The light we lost by nastka - Illustrated by Романтична проза - Ourboox.com
This free e-book was created with
Ourboox.com

Create your own amazing e-book!
It's simple and free.

Start now

The light we lost

by

Artwork: Романтична проза

  • Joined Apr 2022
  • Published Books 3
The light we lost by nastka - Illustrated by Романтична проза - Ourboox.com

Пролог

Ми знаємо одне одного майже пiвжиття.

Я бачила тебе усмiхненим, упевненим, блаженно щасливим.

Бачила пригнiченим, пораненим, загубленим.

Але таким тебе я не бачила нiколи.

Ти вчив мене шукати прекрасне. У пiтьмi, у руїнах ти завжди знаходив свiтло.

Не знаю, яку красу я знайду тут, яке свiтло. Але спробую. Я зроблю це для тебе, бо знаю: ти зробив би це для мене.

Як багато прекрасного було в нашому життi.

Мабуть, саме з цього й слiд почати.

2

РОЗДІЛ 1

 

Інодi предмети мають такий вигляд, наче стали свiдками iсторii. Я зазвичай уявляла, що дерев’яний стiл, за яким ми сидiли пiд час семiнару з Шекспiра в професора Крамера на останньому курсi, був таким же стародавнiм, як Колумбiйський унiверситет: вiн стоiть у цiй кiмнатi з 1754 року, з витертими краями, зношеними через таких самих студентiв, як ми, якi човгалися на них столiттями. Це, звичайно ж, не могло бути правдою. Але так я собi уявляла. Студенти, якi вчилися пiд час вiйни за незалежнiсть США, громадянськоi вiйни, обидвох свiтових воєн, воєн у В’етнамi, Кореi та Перськiй затоцi.

Дивно: якби ти запитав мене, хто ще був iз нами того дня, не думаю, що я б вiдповiла. Ранiше могла уявити всi iхнi обличчя дуже чiтко, але тринадцять рокiв по тому пам’ятаю лише тебе i професора Крамера. Я навiть не можу пригадати iм’я асистентки кафедри, яка пiзнiше влетiла до аудиторii. Ще пiзнiше вiд тебе.

Крамер щойно закiнчив переклик, коли ти поштовхом вiдчинив дверi. Ти усмiхнувся до мене, знiмаючи кепку з логотипом «Даймондбекс»[1 – Професiйна бейсбольна команда з мiста Фiнiкс, штат Аризона.

3

i на твоiх щоках на мить з’явилася ямочка. Ти запхнув кепку до задньоi кишенi, очима швидко зайняв мiсце поруч зi мною, тож приземлився на сусiднiй стiлець.

– А ви у нас…? – запитав Крамер, коли ти полiз до свого наплiчника по зошит i ручку.

– Гейб, – вiдповiв ти. – Гебрiел Семсон.

Крамер перевiрив папери.

– Домовмося до кiнця семестру приходити вчасно, мiстере Семсон, – сказав вiн. – Заняття починаються о дев’ятiй. Хоча намагайтеся встигати ранiше.

Ти, погоджуючись, кивнув, i Крамер почав розповiдати про основнi теми п’еси «Юлiй Цезар».

– «В людських дiлах припливи е й вiдпливи, / Зустрiнь приплив – i пiднесешся вгору, / А пропусти, i путь твоя земна / Мiлинами й стражданнями проляже. / Сьогоднi нас несе припливна хвиля, / І ми повиннi нею скористатись, / Або все втратимо»[2 – Переклад Василя Мисика.]. Сподiваюся, ви всi прочитали трагедiю. Хто може сказати, що в цьому мiсцi говорить Брут про долю i свободу волi?

Я завжди пам’ятатиму цей уривок, адже вiдтодi я безлiч разiв думала про те, що нам судилося зустрiтися на цьому семiнарi. Чи то доля, чи рiшення тримало нас разом усi цi роки. Чи поеднання обох чинникiв, якими ми скористалися.

Пiсля запитання Крамера кiлька студентiв почали гортати тексти, що лежали перед ними. Ти пробiг пальцями по своiх кучерявих локонах, i вони вляглися на своi мiсця.

– Що ж, – промовив ти, а решта студентiв – i я серед них – спрямувала погляди на тебе.

Але закiнчити тобi не вдалося.

Асистентка, iменi якоi я не пам’ятаю, увiрвалася до а удиторii.

– Вибачте за спiзнення, – сказала вона. – Лiтак врiзався в одну з веж-близнюкiв. Це показали по телебаченню, коли я вже збиралася на заняття.

Нiхто не усвiдомлював значення ii слiв, навiть вона сама.

– Чи був пiлот п’яний? – запитав Крамер.

– Не знаю, – вiдповiла асистентка, сiдаючи за стiл. – Я чекала, але диктори й гадки не мали, що коiться. Вони сказали, що лiтак був на кшталт гвинтового.

Якби це сталося зараз, усi нашi телефони вибухнули б новинами. Сигнали з Twitter i Facebook та повiдомлення, що виринають, з «Нью-Йорк Таймз». Але зв’язок тодi ще не був миттевим, i Шекспiра нiхто не переривав. Ми не надали цьому ваги, i Крамер продовжував говорити про п’есу. Конспектуючи, я спостерiгала, як пальцi твоеi правоi руки несвiдомо торкаються дерев’яноi поверхнi столу.

Я намалювала зображення твого великого пальця з нерiвним нiгтем i надiрваною кутикулою. Досi зберiгаю той зошит – вiн десь у коробцi, заповненiй конспектами з рiзних курсiв лiтератури. Я впевнена, що малюнок там.

4

5

РОЗДІЛ 2

Нiколи не забуду, про що ми розмовляли, повертаючись iз кафедри фiлософii. Хоча в тих словах не було нiчого особливого, розмова закарбувалась у моiй пам’ятi як частина того дня. Ми разом спускалися схiдцями. Не буквально разом, а поряд. Повiтря було чисте, небо – блакитне, але все вже змiнилося. Просто ми цього ще не знали.

Люди навколо перебивали одне одного:

– Вежi-близнюки обвалилися!

– Пари скасовано!

– Хочу стати донором. Не знаеш, де можна здати кров? Я повернулася до тебе.

– Що коiться?

– Я живу в схiдному кампусi, – вiдповiв ти, вказуючи на гуртожиток. – Дiзнаймося. Ти Люсi, чи не так? Де ти живеш?

– У корпусi Хоган Хол, – вiдповiла я. – І так, я Люсi.

– Приемно познайомитися, Люсi. Я – Гебрiел.

Ти простягнув руку. Посеред цiеi метушнi я потисла ii й пiдвела погляд, вдивляючись у твое обличчя. Твоя ямочка на щоцi повернулася, очi сяяли блакиттю. Тодi я вперше подумала: вiн прекрасний.

Дiставшись схiдного кампуса, ми разом iз твоiми товаришами з кiмнати, Адамом, Скоттом i Джастiном, увiмкнули телевiзор. На екранi повторювалися кадри, у яких тiла витягували з будiвель, курява з чорних курганiв звалищ пiдiймалася стовпцями в небо, а башти обвалювалися. Ми зацiпенiли вiд побаченого. Вдивлялись у зображення, не в змозi зiставити сюжети з реальнiстю. Той факт, що це вiдбувалося в нашому мiстi, приблизно за сiм миль[3 – 1 миля = 1,6 км.] вiд мiсця, де ми сидiли, що то були люди – справжнi живi iстоти, – ще не сприймався за правду. Принаймнi для мене. Усе здавалося таким далеким.

Мобiльники не працювали. Ти скористався телефоном гуртожитку, щоб зателефонувати мамi в Аризону й повiдомити, що з тобою все гаразд. Я зв’язалася з батьками в Коннектикутi, i вони вимагали, аби я повернулася додому. Донька одного iхнього знайомого працювала у Всесвiтньому торговому центрi, i вiд неi не було жодноi звiстки. У чийогось двоюрiдного брата вранцi була запланована зустрiч у ресторанi «Вiкна у свiт»[4 – Ресторан у Пiвнiчнiй вежi Всесвiтнього торгового центру.].

– За межами Мангеттена безпечнiше, – сказав батько. – Раптом це сибiрська виразка? Чи якась iнша бiологiчна вiйна.

6

Або нервово-паралiтичний газ.

Я повiдомила батьковi, що метро не працюе. І, можливо, залiзниця також.

– Я приiду по тебе, – сказав вiн. – Зараз же сiдаю в авто.

– Зi мною все буде гаразд, – вiдповiла я. – Зi мною друзi. Усе добре. Зателефоную пiзнiше. – Усе досi не видавалося реальнiстю.

– Знаете, – сказав Скотт пiсля того, як я поклала слухавку, – якби я був терористичною органiзацiею, то лiпше скинув би на нас бомбу.

– Якого бiса? – гаркнув Адам. Вiн чекав на звiстку вiд свого дядька, який працював у Департаментi полiцii Нью-Йорка.

– Я про те, що, теоретично пiдiйшовши до цього… – сказав Скотт, але провадити далi йому не вдалося.

– Стули пельку, – мовив Джастiн. – Я серйозно, Скотте. Зараз не час.

– Я, мабуть, пiду, – сказала я тобi. Я насправдi ледве тебе знала, щойно познайомилася з твоiми друзями. – Моi сусiди вже хвилюються, де я.

– Зателефонуй iм, – запропонував ти, протягуючи менi телефон. – І скажи, що збираешся на дах корпусу В’ен. Якщо хочуть, нехай також приходять.

– Збираюся куди?

– Зi мною, – сказав ти й замрiяно провiв пальцями по моiй косi.

Це був iнтимний жест, схожий на те, що вiдбуваеться пiсля руйнування всiх бар’ерiв в особистому просторi. Наче iсти з чужоi тарiлки, не питаючи дозволу.

І раптом я вiдчула зв’язок з тобою, нiби твоя рука на моему волоссi означала щось бiльше, нiж вiльнi неспокiйнi пальцi.

Я згадувала цю мить довгий час, коли вирiшила пожертвувати свое волосся, i стилiст вручив менi мою косу, загорнуту в полiетилен, яка мала ще темнiший каштановий колiр, нiж зазвичай. Хоча ти в той момент був далеко, я вiдчувала, що зраджую тебе, нiби перерiзаю наш зв’язок.

Але пiзнiше того дня, доторкнувшись до мого волосся, ти одразу збагнув, що зробив, i опустив руку на колiна. Ти знов усмiхнувся до мене, але цього разу твоiх очей я не побачила.

Я знизала плечима i сказала: «Гаразд».

Свiт наче трiснув на шматки, так, нiби ми проходимо крiзь розколоте дзеркало всередину, у розбите мiсце, де нiщо не мае сенсу, де нашi щити опущенi, а стiни зруйнованi. У такому мiсцi немае жодних пiдстав говорити «нi».

7
The light we lost by nastka - Illustrated by Романтична проза - Ourboox.com

РОЗДІЛ 3

Ми пiднялися лiфтом на одинадцятий поверх корпусу В’ен, а потiм ти вiдчинив вiкно в кiнцi коридору.

– Дехто показав менi це на другому курсi, – сказав ти. – Це найнеймовiрнiший краевид на Нью-Йорк, який ти колинебудь бачила.
Ми вилiзли крiзь вiкно на дах, i менi вiдiбрало подих. З пiвденного боку Мангеттена здiймався дим. Небеса посiрiли, саван iз попелу огорнув мiсто.

– О Господи, – промовила я. Очi наповнилися слiзьми. Я уявляла, що ранiше було на тiй територii. Побачила порожне мiсце, де стояли вежi. Це мене неймовiрно вразило. – У тих будiвлях перебували люди.

Твоя рука знайшла мою i тримала ii.

Ми стояли там, дивлячись на наслiдки катастрофи, сльози текли по наших обличчях, i я не знаю, скiльки це тривало. Там, нагорi, з нами, мабуть, перебували iншi люди, але я не можу iх згадати. Лише тебе. І вигляд того диму. Це в’iлося в мозок.

– Що вiдбуваеться? – нарештi прошепотiла я. Побачивши все це, зрозумiла масштаб атаки. – Що далi?

Ти подивився на мене, i нашi погляди, досi повнi слiз, зiмкнулися з особливим магнетизмом, який iгноруе навколишнiй свiт. Твоя рука плавно ковзнула до моеi талii, i я стала навшпиньки, щоб зустрiти твоi вуста на пiвшляху. Ми притиснулися одне до одного так, нiби це мало б захистити нас вiд будь-чого, що станеться потiм. Нiби единий спосiб лишатися в безпецi – притиснутися до твоiх губ. Тiеi митi, коли твое тiло обгорнуло мое, я вiдчула себе в безпецi, укрита силою i теплом твоiх рук. Твоi м’язи трiпотiли пiд моiми руками, i я сховала пальцi у твоему волоссi. Ти обвив мою косу навколо своеi долонi, потягнув ii й вiдхилив мою голову назад. І я забула про весь свiт. У ту мить iснував тiльки ти.

Роками я вiдчувала себе винною. Винною в тому, що вперше ми поцiлувалися тодi, коли мiсто палало; у тому, що тiеi митi змогла розчинитись у тобi. Але пiзнiше я дiзналася, що ми не були однi. Люди пошепки розповiдали менi, що того дня вони кохалися. Зачинали дитину. Заручалися. Уперше казали «Я кохаю тебе». У смертi е щось таке, що змушуе людей хотiти жити. Ми прагнули жити того дня, i я не звинувачую нас за це. Уже нi.

Перевiвши подих, я поклала голову на твоi груди. Слухала твое серце, i його рiвнi удари пiдтримували мене.

Чи мое серце пiдтримує тебе? Досi?

9
The light we lost by nastka - Illustrated by Романтична проза - Ourboox.com
This free e-book was created with
Ourboox.com

Create your own amazing e-book!
It's simple and free.

Start now

Ad Remove Ads [X]
Skip to content