Ліна Костенко

Страшні слова, коли вони мовчать
Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія – це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

Напитись голосу твого,
Того закоханого струму,
Тієї радості і суму,
Чаклунства дивного того.
Завмерти, слухати, не дихать,
Зненацька думку перервать.
Тієї паузі безвихідь
Красивим жартом рятувать.
Слова натягувать, як луки,
Щоб вчасно збити на льоту
Нерозшифрованої муки
Невідворотну німоту.
Триматись вільно й незалежно,
Перемовчати: хто кого.
І так беззахисно й безмежно
Чекати голосу твого.

Я хочу на озеро Світязь,
в туман таємничних лісів.
Воно мені виникло звідкись,
у нього сто сот голосів.
Воно мені світить і світить,
таке воно в світі одне.
— Я Світязь, я Світязь, я Світязь!
Невже ти не чуєш мене?!

І голосом дивним, похмурим,
як давній надтріснутий дзвін:
— Батурин, Батурин, Батурин! —
лунає мені навздогін.

Я річку побачила раптом.
Питаю: – А хто ж ти така?
— Я Альта, я Альта, я Альта! —
тонесенько плаче ріка…

Тема: символічне оспівування України – неповторна краса природи, невмируща  слава запорозька, мудрість Ярослава.

Головна думка: заклик любити Україну

Художні засоби.

Епітети: «таємничих лісів», «голосом дивним, похмурим», «давній надтріснутий дзвін», «тонесенько плаче».

Уособлення: «плаче ріка».

Метафора: «у нього сто сот голосів», «таке воно в світі одне», «туман таємничих лісів».

Порівняння: «голосом …, як давній надтріснутий дзвін».

Повтори (тавтологія): «сто сот», «світить і світить», «Я Світязь, я Світязь, я Світязь», «Батурин, Батурин, Батурин», «Я Альта, я Альта, я Альта».

Риторичне запитання: «А хто ж ти така?», «Невже ти не чуєш мене?!».

Рими: лісів – голосів, одне – мене, похмурим – Батурин, дзвін – навздогін, така – ріка.