші особисті речі. Під час виїзду з окупації в мене були відібрані більшість речей. Але не дивлячись нінащо, нам вдалося виїхати цілими та неушкодженими.

П.: Як вас зустріли на підконтрольній території України?

В.: Коли ми приїхали до села Кам’янське, ми потрапили під артобстріл російської федерації, тому нам довелось дуже швидко покинути цю територію.

П.: Які спогади не дають спокою і сьогодні?

В.: Найбільше зараз я сумую за рідним будинком. Це для мене є важким питанням, тому що там залишилось майже все дитинство і я не можу повернутись туди із-за агресії російської федерації.

П.: Чи адаптувалися ви до нових умов життя в місті Запоріжжя?

В.: В Запоріжжі зміг знайти роботу. Продовжую своє навчання. У мене є своє житло, тому я зміг адаптуватись до нових умов.

Після деокупації свого селища, я хочу поїхати туди, подивитися на стан свого будинку. Також я сподіваюсь, що там хоч щось залишиться. На даний час я не маю звісточок із свого селища. Що там відбувається, я не знаю.

П.: Чи вірите в перемогу України?

В.: Я вірю в нашу перемогу! Ми обов’язково переможемо! Віримо в наше ЗСУ! Натхнення мені дає моя родина, яка також вірить і допомагає Збройним силам. Все відбудуємо! Слава Україні!

П.: Дякую за щирі відповіді. Хай Вам щастить!

Ліра Олена Олексіївна

1972 року народження

внутрішньо переміщена особа,

мешканка м. Запоріжжя

Повне відео-інтерв’ю за покликанням:

https://drive.google.com/file/d/19YfHCcielyT9SvqvDdj2jB6l9iK6uw1o/view?usp=drive_link

Транскрибоване інтерв’ю

П.: Розкажіть, будь ласка, про себе

В.: Я Ліра Олена Олексіївна, учителька української мови та літератури, заступник директора з навчально-виховної роботи Новогорівського закладу освіти. У лютому 2022 року проживала в селі Новогорівка Василівського району.

П.: Поділіться спогадами: якими були для Вас перші дні вторгнення російських військ на територію України?

В.: Як і для більшості українців 24 лютого, про те, що почалася війна, дізналася з телебачення саме з новин. І це для мене, як і для всіх українців, була страшна новина. Але це був робочий день. Ми з колегами зібралися в закладі і прийняли рішення, що переводимо навчання в онлайн режим. Сподівалися, що це все швидко закінчиться, і ми повернемось до нормального життя. Перші дні, разом з Лисенко Юлією Вікторівною, директоркою нашого закладу, ми організували онлайн навчання.

П.: Які відчуття у Вас викликали події пов’язані з російською агресією?

В.: Відчуття були різні. Найперше, це тривога за рідних. За моїх дітей та онуків. Старша донька зять і двоє онуків проживали у Василівці. І вже з перших днів Василівку було обстріляно. І вони, більше часу проводили в укритті. Менший мій син, на той час, уже офіцер Збройних Сил України, знаходився в місті Охтирка, яке недалеко від кордону з росією. І це місто з перших годин війни було обстріляно. І для мене, дуже важливо було зберігати зв’язок з моїми дітьми.

Дуже переживала за чоловіка. Я розуміла, що він, як і більшість українців, стане на захист України. Тому що як учасник АТО, ООС, він не міг просто сидіти і спостерігати, що відбувається в Україні. Мої почуття? Я була дуже розгубленою. І завдяки тому, що чоловік мене заспокоював, тому що у нас була справа, нам потрібно було і організовувати, і заспокоювати, і дітей, і батьків, і колег. Можливо, я ще трохи трималася. Але страшне розпочалося за кілька днів, коли, через наше село почали рухатися колони військової техніки. Це була зовсім нова техніка «камази», «урали» різна військова техніка. І колони це були надзвичайно великими. Повз наш двір, пройшла колона більше як двісті п’ятдесят машин. Ми в той час мали зв’язок із знайомою з Василівки, яка передавала інформацію в потрібні інстанції. І ми зв’язались телефоном, рахували цю техніку і передавали. Найстрашніше що коли колона йшла селом, то на ніч вони зупинялися посеред села між будинками, тобто захищалися мирними жителями. Дуже переживала за маму. І єдине, що мене заспокоювало те, що біля мами була, весь час, моя рідна сестра. Я знала що, у будь-якому випадку, вона допоможе.

П.: Олено Олексіївно, розкажіть, будь ласка, як відбувалась окупація Вашого села?

В.: Наше село військові прийшли не одразу. Вони тільки пересувалися технікою. І деякий час не поселялися в нашому селі, але це нещастя, нас не оминуло. І  звичайно, вони знаходили місця, де б вони могли розташуватися, я не знаю,  великою кількістю людей. І звичайно, що таким місцем, виявилася школа. Вони поселялися, деякий час там проживали, а потім виїздили. І ось після першого такого їхнього проживання в нашій школі, ми разом з колегами і допоміжним персоналом, прийшли, щоб… це весняні дні, коли все росте і от… п’ятдесят років школі – це завжди осередок культури чистоти, і ми не могли залишити це місце таким занедбаним. Ми не збиралися йти в школу прибирати, але коли ми зайшли і побачили, що там залишилося після окупантів, то колеги не стримували сльози. Прийняли рішення, що ми все ж таки повинні прибрати. Ми сподівалися, що вони більше до нас не повернуться. Але перше, що ми побачили – це та понівечена техніка розбита, розбиті меблі, розкидані книжки у бібліотеці, вирвані дошки, це недопалки від цигарок, це якісь особисті речі. Це страшний гармидер і сморід. І, звичайно, для нас це було дуже страшно. Звичайно ми, що змогли винести, намагалися врятувати. На жаль, це був не останній візит цих окупантів у нашу школу. І вони ще неодноразово приїздили і жили в нашій школі.

П.: Чи торкнулася війна Вашої родини?

В.: Для мене дуже страшно було коли перший… з 25 на 26 лютого, чоловік був на чергуванні і не було його вдома вночі, а недалеко від нашого села є така Широківська балка, і вперше пролунав такий потужний вистріл якоїсь гармати. То вночі я прокинулася від того, що уві сні, десь із середини од мене, голосом моєї мами, кричали: «Лєєночкааа!». Я прокинулася і буквально через кілька секунд, пролунав у цей вибух. Я страшно злякалася, я не розуміла де воно, куди воно влучить. І звичайно перше, що я одяглась і пішла в кімнату до батька. Розбудила, він одягнувся і ми сиділи в тій кімнаті. І коли чоловік мені розказав, що треба робити, де ховатися, там правило 2 стін, то була найнебезпечніша кімната. Це надзвичайно страшно і на ранок я дуже рада була що більше такі вистріли не повторилися. Але такі вистріли вже були, майже щовечора. І вже коли ближче до літа… У нас Набережна,  вона далі від центру села. Вони більше селилися в центрі і займали будинки саме в центрі села, наша вуличка трошки далі і вона їм, якби не цікава, спочатку була. Вони ходили зрідка, проїздили у магазин, купували якісь продукти. Але найстрашніше, бо відбувалося в день, якось так трапилося, що біля воріт мого будинку така вибоїна була, і коли приїздили камази, вони були загружені боєприпасами, то вони дуже часто приторможували, і я розуміла, що вони везуть кудись ці боєприпаси туди в лісосмуги, степ, а поверталися вони вже дуже швидко і щось металеве цокотіло. Найстрашніше розпочиналося вночі, коли летіло не в бік нашого села, а від нашого села. І я розуміла, що це обстрілюють або Василівку, або Оріхів, або навіть Запоріжжя. І мені було дуже страшно за людей, які живуть там, не в окупації, але вони під постійним, якимось прицільним вогнем. Для мене дуже важливо було, що якось так трапилося, що в мене весь час працювало українське телебачення і я мала можливість бачити єдині новини, які були таким місточком з отим життям в Україні. І ми бачили все, що відбувалося і на Київщині, і на Сумщині, на Чернігівщині, в Харкові… це були страшні речі. Єдине що…, сподівання, надія, віра у наші Збройні Сили, віра в перемогу, віра в те, що це закінчиться, мене завжди, якби заспокоювало… Я, скажімо так, це не перша для мене війна, і  я знала, що плакати не можна. Я не дозволяла собі плакати. І говорила про це іншим. Не тому, що сльози це слабкість, тому що треба залишатися зібраною і бути готовою до всього. Але коли мені хотілося все ж таки трошечки виразити якісь свої емоції, я вмикала «М-1». Такий музичний канал, який на той час, транслював музику тільки українську, патріотичну, дуже таку емоційну. Я кілька хвилин дозволяла собі, як я казала, потужити під музику, виразити свої емоції. І мені, знаєте, було дуже якось приємно, коли випадково, в Запоріжжі я зустріла співака Колю Серьгу. І не побоялася підійти до нього і сказати «Дякую!» за те, що і він був частиною цієї підтримки! І він сфотографувався зі мною. І більше того, він передав вітання моїм хлопцям, на фронт.

П.: Ви говорили, що ваш чоловік учасник АТО  та ООС. Як вдалося йому виїхати з окупації?В.: Коли рашисти зайшли в Токмак, то перше, вони, звичайно, займали будівлі, в яких знаходилися і військкомат, і соцзахист,і інші державні установи. Найстрашніше було те, що знайомі, які були в Токмаку, дзвонили і попереджали про те, що рашисти роблять обшуки. І перші обшуки вони робили у родинах учасників АТО. І нам доводилося з чоловіком, приймати такі складні рішення, в тому плані що йому доводилося переховуватись. Ми не знали, як йому виїхати з села через те, що вже були створені оті блокпости. Ми чули про те, що уже були передані списки і що учасників АТО арештовують, і поміщають у якісь ями. Ну, це було дуже страшно. І тому ми зверталися до за допомогою, до багатьох. Знайшлися люди, які, мабуть, по тижням переховували чоловіка. Але це не був звичайний вихід, він не боявся того, що його там знайдуть. Єдине, що ми боялися, що він просто загине, від рук якихось невігласів. І ми шукали шляхи, як вивезти його із села. На жаль, навіть за гроші ті, хто мав можливість виїжджати через блокпости, боялися вивозити таких, як мій чоловік. І уже коли в квітні місяці було надано гуманітарний коридор, через Василівку, коли люди колонами, особливо батьки з малими дітьми виїжджали уже з Токмака, з Бердянська, особливо з Мелітополя, Енергодара через Василівку. І ми прийняли таке рішення, що він своєю машиною, вона вже не нова, машина стара, і він уже немолодий… візьме з собою жінку родину з дітьми. Зателефонували знайомій у Василівці, запропонували їй виїхати, але вона на той час ще не була готова до евакуації. Вона запропонувала нам сусідку, якій було вже 86 років. Чоловік без речей. Заховав документи, і посвідчення учасника бойових дій, військовий квиток якісь гроші. Зранку сів у машину, зробили наліпку «ДІТИ». І він, як звичайний перевізник, якого нібито найняли для того, щоб він вивіз родину з окупації. Нібито дітям на лікування, і стара бабуся – теж для возз’єднання з рідними. Поїхав через Василівку. Це було дуже складно, тому що ми не знали, яка це буде дорога, як поставляться до людини, яка має ще призовний вік. На щастя, він зміг виїхати до Запоріжжя. І за кілька днів. Уже буквально на другий день після того, як був у Запоріжжі, він звернувся до військкомату і вже, числа 8 квітня, він як солдат Збройних Сил України пішов захищати Україну. Спочатку це було Гуляйпільське направлення. Ну за віком за тим, що він частково придатний був, він спочатку був на блокпостах, а вже із січня 2023 року він знаходиться на Авдіївському напрямку.

П.: А скільки часу Ви перебували в окупації? Що спонукало прийняти рішення про виїзд?

В.: В окупації я перебувала до 3 вересня. 2022 року. Я не виїжджала з тієї причини, що ми проживали разом із свекром, батьком мого чоловіка, якому на той час уже було 82 роки, і він пересувався на милицях. Після травми у нього був складний перелом, і я не розуміла, як ми з ним вийдемо з окупації, через те, що дуже багато людей, які виїжджали, вони змушені були через оці всі проходити процедури і декому навіть доводилося по кілька ночей ночувати у степу. І я розуміла, що це буде дуже складно, тому що літня людина, і як це? І мене ще зупиняло те, що я мала величезну надію, що наші війська будуть рухатися, будуть звільняти. Я навіть жартувала, що мої хлопці, які вже на той час були у військах, вони прийдуть звільняти Новогорівку. І я дуже чекала, я розуміла, що я можливо буду потрібна і там. Але так трапилося, що другого вересня до мене прийшов комендант. Якийсь чоловік, який призначив себе комендантом Новогогорівки, і забрав телефон. На той час інтернету вже не було, але я скажімо так, не всі фотографії видалила. Навіть би, якби і  видалила, то це дуже легко поновити фотографії. Йому прийшла така інформація, що мій син у Збройних Силах України.  Про чоловіка він тоді ще не знав. Навіть ті всі колаборанти, які, скажімо так, пішли на співпрацю, вони такої інформації йому не дали. Після перевірки мого телефона, він оголосив про те, що дає кілька годин, щоб я виїхала. Але за мене заступилися мої колеги, яких він зібрав, я навіть не знала про це і сказав, що я «ворог», що я передаю інформацію, вони попросили дати мені можливість зібратися кілька днів. Потім, порадившись з колегами, ми поїхали в дитячий садок, де ставка його чи я не знаю, як це, він там перебував, жив. Дочекалася  його і перше, що попросила повернути мені мій телефон, на що він відповів, що я йому набрехала, що мій син не просто військовий, він командир підрозділу. І що у суботу другого-третього вересня він приїде до нас в будинок з обшуком. Але в нього були якісь зранку справи, тому він цей обшук відклав на післяобідній час. Я не знала, що мені робить, мені було дуже страшно, але я розуміла, що залишатися я вже не зможу. Тому я звернулася за допомогою до людей. Дуже рано, коли мене ще майже ніхто не бачив. Це був вихідний день. Я домовилася про те, що мене вивезуть до Василівки. А у Василівці вже будемо приймати рішення, чи я там залишусь, чи будемо якось перебиратися на підконтрольну Україні територію.

Знайома пішла на блокпост і попросила, щоб мене випустили без реєстрації через те, що в мене дуже хворий батько. І за годину, на блокпосту ми чекали на колону з Енергодару. Російські солдати, які зупиняли цю ж колону, вони посадили мене у машину, в якій було вільне місце. І вже десь о 17 годині, я була в Запоріжжі…, де мене вже чекали діти. Особливо важко було тим, що 2 вересня було день народження онуки. І телефону вже не було. Я не могла ніяк повідомити. Рідні почали дуже переживати. Що ж трапилося? Я не могла нікому нічого повідомити через знайомих, вони повідомили Юлію Вікторівну Лисенко, яка вже почала там готувати моїх дітей, що зі мною трапилася така ситуація неприємна, я не знаю. Це все так швидко відбувалося, що ніхто не зрозумів, де я ділася, і коли ввечері прийшли з обшуками, не знайшли мене то перше, що вони пішли до моїх колег. Дізнаватися, хто ж вивіз мене і як так трапилося, що я виїхала?

Ми з чоловіком жили чесно, кажу те, що в нас дома придбано було, воно було придбано чесною працею, нікого не обдурили, скажімо так… Ну жили тим, що ми заробляли і найстрашніше те, що на другий день, коли вже я виїхала з батьком, то в наш будинок оселилися і почали виносити наші особисті речі. Мені не страшно, скільки було за речі, скільки страшно було за пам’ять, яку я не змогла забрати з собою. Це фотографії, якісь особисті дрібнички, це особисті речі дітей, онуків, фотографії. На жаль, тікаючи тоді  з Новогорівки, а для збору в мене було кілька годин, вночі, я зібрала тільки необхідне: паспорти з документами взяла, ну і більше ніяких документів, скажімо. Те, що в мене зберігалося шкільні там те, що ми намагалися сховати, комп’ютери, там, документація. Звичайно, воно все залишилося там. Я бачила, як проводили обшуки у директора. Я знаю, що навіть колаборантки ходили разом із військовими і до завгоспа вимагали, щоб вона повернула шкільне майно. На щастя, до мене не прийшли. Але, мої сусіди… вони дуже переживали. Коли проводили оті рейди обшуки, нібито шукали чи зброю, чи військових. То коли приходили до нас додому, то вони вже знали, що в будинку живе, як сусіди казали, «літня жінка і старий інвалід». У дворі у нас ні машини не було, ні ознаки так вже того, що чоловік жив, там вже майже нічого не було, то вони так ставилися до цього. Ну так. – спитали документи, йшли собі далі. Єдине, що після того, коли сходилися жіночки, поговорити про те, що ж відбувається, то вони говорили, що військові питали, де живуть родини «атомників» і що їм дуже хотілося поспілкуватися з цими родинами, але, на щастя, мене оточували дуже порядні люди, які жодного разу не сказали військовим про те, що ми родина військового і учасника АТО.

П.: Після виїзду з окупованої території в місто Запоріжжя, як склалося Ваше життя? Чи адаптувалися до нових умов?

В.: В перші дні, після того, як я виїхала з окупації, зустрілась з дітьми. І мої рідні відчули величезне полегшення. Тому що вони дуже переживали за мене. Мене зустріли рідні. Зустріла і директор, і подружка Лисенко Юлія Вікторівна, яка сказала: «Все тепер ми працюємо!». Тому що, коли я знаходилася в окупації, вона щодня, якщо мала можливість додзвонитися, телефонувала, просила, щоб я виїхала, я її заспокоювала. Я єдине, навіть коли розпочалася, тоді в 14 році війна, я не розуміла людей і не знала, як би я повелася в цій ситуації. Особливо моїх колег, що опинилися тоді ще окупації, які пішли на співпрацю, коли почалася війна… Я точно визначилась для себе, що на рашистів я працювати не буду. І з певною періодичністю, я ходила до своїх колег, і особливо вже, коли серпень місяць, коли в нас уже, організовувалася ця російська влада, коли готувався референдум, коли збирали навіть батьківські комітети. Ходили по колегах просили, щоб вони відкрили школу. То я ходила і говорила, що це ваше рішення. І вам вирішувати, чи будете співпрацювати чи ні? Але я дуже просила. Щоб, якщо у випадку, коли вони приймуть рішення, піти працювати з російською програмою, поступити чесно і  написали заяву, що вони не будуть працювати в нашій українській школі. Я дуууже горджуся своїми колегами, з яких жоден не погодився співпрацювати! Через те, в нашому селі школа не запрацювала. Єдине що, я була переконана, якщо мені доведеться залишитися в окупації, то я звільняюся з роботи до періоду, коли війна закінчиться, а потім вже будемо вирішувати. Але коли я виїхала з окупації, то перше що я зробила на другий день –  це придбала новий ноутбук. Тому що це було моє робоче місце. Дуже жалкю, що дома залишилися і документи, і флешки, на яких зібрано було багато інформації. Але завдяки тому що, велика кількість колег виїхала, директор змогла організувати онлайн навчання нашого закладу. Ми змогли працювати. І велика кількість дітей у 22-23 навчальному році все ж таки приступили до навчання. І отримували знання у повному обсязі. Ну, звичайно, дуже прикро, що деякі мої колеги залишилися в окупації, але вони не втрачають надію. Вони чекають повернення.

П.: Зараз часто говорять, що війна змінила життя багатьох українців. Мрії та плани відійшли на невизначений час. Чи зруйнувалися ваші життєві плани?

В.: Як у кожного українця, ну я так, у мене, звичайно, були грандіозні плани. Я чекала травня місяця, тому що 22 січня, за місяць до початку війни, мій молодший син одружився. На жаль, це трапилося без мене, без мами його дружини. Вони із Каріною організували шлюб за добу. Який у них відбувся у місті Тростянці 22 січня 22 року. І ми вже з новими родичами планували 9 травня вінчання і сподівалася, що це величезне, буде свято для нашої всієї родини. На жаль, цього не трапилося. Діти повінчалися, але вони вже повінчалися, знову без нас, 22 січня 2023 року.

Я планувала відпустку, я планувала поїздку, яку я завжди здійснювала із своєю старшою внучкою.

П.: Чи вважаєте Ви, наслідки збройної агресії Росії негативними? Якщо так, то які саме?

В.: Мої діти почали займатися обробітком землі. В них плани були про те, що вони. Посадять щось. Зберуть урожай на ці гроші вони збиралися закупити якусь техніку, щоб далі обробляти землю. І для мене, дуже важко… я переношу той момент, що цю лінію укріплення, яку будують рашисти, вони будують саме на родючих українських землях. Вони плюндрують нашу землю. Вони риють окопи, вони мінують землю. Ту землю, яка повинна давати врожаї, і яка є найродючішою і найпрекраснішою. Мені дуже шкода, що зруйноване життя багатьох моїх знайомих односельчан. І не тому, що вони там позбулися будинків ні, а тому, що вони змушені були виїхати з маленькими дітьми, залишити свою пам’ять, свою, свої родини. Дуже багато хто, не зміг виїхати, з різних причин. І вони чекають нас там! Дуже багато літніх людей залишилися з тим, що вони сказали: «Ви їдьте та рятуйтесь, а ми вас дочекаємося!».

П.: Ми всі зараз перебуваємо в складних життєвих умовах. З ким пов’язані Ваші переживання? Про що болить найбільше на даний час?

В.: Мені дуже страшно за мою маму. Тому що, вона живе в селі Новому, яке дуже близько до села Роботино, в якому зараз відбуваються активні бойові дії. Мені дуже складно, що якраз інтернет, який був ще тут доступний, який дав нам можливість з’єднатися з мамою, зараз не працює. Через  те, що Будинок культури в (селі) Новому був прильот і інтернетзв’язку немає. І ми з сестрою дуже переживаємо про те, що ми не маємо можливості дізнатися, що там з нашої найріднішою людиною.

Я дуже переживаю за свого сина. Який так само зараз, захищає кордони нашої України. Я дуже переживаю за свого чоловіка, який зараз знаходиться в окопах. Мені дуже жалко батька, який в силу свого віку, змушений зараз жити не вдома, призвичаюватись до чужих хатів.

П.: Олено Олексіївно, які думки транслюєте в майбутнє?

В.: Я чекаю Перемогу! Я переконана в тому, що Україна переможе! Я не хочу швидкого наступу, тому що я розумію, якою страшною ціною дається звільнення кожного метру української землі. Мені страшно за родини, які вже втратили своїх рідних. Мені страшно за своїх дітей. Звичайно…, я дочекаюся перемоги! Дочекаємося повернення! Все відбудується, все повернеться. І ми будемо жити у вільній, незалежній Україні! І  це не  пафосні слова, це те, як я себе сьогодні почуваю.

П.: Щиро вдячна Вам за відвертість!

Бажаю щоб у вашій родині все склалося в майбутньому якнайкраще! Здоров’я і ангела охоронця вашим рідним захисникам!

Охріменко Руслана Олександрівна

2002 року народження,

внутрішньо переміщена особа,

мешканка м. Запоріжжя

Повне відео-інтерв’ю за покликанням:

https://drive.google.com/file/d/1n_446wXJhzuG7-fohNwCEISzZN7wT8zw/view?usp=drive_link

Транскрибоване інтерв’ю

П.: Розкажіть про себе

В.: Мене звати Охріменко Руслана, мені 21 рік і проживаю я в місті Запоріжжя.

Родом я з невеличкого села Копані, яке знаходиться в Пологівському (колишньому Оріховському) районі Запорізької області. Але до війни знаходилась в місті Запоріжжя, тому, що навчалась. Проходила навчання я в Запорізькому медичному коледжі.

П.: Якими були для вас перші дні вторгнення російських військ на територію України?

В.: 24 лютого нам рано вранці подзвонила мама, сказала, що в новинах показують, що Україну обстрілюють, що почалась війна. І було прийнято рішення, що безпечніше і правильніше буде, поїхати до мами в село, щоб бути всім разом, щоб пересидіти.

Додому нас підвіз наш знайомий. Ми приїхали на машині бо рейсова маршрутка, в цей день, вже не працювала. На виїзді з села, ввечері вже поставили український блокпост. Машини випускали, але назад, якщо люди хотіли повернутись, їх вже не впускали.

Магазин продуктовий ще працював, але на полицях вже майже було пусто. Третього березня 2022 року до нашого села заїхали танки російської федерації, і з цього моменту, наше село було під окупацією.

П.: Як війна торкнулася вашої родини?

В.: З моменту окупації в нашому селі не було електроенергії, водопостачання. Ми не могли виїхати в місто за продуктами, медикаментами. Тому,  іноді, приходилось важко, а особливо пенсіонерам, або маленьким діткам. Згодом почали випускати одну машину з села, щоб можна було поїхати до міста і купити продуктів, а з ліками було трішки важче. Ліків майже не було тому, наприклад, наші родичі, вони купували нам ліки в Запоріжжі. Передавали їх в місто Токмак, і наш сусід забирав ці ліки і привозив нам в село. Згодом почали випускати одну машину з села, щоб можна було поїхати до міста і купити продуктів. А з ліками було трішки важче.

П.: Чи доводилось Вам бути свідком безчинства окупантів?

В.: Коли окупанти заїхали до нашого села, то вони почали виганяти людей зі своїх домівок. Їм ніде було ночувати, і треба було десь жити, тому люди йшли до сусідів до друзів, тому що додому вони вже не могли повернутись.

Без світла і води також було важко. Неможливо було зарядити телефон подзвонити родичам. Потім по нашій вулиці у деяких наших сусідів були генератори, і ми просили підзарядити хоча б один телефон, щоб просто мати зв’язок з сім’єю.

Також через деякий час чоловіки з нашого села їздили до сусіднього для того, щоб набрати води привести до нас і розвивали людям її для того, щоб було що пити.

П.: Скільки часу ви перебували на окупованій території?

В.: На окупованій території ми перебували три місяці. Взагалі там страшно було знаходитись, тому що російські війська ходили по вулицях зі зброєю. Населенню не дозволялось виходити на вулиці після дев’ятої години вечора, тому що була комендантська година. Вони перевіряли населення, документи, телефони, телефонні книги, месенджер читали, тому не бажано було писати SMS, розповідати щось по телефону і таке інше.

П.: Що спонукало виїхати з окупованої території, залишити рідний дім?

В.: Після окупації нашого села почалися сильні вибухи, ми їх чули і вдень, і вночі. В один вечір були настільки сильними, що у будинках на нашій вулиці повилітали вікна двері у деяких односельців навіть уламками пошкодили автомобілі.

П.: Чи складно було прийняти рішення про виїзд з окупованої території?

В.: Через три місяці, наша сім’я, все-таки наважилась виїхати з окупованої території, тому що в нашій сім’ї були діти і напевно, найбільший страх був за них.

П.: Розкажіть, яким для вас був шлях до Запоріжжя? Чи були труднощі?

В.: Взагалі в дорозі ми були цілий день. На деяких блокпостах ми проїжджали швидко, перевіряли тільки документи і все, а от на деяких було складніше. На деяких блокпостах для того, щоб нас швидше відпустили, пропустили далі, нам доводилося віддавати особисті речі, наприклад, такі як годинники таке інше, коли ми під’їхали до останнього блокпоста, ми… нас зупинили, і ми просто стояли, чекали, тому що нас не хотіли пропускати, і всю колону. Ми простояли, десь години чотири. Потім  нам сказали, що якщо ви хочете проїхати, треба заплатити. І ми заплатили і поїхали далі.

П.: Як вас зустріли на підконтрольній території України? (Переробити)

В.: Коли ми приїхали всі російські блокпости, ми приїхали на українську територію вже, в село Кам’янське. Нас зустріли дуже щиро і пропустили нас дуже швидко, тому що почався артобстріл. І щоб нікого не затримувати, і не дай Боже, щоб нічого, ні з ким не сталося, то ми приїхали дуже швидко.

П.: Чи адаптувалися ви до нових умов життя в місті Запоріжжя?

В. : На даний час я адаптувалася в місті Запоріжжя знайшла роботу, закінчила навчання, є підтримка друзів. Вся моя родина тут, це найбільша цінність. Але дуже сумую за рідною домівкою, тому що там я виросла, там все моє дитинство, дитячі спогади. І сподіваюсь, що після деокупаціїї матиму змогу туди поїхати.

П.: Які наслідки війни вважаєте катастрофічними?

В.: Як на мене, катастрофічні наслідки війни це смерть мирного населення: дітей, жінок, людей похилого віку, чоловіків. Також багато сімей зараз розлучені. Жінки з дітьми повиїжджали за кордон, їх чоловіки залишились в Україні. Також болить за те, що деякі жінки, матері, діти вже ніколи не дочекаються свого чоловіка з війни.

П.: Які спогади не дають спокою і сьогодні?

В.: Дуже прикро за те, що на даний момент моє рідне село Копані, місто Оріхів майже повністю зруйновані і знаходяться під постійними обстрілами.

П.: Як змінила війна ваше ставлення до людей, речей, цінностей?

В.: Неодмінно після 24 лютого (2022року) змінилися погляди на життя, змінилися цінності. Я вважаю, що зараз потрібно, як ніколи цінувати час, проведений із рідними з близькими, з друзями, сім’єю. Тому, що цей час вже не повернути. Також змінилося ставлення до деяких людей.

П.: Чи вірите в перемогу?

В.: Я вірю в нашу Перемогу! Наша країна сильна! Ми всіх переможемо! Все відбудуємо. Слава Україні!

П.: Героям Слава! Дякую за щирі відповіді. Бажаю Вам щасливого життя!

Буравська Ірина Вікторівна

1968 року народження,

внутрішньо переміщена особа,

мешканка м. Запоріжжя

Транскрибоване інтерв’ю

П.: Яким було 24 лютого 2022 року для Вас?

В.: Прокинулася о четвертій годині ранку, від незрозумілих звуків, що нагадували канонаду неприривних вибухів, пострілів. Подібне я  вже чула, коли в с. Новобогданівка Мелітопольського району вибухали  артилерійські склади з боєприпасами, в травні 2004 року. Ввімкнула телефон, телевізор, намагалась знайти відповіді на питання. На одному з каналів, чітко прозвучало про російське вторгнення на територію України.

Пам’ятаю перші емоції: страх, розпач, неприйняття ситуації, розгубленість. Мозок розривало від питань:

Чи можливо таке в ХХІ столітті? Як це могло таке статися? Що буде далі? Що робити?  Чи збиратись на роботу?

П.: Ким  Ви працювали на момент початку війни?

В.: На момент початку війни я обіймала посаду старости Таврійського старостинського округу  Роздольської сільської ради Василівського району Запорізької області. Взагалі, в органах місцевого самоврядування  працювала сьомий рік.

Зібравшись з думками, вирушила до офісу сільської ради. Нас зібрали на сесію, де дали короткий інструктаж, щодо наших дій та повноважень,  вирішили нагальні питання.

Перший робочий телефонний дзвінок був з військкомату, із завданням – вручити повістки військовозобов’язаним, про явку 26 лютого 2022 року, до Михайлівського відділу військового комісаріату. Цілий день працювали з картотекою, нашвидкуруч виписували повістки, розвозили по селам Новогорівка, Таврія, Переможне, Зелений Гай, Чорноземне Таврійського старостинського округу, до темної ночі.

П.: Як сприймало населення звістку, про вторгнення російських військ та повістки?

В.: Наші візити, населення сприймало по різному. Учасники бойових дій – говорили, що рюкзак вже укомплектований, хтось – розгублено брав повістку, хтось – відмовлявся.  Жінки плакали,  різноманітні емоції переповнювали душу. Намагалась знайти необхідні слова, але втішити було складно. Сама була шокована подіями.

Телефон ввімкнений на новини, наче рука постійно на пульсі. Звістки про  стрімке пересування ворога на територію нашої країни, підсилювали розпач і страх. День видався занадто емоційно важким і насиченим негативними подіями, а ніч була ще гіршою – безсонною.

Вирішили, щоб родина зібралась вся разом. Обидві дочки з чотирма онуками приїхали до мене в с. Новогорівку. Наймолодшим онукам по 1 рочку і 4 місяці, старшим – 6 і 9 років.  Неможливо переказати ті почуття, які пов’язані з думками про дітей. Зібрали тривожні валізи, документи, аптечки, прогнозуючи найгірші сценарії розгортання подій.

П.: Коли російські окупанти вдерлись на територію сільської ради? Розкажіть, будь ласка, як це відбувалось?

В.: 26 лютого ще була на роботі. Але зранку інформували про швидке просування техніки, танків в місто за містом – Мелітополь, Молочанськ, Токмак, Михайлівка, Василівка. О 10.30 ми закрили офіс сільради і більше не поверталися в будівлю.  В м. Токмак – зруйнована заправка, обстріляний Токмацький військкомат, розбомблений старий (непрацюючий) аеродром. Було чути вибухи  з боку Василівки.

В другій половині дня, 26 лютого 2022 року колони російської  техніки вже рухалися через село Новогорівка в бік м. Оріхів. Спочатку рахували кількість машин, танків, пушок, а потім просто дивились на годинник, бо техніка рухалась на середній швидкості, з невеликою відстанню одна від одної – годину, півтори години, дві години. За цей час думки в голові: про смерть і руйнування, про біль і страждання, про перервані плани і недосяжні мрії. Наче життя зупинилося.

П.: Чи пам’ятаєте, які відчуття виникали перші дні окупації?

В.: Самими страшними були 6 днів, прожиті у підвалі, разом з дітьми і онуками. Підвал облаштували: поставили лавки, оббили стіни старими килимами, принесли ковдри.  Гучні звуки постійних обстрілів, лякали малят, вони майже безперестанку плакали. Лише ненадовго засинали. Далі, гірше – були пошкоджені лінії електропередач, пропало світло. В підвалі було сиро і холодно. Коли закінчились свічки, змайстрювали «лампадку» (фітиль з вати та олії). Щоб зняти напругу, старших онуків намагалися розважити різними способами: грали в «слова», загадували загадки, читали казки.

В проміжках між перестрілками бігла до хати, готувати їжу. Мозок постійно моделював різні ситуації, наче, щоб підготуватись, до самого страшного, про яке навіть не уявляв. Відчуття безпорадності, безсилля, неможливість вплинути на ситуацію та контролювати її, переслідувало з кожним часом все більше. Наче земля тікала з-під ніг. І це було найстрашнішим.

П.: Чи були свідком свавілля та розбою російських солдат?

В.: Так, можу розповісти про декілька епізодів.

На межі з с. Новогорівка Василівського району, поблизу села Мирне Пологівського (колишнього Оріхівського) району було розташоване фермерське господарство «Ясени» яке спеціалізувалося на вирощуванні сільськогосподарських культур. Родина фермерів Цвігун  в роботу вкладали не лише розум, сили, а й душу. Створили оазис серед степу. Садиба та господарські будівлі  потопали в зелені, з гарним ландшафтним дизайном; фруктові сади, квітники, ялівці незвичайної краси. Добрі були господарі.

Рашисти, після боїв під Оріховом, в районі сіл Нестерянка та Копані, приїхали в це фермерське господарство з вимогою надати все необхідне для солдат – їжу, можливість покупатися та випрати речі, заночувати і розмістити техніку. Та Цвігун Василь Володимирович був непривітним до «непроханих гостей». Тон розмови  і вимог рашистів, переріс у фізичну розправу озброєних нелюдів, над неозброєним сільським чоловіком. З тяжкими побоями він вибрався з фермерської садиби. А далі було розграбування техніки, пального, вирізання худоби, вивезення зерна в напрямку Криму, російськими військовими. Оце так «освободітєлі» звільнили фермерську родину від усього, що було цінним і важливим у їх житті.

Другий випадок був з односельцем. Житель с. Новогорівка, пенсіонер Гейжа Владислав Іванович 1946 року народження, колишній  головний енергетик місцевого господарства, все своє життя  займався радіоаматорством. Рашисти, об’їжджаючи село, звернули увагу на незвичайні антени, що височіли над його будинком. Виламали двері, з ліжка підняли хворого Владислава Івановича, і забрали у невідомому напрямку. Попередньо, винесли всі запчастини, стару техніку, комп’ютер, радіоустановки. Дружина, Гейжа Ольга Борисівна 1953 року народження, на момент «візиту» російських солдат, була в магазині, чекала, коли привезуть хліб. Який жах вона відчула, коли прийшла додому… Зателефонувала мені, просила про допомогу, та передати ліки від серця чоловіку. Весь час повторювала, що він тільки після операції на серці, не витримає… А я відчувала таку безпорадність! До кого звертатись? Як допомогти? Це в мирний час, я вирішувала проблеми за зверненнями громадян просто, за дієвим алгоритмом, а на той час, всі механізми цивільного життя були зруйновані! Не працювала ні влада, ні поліція. Трохи оговтавшись, почала набирати на телефоні номера всіх впливових людей, яких знала.

Ніхто не знає, хто чи що саме врятувало життя Владислава Івановича, але через три дні, знесиленого, хворого, побитого, обмороженого, його привезли додому. Всі ці три дні – при температурі -5°-7°С його тримали майже на вулиці – у металевому гаражі. Знущались, допитували, чи не передавав ЗСУ якихось відомостей про дислокацію російських військ.

Наступний випадок був в с. Роздол батько і син, на нічному чергуванні біля водонапірної вежі були поранені. Російський патруль, за користування телефоном, випустив автоматну чергу в неозброєних чоловіків. Військові РФ затягли поранених на БТР, довезли до дому (син показав дорогу), і перед жінкою, яка вибігла на крик пораненого чоловіка та гул моторів, вибачились, що так, буцімто, трапилось непорозуміння. Що тут скажеш, вищого рівня цинізм!

Були і пограбування. Село Зелений Гай Таврійського старостинського округу Роздольської громади Василівського району невеличке, з однією вулицею, де проживало на момент вторгнення до 200 осіб, здебільшого люди поважного віку. В селі один магазин з продовольчими та господарськими товарами. В ніч на 3 березня 2022 року, цегляну стіну магазину було зруйновано якоюсь технікою, ймовірно танком, бо залишились глибокі сліди від гусениць. З магазину винесли майже все: і продукти, і господарські товари і текстиль! На полицях залишилась лише фарба, щітки і валики для ремонту. Про такі пограбування магазинів, поштових відділень із сусідніх сіл, почали все частіше надходити звістки. Виривали двері, розбивали вікна, виносили все! Ми  відчували, що насувається гуманітарна катастрофа.

П.: В чому, на вашу думку, були прояви гуманітарної катастрофи ?

В.: Був порушений звичайний ритм людського життя. Між селами з’явилися блокпости. Не можна було виїхати в районний центр ні в лікарню, ні за ліками. Як повідомили (по телефону) знайомі з м. Токмак і м. Василівка – в  аптеках були цілком порожні полиці. Почалася паніка у людей.  Продукти харчування швидко розкупили, дефіцитом стали мука, дріжджі, сода, сіль, свічки, ліхтарики, батарейки. Хліб  перестали випікати і в Токмацькій і в місцевій пекарні с. Роздол (центральній садибі сільської ради). Після тижневого колапсу з відсутністю хліба, місцеві активісти вийшли на перемовини з російськими командувачами, з вимогою  відновити роботу  Роздольської пекарні, яка забезпечувала хлібо-булочною продукцією Роздольську громаду, Михайлівський та Василівський райони. О, який то був запашний, смачний хліб з рум’яною скоринкою! Після перемовин, рашисти дозволили випікати хліб. З числа добровольців сформували групу чоловіків-пекарів, які в одну зміну, лише для потреб громади, під дулами автоматів, почали свою роботу. Далі постала друга проблема: як доставити хліб у сусідні села,  а в громаді, до речі 33 села. Знайшлись добровольці, які на власних машинах, ризикуючи життям, через 5-7 блокпостів два-три рази на тиждень привозили хліб по селам. Щоб заправити машини, збирали пальне по літру, по два з двору, в кого були хоч якісь запаси. Бензин став на вагу золота. Заправки не працювали, або були розбомблені. Спасли ситуацію місцеві фермери, Доля Петро Петрович голова фермерського господарства «Рубін» та Катречко Сергій Дмитрович голова фермерського господарства «Катречко», які мали високу громадянську позицію та запаси пального. Вони взяли на себе відповідальність за доставку хліба населенню Таврійського та Коханівського старостинських округів нашої громади. Хліб, який давався такою ціною, був безцінним і ще смачнішим!

Найбільших проблем зазнали соціально незахищені верстви населення: одинокі люди похилого віку, багатодітні родини, інваліди, сім’ї, що були під контролем і патронатом сільської ради, що опинились у складних життєвих обставинах ще в мирний час. Тепер для них настали ще важчі часи, пов’язані з відсутністю запасів їжі та продуктів харчування. Завдяки згуртованості односельців, було організовано збір продуктів харчування для таких родин. Протягом декількох днів двері в мій дім не зачинялися. Односельці несли все, чим могли поділитися: овочі, молоко, яйця, мед, жир, олію, цукор, крупи, муку, консервацію. Радувало, що в такі скрутні часи, односельці згуртовуються, мобілізують всі сили, проявляють милосердя, співчуття, готові «зняти сорочку» та віддати нужденному. Сусіди також, між собою ділилися, хто чим міг – молоком, мукою, картоплею, овочами. Я з дочками і онуками намагалися порівну, за потребами, розподілити продукти по пакункам, і розвозили з добровольцями по домівкам. На блокпостах перевіряли наші паспорти, дивились приписку, оглядали багажник машини, питали, куди їдемо. Ми відповідали, що їдемо до родичів у сусіднє село, через годину повернемося. Такі поїздки здійснювали щотижня.

П.: Особисто ви, як держслужбовець зазнали утисків?

В.: Кожен новий день ситуація тільки погіршувалася починаючи з 6 березня мені телефонували односельці,  розповідали про те, що російські військові розшукують місцеву владу: голову сільської ради, старосту (тобто мене). Розпитували прізвище, де я живу, про сімейні подробиці. Сказати, що стало страшно, не за себе, а за онуків, дочок – нічого не сказати! Це були такі думки, які переплітали відповідальність перед громадою і особистими пріоритетами; страх за членів родини і як діяти, що говорити, у разі контакту з російськими військовими.

Майже тиждень, не виходила з дому, прораховувала різні ситуації, і розуміла, що шукають мене для того, щоб схилити до співпраці. Дуже переживала за документи, які залишились в офісі сільської ради. Згадувала художні фільми, про Другу Світову війну, коли в останній момент, перед фашистською окупацією, спалювали всі документи, архіви. Я цього не зробила, не було вказівок. Ніхто нічого не розумів, і всі думали, що це повинно швидко закінчитись. Про що знала точно, що співпрацювати з ворогом, ні при яких обставинах я не буду. І щоб не наражати на небезпеку себе і своїх рідних, прийняла доленосне рішення про звільнення з посади, і переїзд до м. Токмак. Думала, в місті, де тебе ніхто не знає – легше загубитися. 15 березня була підписана моя заява про звільнення, і в цей же день, ми з молодшою дочкою і онуками виїхали в м. Токмак. Старша дочка з дітьми переїхали в інше село, до батьків чоловіка.

П.: Чи справдились ваші очікування? Чи почували себе більш захищеною в окупованому м. Токмак?

В.: В м. Токмак ми з дочкою та онуками не почували себе захищеними. Ситуація в місті не була спокійною: військові РФ зі зброєю розгулювали, на правах господарів по вулицях, були на базарі, в магазинах. А ввечері, у 18.00 оголошували комендантську годину, проїжджаючи вулицями міста на БТР з автоматними чергами. До ранку, чекали звістки, чи стріляли в повітря, чи по людям. Почали  зникати мешканці міста.

Кожен день перетворювався в біготню та вистоювання в чергах, щоб купити основні продукти харчування та засоби гігієни. До війни жили усі скромно, ніхто не робив запасів, будь-які товари та продукти харчування  були доступними.

Вікна квартири дочки виходили на дитячий садок «Олімпійський», який щодня приймав біженців з Маріуполя. Ми спостерігали колони машин, з вибитим склом, заліплених плівкою, з посіченими від осколків та куль, з надписами «ДЕТИ». Майже з кожної машини, виходили люди з домашніми тваринами на руках, в переносках. Маріупольцям готували їжу небайдужі токмачани, надавали можливість переночувати. Телеграм канали та фейсбук майорів постами турботи, співчуття, милосердя: «Прийму маріупольців», «Допоможу  маріупольцям з ремонтом автомобіля», «Поділюсь необхідним з маріупольцями», «Корм для тварин з Маріуполя», «Надам житло маріупольцям».

П.: Що вплинуло на прийняття рішення, про виїзд з окупованої території?

В.: Після спілкування з біженцями, ми принесли їм одяг і смаколики, прийшло розуміння, про жахіття, які пережили ці люди. Вони розповідали про авіобомбардування цілих кварталів,  знищення людей, будівель, цілого міста різними видами зброї. Про життя в підвалах будинків без їжі і води. Перелякані очі, виснажений вигляд, тремтячий голос – наводили страх.  Люди виїжджали назавжди, закрадалась думка, що можливо і нас чекатиме теж саме.

4 квітня 2022 року ми з дочкою прийняли рішення виїжджати з окупованої території до Запоріжжя. Знайшли перевізника, домовились про оплату:  2 тисячі грн. за одного дорослого, 1 тис. 500 грн. за дитину. Таким чином поїздка до Запоріжжя нам обійшлася в 7 тис. грн..

П.: Якою була дорога на вільну Україну?

В.: 05 квітня ми приєдналися до колони маріупольців.   Від м. Токмак до м. Запоріжжя 97 км, в мирний час цю відстань автомобілем, можна було здолати за 1 годину, а наш шлях через 7 блокпостів тривав 9 годин. На кожному блокпосту перевіряли документи, багажник машини, відкривали валізи, переривали речі.  По узбіччю дороги на Василівку, спостерігали мітки «МИНЫ», підбиту російську техніку, танки, обгорівші автомобілі. З Мелітопольського, Бердянського напрямків, Енергодара були нескінченні автомобільні черги, які зосереджувалися в м. Василівка. Саме тоді, ми побачили масштабність лиха, яке звалилося на голову українців. З’явилося відчуття, про правильність рішення, виїздити з окупації.

Та на останньому блокпосту у м. Василівка нас чекало розчарування, стрес, втрата надії на виїзд з окупації. Нас  не пропустили їхати далі, аргументуючи, що немає дороги, міст у Кам’янському підірваний і зруйнований, йде постійний перехресний вогонь. Ми в розпачі, знервовані. Повертатися додому? Шукати інший шлях, через Оріхів? Та вирішили, приєднатись до машин, які розвертались біля сьомого блокпосту, і з’їжджали на ледь помітну дорогу з позначкою Верхня Криниця. Ми їхали, не знаючи дороги, але з надією. Проїхавши через село знову потрапили на трасу і об’їздну дорогу, там нас зустрічали чоловіки з територіальної оборони. В с. Кам’янському були деінде зруйновані, пошкоджені будинки. Виникало почуття якоїсь нереальності. Мозок відмовлявся сприймати побачене. Колона з 15 машин зупинилась у селі. Яка радість була, коли до машини підійшли українські військові! Ми міцно їх обнімали, розціловували, а вони впевнено говорили, що все буде добре, пригощали дітей цукерками.  Дорога по вільній українській землі була швидкою, наче дихалось вже легше, в душі засяяла надія на краще.

П.: Як зустріли вас у Запоріжжі?

В.: У Запоріжжі в районі гіпермаркета МЕТРО, нас зустріли місцева влада, волонтери. Дитяча психологиня поговорила з онуками, подарувала невеличкі іграшки. Потім  поспілкувалася з дочкою, надала їй рекомендації, як знизити стрес у дітей і зарадити собі.  В розгорнутому пункті прийому переселенців, запропонували медичну допомогу,  гарячі напої, воду, їжу, пропонували місця, де можна переночувати. Для тих, хто вирішив їхати за кордон, чи в інші міста України було багато оголошень, інформації, яку надавали волонтери.

Спостереження організованості, проявів уваги, турботи, наче повертали до життя, з’являлось відчуття безпеки.

Ми залишились в  м. Запоріжжя. Так для нашої родини розпочалось інше життя: в чужій квартирі, серед незнайомих людей, без роботи, без речей, без іграшок… Але з вірою в перемогу!

П.: Розкажіть, як проходила  адаптація до нових умов життя?

В.: Дуже складно! Найбільше пригнічували власні думки, переоцінка цінностей, бо все що я робила раніше, наче не мало сенсу. Чи вірне прийняла рішення про звільнення? Як жити далі, коли втратили все? Де шукати роботу? Чим допомогти дітям, онукам, коли маєш тільки невеличкі заощадження. Більше питань ніж відповідей.  І перший місяць перебування в Запоріжжі перетворився на пошуки гуманітарної допомоги, оформлення документів про статус ВПО. Пам’ятаю довгі черги, розповіді людей про свої історії з окупації. Виникало хворобливе відчуття загубленості у великому місті.

Намагалась знайти роботу на державній службі: розіслала резюме в районні ради м. Запоріжжя, в ЦНАП, УСЗН. Та вакансій не було. Втратила всі надії, і згодом, зареєструвалася в службі зайнятості. На обліку безробітної особи перебувала  4 місяці.  За цей час, пропонували навчання за спеціальністю касира, з наступним  трудовлаштуванням  на пошті або в супермаркетах АТБ. Бо під час воєнного стану будь-яка робота є підходящою. І  лише в кінці вересня запропонували роботу за фахом педагога в Козацькому ліцеї м. Запоріжжя, де я працюю і на даний час.

П.: Чи відчуваєте себе в безпеці зараз, в м. Запоріжжі?

В.: Станом на сьогодні, звикли до багатьох речей, але в безпеці себе не почуваю. Постійні повітряні тривоги, обстріли інфраструктурних об’єктів, житлових будинків, новини про страждання і горе, яке українці переживають, загибель військовослужбовців, наших захисників… Все це не дає спокою ні в день, ні в ночі.

Але я вірю в Перемогу наших воїнів! Україна обов’язково буде вільною, відбудованою, самодостатньою! Мрію про мирне життя.

П.: Дякую вам за щирі відповіді, приємно було з Вами спілкуватися. Бажаю Вам миру, злагоди в родині.

Охріменко Ярослав Олександрович

2002 року народження,

мешканець м. Запоріжжя

Повне відео-інтерв’ю за покликанням:

https://drive.google.com/file/d/1Qna5HslivBlrqpy6mx_9IxyBumB61N6_/view?usp=drive_link

 Транскрибоване інтерв’ю

П.: Розкажіть про себе

В.: Мене звуть Ярослав Олександрович Охріменко.

До повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну я проживав в місті Запоріжжя та навчався в Запорізькому національному університеті на історичному факультеті. Проживав я в місті разом зі своєю сестрою Русланою.

П.: Якими були для вас перші дні вторгнення російських військ на територію України?

В.: За декілька днів до початку війни по новинам передавали інформацію різноманітну та попереджували про те, що можливе повномасштабне вторгнення. Але була віра в збройні сили України та, мабуть, небажання приймати таку страшну інформацію.

24 лютого 2022 року близько 6 ранку зателефонувала мама та повідомила, що все ж таки розпочалася війна. Був страх і незрозумілість того, що буде далі. Відкривши новини, ми зрозуміли, що великі міста України знаходяться під ударами. Тому, вирішили з сестрою, що все ж таки ми поїдемо в наше село Копані, де проживала мама та рідний брат. Тому що там буде безпечніше, ніж у великому місті. Після того, як ми з сестрою прийняли рішення покинути місто, ми зіштовхнулися з іншою проблемою. Проблема полягала в тому, що в місті була дуже велика паніка серед населення, величезні натовпи народу були на зупинках транспорту, в магазинах та аптеках. Перш за все нам треба було дістатися автовокзалу, щоб поїхати додому, але це виявилося майже неможливим. Ми простояли дуже багато часу в черзі, щоб все ж таки зайти в маршрутне таксі, яке було дуже забите. Але все ж таки ми дісталися до автовокзалу. Після цього була ще одна проблема. Ми навіть не могли купити собі води. Щоб просто була в дорозі, тому що черги були, як я вже казав, дуже великими в продуктові магазин, в аптеки. Люди скуповували буквально все: не просто речі та харчі по необхідності, а просто все, що було. Все, що могло знадобитися надалі. Нам пощастило, тому що знайомий нашої родини, перебував в місті по справам, і коли він повертався назад в село, він забрав нас.

П.: Як війна торкнулася вашої родини?

В.: По приїзду в село серед місцевого населення також відчувалася паніка. Люди моніторили новини, також розкуповували продукти харчування в місцевому магазині. Але всі з ким я спілкувався, вірили в наші Збройні Сили та в те, що ворог далеко не пройде і ми не відчуємо на собі, що таке війна. Наступні дні до того, як російські війська зайшли в наше село, люди також підготували собі бомбосховище. В це число людей, входила і наша родина. Ми підвали облаштовували під якісь сховища, тобто настилали коври, ставили туди ліжка, щоб в разі обстрілу там можна було сховатися.

П.: Чи пам’ятаєте як відбулася окупація Вашого села?

В.: 3 березня 2022 року російські війська зайшли до нас в село. Спочатку це був звичайний день. Десь далеко ми чули вибухи, але все ж таки продовжували вірити в Збройні Сили України та в те, що скоро вони зупинять ворога, і ми повернемося до звичного мирного життя. Але склалося трошки по іншому, і близько 3 години дня, російські війська зайшли до нас в село. Ми побачили одну колону російської важкої техніки, яка близько десь за годину, поставила свої пушки, техніку по колишнім базам фермерським і розпочали вогонь в сторону Оріхова, с. Нестерянки. Це було дуже страшно. Почали сипатися різноманітні дзвінки, повідомлення про те, що нас обстрілюють, тобто телефонували з сусідніх сіл. Ніхто не розумів, що відбувається! І прилітали снаряди ворожі, ніяк не по позиціям наших військових. Страждали в першу чергу мирні жителі, які ніяк не відносилися до Збройних Сил України. Російські війська просто знищували все на своєму шляху. Ніхто там точно не вираховував, де були наші позиції.

П.: Чи доводилось Вам бути свідком безчинства окупантів?

В.: Перша ніч після того, як російські війська зайшли в село Копані, дуже важко згадувати, це було страшно. Ніхто не розумів, що буде далі, постійні вибухи… Вони не давали спати. Всім було страшно лягати, кожен переймався за себе, за свою родину та її здоров’я, безпеку. Пізніше ми зрозуміли, що коли ми бачимо спалахи, це означає, що росіяни запускають свої снаряди, але ми не розуміли, куди вони летять, тоді ще ми нічого не розуміли. Це все було для нас страшне, нове. Хотілося просто, щоб це все, як можна скоріше закінчилося. В принципі, ніч пройшла спокійно. Без постраждалих, без жертв по селу не було прильотів. Але наступна ніч дала зрозуміти, що таке війна, і що таке життя в окупації. Що таке цей «руський мір», який нікому не був потрібен. Близько 7 вечора ми лягли спати, тому що не було ні світла, нічого. Росіяни своїми обстрілами перебили всі лінії електропостачання, і темніло рано. Нічого не залишалося робити, окрім того, як просто лягати і відпочивати. Але тихий відпочинок… От тоді, ми також зараз згадуємо, з родиною, що було тоді тихо. Як ми вже кажемо, це було затишшя перед бурею. Тишу розірвало яскраве таке червоне світло. Ніхто не знав, що це і за долі секунди розпочалися просто жахливі вибухи. У нас повилітали шибки. На щастя, обійшлося без поранених. Ніхто не постраждав всі, але всі були дуже налякані. Росіяни тоді звинуватили  в цьому обстрілі українських військових, хоча пізніше, як я раніше згадував, що ми вже в першу ніч, зрозуміли, що коли ми бачимо спалахи, отже, знаємо, що це вони стріляють. І от ми бачили спалахи. І за декілька секунд у нас розпочалися вибухи. Росіяни, це їхня тактика, вони самі обстрілюють мирне населення, щоб, звинуватити Збройні Сили України. Ми тоді одразу вже знали, що це. Справа їхніх кривавих рук. Їм вірити ніхто не збирався, їх тут не чекали, тому ненависть потихеньку росла.

П.: Чи були ви свідком проявів згуртованості, людяності серед односельців?

В.: Після жорсткої та страшної ночі, з четвертого на п’яте березня, вранці люди вийшли допомагати один одному лагодити вікна, які повилітали під час обстрілу. Для цього використовували плівку та мішки, тобто вікна оббивалися ними, щоб хоч якось вберегтися від холоду. Тоді ще було холодно, була мінусова температура. І ось так, наша вулиця, всі разом, буквально за декілька годин, хоч трошки, але усунули наслідки ворожого обстрілу. Надалі було невеличке затишшя, бої продовжувалися, але, на щастя, не страждали мирні будинки.

Але була інша біда. Російські солдати почали освоюватися в селі, будувати свої позиції.  Більше за все постраждала вулиця, яка є першою, тобто в’їзною в село. Вулиця Академіка Малої де орки, тобто російські солдати, почали будувати свої укріплення. Звичайно, там були звичайні людські будинки, де жили мирні люди. Але їм там треба було будувати позиції, рити окопи бліндажі. Для цього вони виганяли просто людей з будинків. Вони не питали, чи є їм куди податися, куди піти.  Ні, вони просто заходили і казали: «Все, тепер ми тут живемо, тепер це наш будинок». На щастя, всі люди, яких вигнали, це було близько п’ятнадцяти людей, вони поселилися в будинку одного чоловіка, який жив поряд з цією вулицею. В нього великий будинок, він жив там зі своєю родиною. І він, позвав цих обездолених людей, яких вигнали російські солдати до себе. Так вони врятувалися.

П.: Які наслідки війни, на вашу думку, можна вважати катастрофічними?

В.: Звірства військових продовжилися в тому, що в село нікого не впускали, із села нікого не випускали. Також, тому, потихеньку розпочиналася гуманітарна катастрофа. Ніхто не знав, що буде війна. Люди не робили ніяких запасів. Тобто, банально закінчувалися необхідні такі засоби гігієни та продукти харчування. Трохи пізніше, почали випускати одну машину. Це було домовлено з окупаційною владою. Вони привозили хліб в село. Його можна було піти купити, але знову ж таки не у всіх були запаси – грошові. Тобто не всі могли собі це дозволити. Інколи також вони завозили крупи. Ще пізніше, було дозволено виїзд громадського транспорту, тобто власних автівок, за умови, що вони будуть обвішані, обклеєні білими стрічками. Тобто це означало, що їде звичайна машина, ні в якому разі не військова, і ніяк з цим не пов’язана. Проїжджати  було треба через російські блокпости. Там  перевіряли телефон, документи. І були дуже великі проблеми в тих, хто був якимось чином пов’язаний зі службою в армії або брав участь в антитерористичній операції на сході України. Нашу сім’ю, на щастя, це оминуло. В нас в сім’ї – немає військових, тому виїжджали ми без проблем. І могли, в місті Токмак, закупити продукти харчування також засоби гігієни, і хоч якось допомогти людям, які цього дозволити собі ніяк не могли. Також допомагали людям, які приносили гроші та давали список того, що їм потрібно. Так можна було робити. Потім, коли приїжджали, ці люди приходили і забирали свої пакети з харчуванням, а також засобами гігієни. Ще однією проблемою було те, що в місті Токмак, звичайно ж, також, все розкуповували. І завозу майже не було. Тому  велика кількість товарів була в дефіциті.

П.: Що вплинуло на прийняття рішення про залишення рідного дому?

В.: Починаючи з квітня місяця, бої просто не вщухали, ми ночували в підвалах переховувалися під ліжками, ходили в центральну кімнату, де були несучі міцні стіни. Спали там на підлозі. І десятого, в ніч, на 10 квітня був найпотужніший такий обстріл, за весь час. І ми прийняли рішення – виїжджати.

Виїжджали ми в п’ятницю, 10 квітня. Ми приїхали, спочатку в село Чистопілля. Це село недалеко від нашого, там жив мій друг та його родина. Його родина спілкувалася з моєю дуже добре. Ми знали один одного, і вони нас прийняли до себе. Там ми готувалися до виїзду, тому що знали, що у вихідні дні коридори, по яким можна було приїжджати на неокуповану територію, вони були закриті. Тому вирішили трохи перечекати.

П.: Чи складно було прийняти рішення про виїзд з окупованої території?

В.: Ми там все ж таки затрималися на довго, до 3 травня, тому що почали ходити різноманітні плітки: про те, що росіяни нікого не випускають, чоловіків вони забирають до себе в армію. І ми не знали, чи можна було вірити цій інформації, чи ні тому? Отакі ось нові подробиці: вони зупиняли нас і ми через те відкладали свій виїзд, жили ми там.

Жили ми там більше 2 тижнів майже місяць. Навіть так, от до 3 травня родина прийняла. Також допомагали односельці, які. Бачили, яка у нас біда ми приїхали з такої місцевості, де були важкі бої. Чистопілля, хоч і було окуповано, але росіяни там були проїздом. Там було світло водопостачання газ був. Але точно не пам’ятаю коли, але потім був перебитий російськими ракетами газопровід і газопостачання теж припинилося, але все ж таки залишалося вода та світло. Люди допомагали харчуванням, давали м’ясо. І все ж таки ми мріяли про те, що ми виїдемо. Потім, 2 травня, ми дізналися про те, що діють у гуманітарні коридори. Людей евакуюють з Маріуполя. Все це йде під проводом ООН, тому також вирішили виїжджати.

П.: Скільки часу ви перебували на окупованій території?

В.: 3 травня 2022 року у нас все вже було готово. Ми зібрали речі, знали, що бажано не брати з собою більше однієї сумки. Найголовніше це було речі на перший час і документи і також в дорогу, можливо, якісь ліки, якщо треба, питна вода і мінімальна кількість їжі.

Виїхали ми рано вранці. На блокпостах було, хоч і страшно через всі ті розкази про те, як там забирають чоловіків в армію, нікого не пропускають. Все ж таки ми продовжували рух. Так, у нас перевіряли документи, але щоб таких великих казусів не було, на щастя. І в принципі, ми проїхали більш менш спокійно. Перепона сталася лише на останньому блокпосту російському, це перед селом Кам’янським, де вже був виїзд на неокуповану територію підконтрольну нашим Збройним Силам. Нас там відмовилися пропускати тримали всю колону більше двох годин. Але потім. Дозволили виїхати через село, яке знаходиться поряд. Там є дорога, через нього. Це село Верхня Криниця. Але за це треба було заплатити гроші. Ми заплатили гроші з кожної машини, нас провели через той блокпост, перевірили, знову ж таки документи перевірили речі багаж наш. Питали чи нема якої зброї речей, які можуть там завдавати шкоду. В нас нічого такого з собою не було. Ми ретельно підготувалися до виїзду, телефони в нас також були почищені. В нас не було взагалі нічого, що могло якось провокувати російських солдат. На блокпостах намагалися вести себе чемно. Звичайно, була ненависть… не хотілось дивитися їм в очі, і хотілось сказати дуже багато чого, але все ж таки ми стримувалися. Доводилося, інколи, навіть посміхатися, але це все, за ради того, щоб просто проїхати далі.

П.: Як вас зустріли на підконтрольній території України? Які емоції пережили?

В.: Коли побачили, далеко так замайорів український стяг, всі, хто був в машині зраділи, а це була моя родина і звісно друг мій, тієї сім’ї що нас прийняли – Олексій, він був за кермом. Всі зраділи, просто сльози на очах. Цей момент також не передати, які ми були всі щасливі, нарешті! Зі зруйнованого з понівеченого дому ми повернулися, до рідної України, де не страшно, де немає російських солдат, нема оцих всіх вбивств, постійної крові, знущань, так далі.

На українських блокпостах, звичайно, нас зустріли привітаннями з тим, що ми молодці, ми виїхали! Не варто, як нам казали, там залишатися, це небезпечно. Перевірили документи. Далі нашу колону всю зібрали в одному місці, біля одного населеного пункту. Там була поліція, військові. Також була перевірка документів, збирали дані щодо колаборантів. Якщо ми їх знаємо, про тих, хто співпрацює з окупаційною владою. Але у нас, із таких, з такої інформації, були лише підозри. Тобто ми розказали те, що знали. Так, але ми не знаємо, чи є ця інформація на сто відсотків правдивою. Наші свідчення прийняли, далі в супроводі поліцейських машин, поліцейських патрульних нас провели на пункт збору всіх переселенців, які приїжджають.  Це такий один пункт. Він знаходиться на Оріхівському шосе. Це торговий центр МЕТРО, це мегамаркет. Там були журналісти, знову ж таки, в нас перевірили документи, запитали, чи не співпрацювали з окупаційною владою, чи не брали наші телефони, щоб, не дай боже ми там не виявилися. Що телефон знаєте, там ставлять різноманітні там жучки, прослушки так далі, щоб цього такого не було. Коли перевіряли це все було зовсім не страшно, тому що ти розумієш, що це не росйський солдат-вбивця, який прийшов тебе знищити і шукає якогось приводу. Це твої люди, рідненькі! Ну немає чого боятися, коли ти їх бачиш. Я був радий. Я думаю, нехай перевіряють, мені від них, саме від наших хлопців, приховувати нічого. В  МЕТРО також видавали гуманітарну допомогу, так як ми тільки заїхали, цікавилися чи не потрібні нам ліки, їжа на перший час, вода, житло. На щастя житло у нас було: той гуртожиток, з якого ми виїхали в перший день війни з сестрою. Кімната, де ми жили, залишилася за нами. Ми приїхали, поговорили з комендантом гуртожитку, і нас знову ж туди поселили, без проблем. Тобто житло було.

П.: Чи адаптувалися ви до нових умов життя в місті Запоріжжя?

В.: Далі пройшов час ми потихеньку відходили від пережитого освоювалися. На даний час. Я живу, в мене є житло, не власне, я орендую квартиру, є робота. Я закінчив університет, тобто закінчив навчання. Працюю за спеціальністю вчителем історії в Новогорівській школі. І дякую. Всім нашим захисникам захисницям, які дарують ці моменти такого нормального життя! Тобто захищають нас! Намагаємося допомагати армії всіма можливими способами. І віримо в перемогу! Слава Україні!

П.: Героям Слава! Дякую за щирі відповіді. Хай Вам щастить!

Внутрішньо переміщена особа,

мешканка  Запорізької області

(з огляду на безпеку в інтерв’ю не вказані: ім’я, прізвище, вік та місце проживання респондента)

Транскрибоване інтерв’ю

П.: Розкажіть про себе

В.: До повномасштабного вторгнення я проживала у селі Запорізької області, де вийшла заміж. Разом з чоловіком виховали дві прекрасних донечок, побудували будинок. Все життя важко працювали, тримали велике господарство, обробляли землю. У 2010 році я почала працювати у місцевій школі вчителем, а згодом обіймала посаду  директора закладу.

П.: Якими були для вас перші дні вторгнення російських військ на територію України?

В.: Перші дні війни були шоком для всіх і не вірилось, що все це жахіття відбувається з нами. Діти приїхали з Запоріжжя, сподівались, що тут безпечно, а вийшло так, що ми сиділи, як миші боялися вийти, бо по вулиці їздила ворожа техніка, ходили окупанти, ми боялись вийти у рідний двір. Як і всі жителі села ми виходили зупиняти російську техніку. Одного разу давши автоматну чергу вгору, на нас з усією швидкості летів БТР. Ми розбігалися, як могли. Було дуже страшно. Я в цей час ще вела прямий ефір. І здається, що було не страшно тільки тим, хто їх чекав.

П.: Які відчуття викликала війна?

В.: Страх, вибухи, невідомість дуже лякала. Ще було страшно, коли здали списки атовців. Ми допомагали переховуватися своїм друзям, які служили. Це страшно і не зрозуміло, як могло так статись, що свої здали своїх. Один із наших родичів, який теж служив в АТО, зник на блокпосту і про його долю ми не знали нічого певний період.

П.: Як війна торкнулася вашої родини?

В.: У минулому році в окупації мого семирічного племінника стався інсульт 7 років дитині – інсульт. Дитина цілий тиждень провела у Токмацький лікарні без належного лікування. Потім правдами і неправдами, на приватній машині, бо швидкі не випускались, (як з’ясувалось – це тепер власність федерації), дитину перевезли до Запоріжжя. Де тривало важке лікування, реанімація, потім складна операція. У Києві трепанація черепа. Момент де життя висіло на волосині. В цей час передавали, що вдома в мене проводяться обшуки. Особисті речі конфіскували, заселились, рашисти у дім, у школу і все це за допомогою колишніх знайомих. Батькам постійно нагадували, що їхня дочка ворог федерації.

П.: Що вплинуло на прийняття рішення про залишення рідного села?

В.: Останньою краплею для того, щоб виїхати з рідного села, було те, коли рашисти прийшли за чоловіком. Він керівник аграрного підприємства.

Його змушували, щоб це підприємство працювало на окупантів. Звісно, чоловік відмовився, йому погрожували “оджали” техніку. А на територію заїхали вони все було розкрадено розбито, потім передали вітання і мені, так як я – директор школи, ну із вела прямий ефір, коли окупанти заїжджали в село.

П.: Особисто на Вас був тиск окупантів?

В.: Ще такий випадок: болісний, коли ми з нашим бухгалтером крали у окупантів зі своєї роботи, нашу шкільну документацію. Вони нас побачили і виставили в ряд. Тримали під автоматом, поки один із них питав у керівництва, що з нами робити, і чи можна нам брати папери? Потім під конвоєм супроводжували до машини. І вели роз’яснювальну роботу. Тоді чоловік і сказав, що ти розумієш, що за тобою прийдуть, і ніхто нас не захистить, а знаючи, що нашу позицію невідомо, що буде далі з нами, а у нас дівчата їх треба вивозити.

П.: Скільки часу ви перебували на окупованій території?

В.: 42 дні окупації для мене виявились страшним жахіттям. Які запам’ятаються на все життя. Було дуже важко наважитись, щоб покинути рідний дім батьків, друзів, колектив. Але залишатися було вкрай небезпечно.

П.: Розкажіть, яким для вас був шлях до Запоріжжя? Чи були труднощі?

В.: Також дуже важкий і довгий шлях буде до Запоріжжя. Були дуже критичні моменти, на їхніх блокпостах. Вони провокували, дуже принижували, хлопців роздягали. Але справжньою насолодою, було зустріти наших військових у Кам’янському. Ми обнімалися, плакали, ділилися всім, що в нас є. Вони нас пригощали яблуками. І коли ми заїхали Запоріжжя, було так дивно, що працюють магазини, люди вільно ходять по вулиці, вони були красиві.

П.: Чи адаптувалися ви до нових умов життя в Запоріжжі?

В.: Дуже важко було перші місяці: страх, відчай, сумніви. І дуже важко сьогодні, і начебто є онлайн робота, поруч діти, з якими ми знімаємо квартиру. Більшість друзів родичів, які також виїхали з окупації, вони теж поруч. Але є велике, але. Вдома залишились батьки. Які під постійним натиском ворога. Вдома друзі, які також чекають на перемогу.

П.: Як змінила війна ваше ставлення до людей, речей, цінностей?

В.: З кожним днем змінюються цінності. Змінюються погляди на життя вже не так плачеш за рідним будинком, за улюбленою чашкою, чи ковдрою, за трояндами, за поробками, які раніше так любила робити. Тільки молиш Бога, щоб всі, хто нас чекає, залишились живі. Зараз вдома дуже тяжко, постійні обстріли, відсутність світла і води. Ті живуть у кожній хаті, постійні вибухи. І від цього з’їдає зсередини, з’їдає ще ненависть. Іноді байдужість до тих односельчан, які їх зустрічали, які їх обслуговують.

П.: Чи вірите в перемогу України?

В.: Я вірю в нашу перемогу, вірю в справедливість. Я сподіваюсь, дуже сподіваюсь на справедливість, що будуть покарані, хто допустив це, хто їх зустрічав, і це мене спонукає жити далі.

П.: Чи мрієте повернутись до дому?

В.: Ми повинні зустрітися і скоро зустрінемося з рідними, з друзями ми обов’язково повернемось додому, бо там нас чекають. Це там нарешті наша земля! Перед нами лежить дуже велика праця. Нам потрібно все відбудувати, будувати себе, і для цього нам потрібно як морально, так і фізично витримати все це. Дай Боже, нам всім сили, витримки і перемог! Слава Україні!

П.: Героям Слава! Дякую за щирі відповіді. Хай Вам щастить!

      Кожне інтерв’ю це поєднання болісних спогадів про  страждання, втрати, зруйноване життя та силу українського духу, беззаперечної віри у ЗСУ, бажання жити в демократичній державі.

      У спогадах можна прослідкувати основні фактори, що вплинули на переміщення з окупованих територій: перебування у постійному стані стресу, пригніченні, страху; відчуття незахищеності і безпорадності; вибір пріоритетних ціннісних орієнтирів – безпеки, родини, дітей; непримирення із загарбницькою політикою окупантів; бажання жити у вільній Україні.

      Не дивлячись на різний вік та зайнятість респондентів, їх свідчення демонструють схожі риси: пережиті страждання, емоційні спогади, турботи, почуття втрати, сум за домом, надію на повернення у рідні села.

     Та слід відзначити, що крізь пережиті жахіття окупації,  у всіх опитаних, спостерігається впевненість у своїх силах, стійкість духу, віра у Перемогу України та щасливе майбутнє.

     Ворог руйнує наші міста і села, вбиває людей, але йому ніколи не здолати наш народ!

     Бо ми сильні, вільні!

     Ми обов’язково переможемо!

     Віримо у Збройні сили України! 

     Чекаємо на ПЕРЕМОГУ!

На жаль, даний формат книги не дозволяє встановлювати гіперпосилання, але ви можете скористатись даною інформацією, та переглянути повні відео-інтерв’ю респондентів, які надали згоду на оприлюднення:

1.Вітер О.О.

https://drive.google.com/file/d/1oh3nDYk2FQu7qKKaGE2iQ1YokStwN5Ia/view?usp=drive_link

2.Ліра О.О.

https://drive.google.com/file/d/19YfHCcielyT9SvqvDdj2jB6l9iK6uw1o/view?usp=drive_link

3.Охріменко Р.О.

https://drive.google.com/file/d/1n_446wXJhzuG7-fohNwCEISzZN7wT8zw/view?usp=drive_link

4.Охріменко Я.О.

https://drive.google.com/file/d/1Qna5HslivBlrqpy6mx_9IxyBumB61N6_/view?usp=drive_link

Для оформлення книги

використані фото з особистих архівів респондентів

та картинки з Internet джерел:

https://www.google.com/imgres?imgurl=https%3A%2F%2Fpkrv.dp.gov.ua%2Fimages%2Fcontent%2F2022%2F08%2F30.jpg&tbnid=4fF4WumTwqmzkM&vet=12ahUKEwjwssO87

https://www.google.com/url?sa=i&url=https%3A%2F%2Fapostrophe.ua%2Fua%2Fnews%2Fsociety%2F2022-08-23%2Fkrasivyie-sms-i-videopozdravleniya-s-dnem-flaga-ukrainyi%2F277466&psig=AOvVaw3Mqk_PFiK0VU6itGSigjNw&ust=1702849479176000&source=images&cd=vfe&opi=89978449&ved=2ahUKEwjHkuLj9pSDAxVNtaQKHQrPD6EQjRx6BAgAEBU