Котигорошко

Котигорошко – одна з образів переможця над лихом, хворобою, незгоди в українському фольклорі . В образі Котигорошка народом втілені такі риси, як богатирська сила, стійкість у боротьбі проти ворогів, вірність, смачність тощо.

Відомий дослідник давньослов’янської історії академік Олександр Рибаков у праці «Язичництво давніх слов’ян», наводячи паралелі античних міфологічних героїв та персонажів наших казок, називає Котигорошка українським Гераклом . І той і той – найбільші силачі та народні герої, і той і той – син найвищого божества і символу чоловічої сили. Адже античний Геракл  – син Зевса , а наш слов’янський Горох виступає як одне з втілень роду – всеосяжний бог давніх слов’ян.

У образі хлопчика, що постає з горошинки, народні втілені не тільки такі риси, як богатирська сила, стійкість у боротьбі проти ворогів, але вірність, мірність. Недарма сучасні міфоаналітики інтерпретують горошину як космологічну та гносеологічну (себто пізнавальному) ядро.

Ім’я та походження образу

Його назва пов’язана з горою, бобовою культурою, яку вирощували від часів халкіліту народів, що мешкали в Передній Азії , акваторії Середземної та Чорного морів . Горох вважався символом життєдайної сили в сільськогосподарських суспільствах: врожайності, плодовитості худоби та процвітання Господа. Зокрема, у слов’янських горах була невід’ємною частиною Різдвяного столу та шлюбних церемоній, які пов’язували з народженням дітей.

Жив-був собі колись Котигорошко (знайшовся під гороховим листком). Він сіяв хліб і був музика трошки, А взагалі, добряк був добряком. Мав руки золоті від батька, кажуть, До нього йшло чи не усе село: Кому до воза колесо приладить, Кому шибки уставить у вікно. Доріс давно до стелі він у хаті, І вуса мав, як личить козаку, На осінь (сподівалась дуже мати) Привів дружину б, гарну та метку. Але, як те буває в казці часто, Прийшло нещастя із-за Синіх гір: Горинич Змій людей по селах красти Наважився, тим зруйнувавши мир. Узяв тоді коня Котигорошко, Вклонився на чотири сторони, Присів, як і годиться, на дорожку, Й поїхав рідну землю боронить. Життя вода тече, неначе річка. В селі минули осінь і зима. Уже в намисто вбралися порічки, Ну, а Котигорошка все нема. Зітхає батько. Б’є поклони мати. Не шиє наречена рушники: Він, може, десь уже давно в палатах В царівни просить серця та руки? Невже то правда? Полетімо птахом Дізнатися, що з нашим козаком. Він у степу із Вернидубом-братом Чатує за Калиновим мостом. Там день і ніч кишить зміїне військо. В очах чорніє часом від боїв. А Змій не йде, бо дуже вже боїться (шаблюки гострі в наших козаків). Та ось полки ворожі поріділи, Сьогодні має прилетіти сам (Вернигора та Крутивус ходили У розвідку, коли лягла роса). В Смородині-ріці вода червона (готуйтеся до бою, козаки). Закаркала провісниця-ворона, Аж затремтіли на кущах гілки. І тільки Змій ступив на міст ногою, Його скрутили разом молодці, Скропили молодильною водою – І Змій жовтком зробився у яйці. Його, до каменюки прив’язавши, Шубовсть у воду – й колами сліди. А друзі, один з одним попрощавшись, Додому перемогу понесли. Було і сліз, і радощів чимало. Котигорошко старостів заслав. А восени й весілля відгуляли (був Крутивус боярином на славу, А Вернидуб у Скайпі привітав). Синів Котигорошко гарних має (вони у батька – руки золоті). А зло як схоче погуляти краєм, Нехай місток Калиновий згадає І те яйце, яке лежить на дні…