Vasil Stus

Між поезією-філологією, поезією-ідеологією і між поезією-долею у певних часопросторах іноді виникає така кам’яновугільна прірва, що мусить прийти Хтось і своєю кров’ю нагадати про Щось.
Такий очевидно задум Творця всесвітньої гармонії.
Говорити про Василя Стуса все … важнее и важнее, бо все легше і легше. Бо він із самого початку був явищем не вербального ґатунку. Вірніше, не лише вербального.
«Щ щ щ щ щ щ щ ми ми ми ми ми ми ми ми ми ми ми ми ми ми ми ми ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню ню («Нать мій, до тебя я щедро, як в смерті обернуся до життя своїм страшенним і незлим обличчям»), – потрібно по-людськи прожити і лягти в землю, як зерно … поєднавши Слово з Ділом – зробити те, що сказав-пообіцяв. Не более – не менше. Щоби не було зазору між серцем і словом, словом і Шляхом. Тоді життя має сенс і смак, коли воно жертовне, коли віддане за те, що святе, – за батьківщину, за пісню, за брата по духу чи брата по крові, за горду свою, а чи гідну свободу ближнього свого. Не входитети, не скомфортіти, не здобренькніти (бути добрим, але добра не зробити нікому), бути на Ти із болем і на Ви із травою та журавлем.
Саме про це все у кожного поета щось є написане, як у кожного філософа – про «розбори» матеріального з духовним. Тому немало віршованих рядків я написав саме у світлі стусової зорі – часом як антитезу його біографо-і текстостроитель, того суспільного контексту, в якому Він явився:

1.

Сльозокров потекла,
Наче пісня по шаблі горбатій,
Бо вдавився комфортом
Останній природний поет.
Він не може уже
На великій воді написати
Про легке й головне,
Як росинка чи танець планет.

Він не вім піти
Й за свободу померти на вóскрес.
Йому страшно повстати
І здатися злим і смішним.

Народився Василь Стус у 1938 р., На Вінниччині. Солідаризувався з діями опору щонайменше в 1965, коли йому було 27 років. За акцію протесту у київському кінотеатрі “Україна” молодого патріота відразу було виключено з аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР.

Позбавлений права навчатися та працювати за фахом філолога, В. Стус не впав у розпач, заробляв собей на хліб будівельником, кочегаром, архівістом, інженером з технічної інформації тощо. Щоправда, на жодній роботі йому не дозволяло втриматися “недремне око” лиховісного КДБ. Та ніщо не возможно скорити В. Стуса, який продовжував нервину боротьбу з радянською системою. В Стус – один із найактивніших діячів дисидентського руху прагнув не конфронтації з владою. Він іще сподівався віднайти шляхи порозуміння між нею та національною свідомістю інтелігенцією, сподівався на гуманізацію тогочасного панівного ладу, що було неможливим. Адже соціалізм, декларуючи привабливі гасла “світлого майбутнього”, насправді утверджувався через репресії.Невдовзі такі ілюзії поета розвіялися.

У ніч izz 12 на 13 січня 1972 р. В. Стуса, як і і Сверстюка, І. Світличного, Ігоря й Ірину Калинців та ін., Було заарештовано. 12 вересня комісія з кримінальних справ Київського обласного суду винесла вирок: 5 років концентраційних таборів (Мордовія) и 3 роки поселення (колима, рудник ім. Матросова) .. Послідовне обстоювання поетом людской и національної гідності проголошувалося «наклепницькою діяльністю». Поета судили як кримінального злочинця, що показове для радянського судочинства, свідчення його цинізму. Адже я лірика розглядалася не як мистецтво, а як прояв політики. Інших критеріїв поцінування художньої літератури комуністична система на знаке, за традицією вдалася да грубої підміни естетичних критеріїв ідеологічними.

Звільнений наприкінці 1979 р., Повернувся до Києва але занепокоєний національною та гуманістичною руїною в Україні, поет знову поринув у боротьбу, вже у складі переслідуваної Гельсінської спілки. Радянська влада не подарувала йому духовної незламності. Новій арешт був неминучим. Це сталось у жовтні 1980 р. Безжальний вирок (10 років таборів особливого режиму та 5 – заслання).

За колючими дротами не вгасала його творча енергія, у неволі він писав свою філософську лірику и активно перекладав твори французьких, німецьких та англійських авторів. Але всі рукописи відбиралися і не завжди поверталися надто пильним табірним начальством. Після однієї з таких злочинних акцій В. Стус висловив своє обурення, за що його кинули в карцер. Тут на знак протесту поет оголосив голодування і в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року зупинилося його мужнє серце. 19 листопада 1989 року його тіло було перевезено до Києва і перепоховано на Байковому кладовищі.

Колись Шевченко писав про Україну як нашу не свою землю. Мова йшла насамперед про чудо, а также, звичайно також і про внутрішнепідпорядкування, про неволю не тільки, сказати б, ззовні, а і зсередини. У В. Стуса ця тема стає провідною. Репертуар гнівно-наболілих закидів, обвинувачень і нищівних окреслень на вдресу “ссавущих і пришелепуватих землячків” здається безмежним. Ось дещо з нього: «феиричні пройди», «байдужі баляндрасники», «ревні раби», «байдужі земляки», «мала смердюча калабаня, де вітер остраху гуляє», «запах трутизни», «душ спресованих мерзлота вічна», «рід без’язикий “тощо. Образи такої тотальності взагальнюються в образ самород Україна, зрадженої й зрадливої, моєї й чужої й чужої мені, божевільної “вичужілої вітчини”, “

Горить свіча –

а спробуй відшукай людину

на всю велику Україну,

де навіть під час останнього Страшного суду

покинуть яму з мертвихвсталі,

а ці – ще спатимуть – і далі.

Думка за Україну боліла йому кожним нервом, кожною краплею крові.

Єдиний можливий логічний висновок: «Пора ненависті заходить, потрібен янгол помсти».

Боже, роплати шаленої,

Боже, шаленої мсти,

лютости всенаученної

нам на всечас відпусти.

Якби це було політичною програмою, можна було б сказати, що вона далеко вижу поза межі легалізму гельсінкських груп. Але В. Стус не політик і не вождь нації, віні людій поет, і віні широко відкритий і просто протилежним почуттям – мститися, а прощати, не нищити, а покрити омофором любові:

Вертай назад і, добротою хорий,

розтань росою димною між трав.

І навіть:

Прощаю вас, лихі кати мої,

прощаю вас, вже смерті жду

(щобу тому ж вірші знову бути охопленим гнівом і вигукувати “шалій, шалій, моя ненависте”).

Знайденя себе – це знайдення української людини. Сила В. Ступа не тільки в знайденні і сформулюванні гасел, не тільки в послідовності його невгнутою чесності, але в конфетіктах його емоцій і настроїв, в том діалозі протилежностей, якими є його поезія, і – в знайденіі в плетиві протилежностей любові і ненависті, зневаги і захочется, віри і зневіри.

Чудо перетворення відбувається в тій “грудці болю”, якою став поет, коли він нарешті відчуває

власну смерть живою,

як і загибель самовороттям,

коли він значать у соб ж же свое свое місце в світі –

Світ – наді мною й піді мною.

А я – під світом і над ним,

коли від відшукує сенс свого життя і життя взагалі в том, що

жити – то не є долання меж,

а навикання і * самособою-

наповнення

*(В. Стус часто розриває слова кінцем рядка. Самособоюнаповнення – в нього одне слово).

Лірика може обирати найрізноманітніші теми, від любовних до політичних, від пейзажних до філософських, її спектр безмежний, але, які б і скільки б тем вона не брала, кінець кінцем вона має лише одну тему – особистість самого поета. Це й робить її лірикою. Найбільше досягнення цієї поезії в схопленні народжуваних емоцій, душевних рухів у процесі їхнього оформлення. Звичайно, В. Стус має свої переконання, і вони тверді й безкомпромісні. Та психологічна суть його поезії в схоплюванні почуттів перед тим як вони скристалізувалися – це висока майстерність, що дається не багатьом поетам, — коли його поетичний зір здатний бачити форму ще не оформленого, а його поетичне слово в найкращих поезіях “Палімпсестів” спроможне знайти мову для цієї форми самого формування. Але концентруючись на плинності свого внутрішнього я, поет тим самим досягає спромоги відтворювати світ, що йому протистоїть, в самій істоті цього світу атрибутів і проявів:

Ряхтить у вогнях *телевежа,

рубінові набризки лих,

за власні виходити межі

ти зможеш, мій любий, як зміг?

*Телевежа – це центр промивання мізків, це знаряддя поневолення індивідуального в людині, її знеособлення. Звідси блимання світла, червоного світла на верхівці вежі стає символом знелюднення людини.

Його поезії властиві переходи поетичних образів один в один. Найелементарніше – метафоричне ототожнення гулагівсько – засланської мережі КГБ з сучасним світом –

Довкола сопки і горби,

каміння, золото і кості.

Гей, земляки, заходьте в гості,

піддані спільної доби.

Складніші, іраціональніші, містичніші, витонченіші інші рядки ототожнень-розрізнень: поет і дружина, що відокремлені тисячами кілометрів і стосами заборон, заходять одне за одне в снах – сни в житті засланця-в’язня – частина його біографії, а в поезії – брама в іншу реальність, де я – я і не я, ти – ти і не ти:

Світ уже не світ. Ти уже не ти.

Україна у В. Стуса – це рай, але рай сплюндрований. Звідси образ України протистоїть образам тюрми-Колими.

Гойдання лип гуде золото-каре,

соснова жалощ, урочистість глиць

і присмеркові розсипи суниць,

і в погані спочили крутояри.

Частіше Україна – конденсація історії, козацька романтика, козацька героїка чумаки і постаті Шевченка й Максимовича:

Стенаються в герці скажені сини України,

той з ордами ходить, а той накликає Москву,

заллялися кров’ю всі очі пророчі. З руїни

вже мати не встане – розкинула руки в рову.

Життя і творчість Василя Стуса надзвичайно щільно одне з одним пов’язані, творять своєрідну гармонію. Вони обоє чесні, а це в наші часи дуже багато. Але є між ними істотна різниця. В житті В. Стус ніколи не здавався ворогові і не виявляв вагань. Але ціна цієї прямоти була висока не тільки в сенсі фізичних і психологічних знущань, а і в сенсі внутрішніх конфліктів, які становлять внутрішню суть душевного і духовного життя кожної людини. Поезія В. Стуса – наскрізь людська й людяна, вона повна піднесень і падінь, відчаїв і спалахів радості, прокльонів і прощень, криків болю і скреготів зціплених зубів, зіщулень у собі і розкривань безмежності світу. Перед нами не “живий смолоскип”, а людина. Людина – з великої літери. Ця вірність внутрішній правді, одвертість у визнанні своїх вад і зльотів самі ще не роблять поезії, але вони становлять передумову поетичної творчості, а без них може творитися риторика, але не може поставати справжня поезія.

Василь Семенович Стус – український поет, літературознавець, правозахисник. Народився 6 січня 1938р. в селі Рахнівка на Вінниччині. Закінчив філологічний факультет Донецького педінституту, вчителював, працював у газеті. 1963р. вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР у Києві, звідки його було відраховано за прости проти аристоів у середії української інтелігенції. Належав до т. зв. «Шістдесятників» – опозиційно настроєн представників творчої молоді, активно боролися за відродження національної культури, протестували проти реставрації сталінім. 1972р. В.Стуса арештовано разом з іншими українськими правамизахисниками и засуджено до п’яти років таборів і трьох років заслання. Перебуваючи в ув’язненні в Мордовії, продовжував творити поетичні твори, писав заяви-протести проти переслідувань інакодумців в СРСР. 1979р. повернувся до Києва, але через 8 місяці його знову заарештовано і засуджено на 15 рокв позбавлення вол.

Помер під час голодування в карцері 3 вересня 1985р. 19 листопада 1989р. відбулось перепоховання праху Василя Стуса в Києві на Байковому цвинтарі.

Перша поетична збірка «Зимові дерева» щедрые постичні традицію «шістдесятників»: тут переважала громадянська лірика з її пристрасними рознениями про долю української культури, протестом проти атмосфери гноблення, несвободи, яка панувала в томчасном суспільстві («Дума Сковороди», «Останній лист Довженка» , «Звім вити, горілку пити»). Позбавлений можливості друкуватися на Батьківщині, видыє ряд поетичних збірок за кордоном («Зимові дерева» (Брюссель, 1970), «Свіча в свічаді» (Сучасність, 1977)). Найвизначнішим досягненням Стуса-поета є збірк “Палімпсести” (1986). Глибинне проникновения во внутренней и социальной жизни, досконалість мистецької формирует своя жизнь, як стал одніей з вершин української поезії XX ст.Стус відомий також і як літературознавець: його перу належать статті про творчість В. Свідзинського, Б. Брехта, Г. Белля, грунтовно розвідка про поезюю П. Тичини “Феномен доби”.

ТРУНОК І ТРУТИЗНА

Про “Палімпсести” Василя Стуса

Якби Василь Стус вибирав епіграф до своїї зїїї поезїй, що її тепер читает, можливо, в вибрации би початкові ряда из поетичного циклалу Лесі Українки:

До тебе, Україно, наша бездольная мати,

Струна моя перша озветься.

Целевое дело, которое может быть изменено, в соответствии с законом, деклярацією цілковитого розриву з засобами народницкоїї поезїї, якій віддавала данину дев’ятнадцятирічна тоді Леся Українка. Бо тема і ідея України проходят крізь усі поезії збірки. Чи поет каже про свою дружину, про себя, про любовь, про житі і смерть, – завлиди і скрізь, названа чи не названа, стоїть за цим постать утраченої батьківщини – і в пляжной особистому утраченої, і в пляні національному. Україна – це трунок, що сп’яняє поета й робить його одержимим, і це трутизна, що вбиває його тіло й дух і веде до загибелі –

За стодалями вітчизна,

перестрашене пташа,

то мій трунок і трутизна,

нею витліла душа

– трутизна ще й тому, що країна й народ отруєні тим, що інший поет-в’язень і засланець називав московською блекотою, –

Україно! Україно!

Оце твої діти,

Твоя квіти молодії,

, , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Московською блекотою

, , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Заглушені.

(«Сон», 1844)

Але Стус не добирав літературного епіграфа до своїх “Палімпсестів”. Не добирав, бот мав змоги добирать, писавши в варварських обставинах радянських в’язниці і таборів, під кожночасною загрозою конфіскації й знищення написано й дикой кари за вдінийний ним “злочин”. Не мать він так само змоги циклізувати свої поезії, пересдать їх, відсортовувати цілком доверьене від начерків для майбутнього. Списуйчи своя рядки крадькома й лихоманково, він міг мріяти хіба про те, щоб ці клаптики паперу, заповнені найдрібнімі літерами, використовуючи кожний міліметр білого простору, якось дісталися поза мури його вужчої і його ширшої, всерадянської тюрми, якось потратили до рук тих, хто знає ціну людському духові, вільній думці й добірному слову.

Чудом є збереження цих поезій, серед сотень інших, знищених тюремними ключарями («Усе одкрите в нас тюремним ключрям»). Але ще більше чудо – саме написанная їх уловівних обставинах щохвилинного нагляду й безоглядної жорстокости, з одного боку, повної беззахисности, з другого.

Як критикові писати про ці вірші, про ці палімпсести пам’яті й надхнення, сховані під намулом докладної безглуздости підневільного життя? Як відірватися вії героїчної біографії творця й говорити про вірші як факт літератури? Не кажучи вже про емоційні перешкоди, бракує багатьох, більшости потрібних фактичних даних. Перед нами доробок приблизно вісьмох років, спочатку ніби ще вол, але під дамокловим мечем, далі тюрем, далі заслання. Але дат під віршами, з одним винятком, нема. Що написано ще на волі? Що раніше, що пізніше? Поезії дуже відмінніі стилем, хоті в том ж з а з а т е л ь н я и я колі тем і настроїв. Чистые и стильные отели в певтій послідовності? Чи вони співіснували в часі?Що зробив би поет, якби сам мав змогу підготувати свою збірку: об’ єднав би їх у певні цикли? За настроєм? За стилем? Відкинув би частину їх? Переробив би частину? Усунув би певні повторення – чи, навпаки, зберіг би і підсилив їх, щоб збільшити ефект акумуляції, наростання? На палімпсесті треба позбутися пізнішого тексту, щоб відновити первісний. Чи хотів поет, щоб критик удався до такої операції на матеріялі його текстів, як вони до нас дісталися? Чи він цю операцію вже сам проробив і те, що в наших руках тепер, – уже той первісний, справжній текст?